Кримчанка Антоніна Романова була відома в Сімферополі як акторка і режисерка під ім’ям Антон Романов. Після анексії Криму Росією 2014 року, побоюючись наслідків через свою проукраїнську позицію, покинула півострів.
У 2021 Антоніна здійснила камінг-аут як небінарна персона, але вважає за краще використовувати займенник “вона”. Після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну пішла служити в ЗСУ. Зараз вона мінометниця в одній із бригад української армії. Про те, як Росія вкладала мільйони в розвиток “російської культури” в Криму, як до представників ЛГБТ-спільноти ставляться в ЗСУ і що Антоніна робитиме після повернення до Криму – вона розповіла Крим.Реалії.
Антоніна Романова зробила камінг-аут, як вона згадує, в “максимально тепличних умовах”. До ЗСУ вона прийшла, вже не приховуючи свою небінарність.
“Я вже була відкрита, я вирішила, що буду відкрита до кінця“, – розповідає вона.
Каже, що після перемоги на Євробаченні в травні 2024 року небінарної персони (перемогу здобули Nemo, які представляли Швейцарію з композицією “The Code” – КР) оточуючі стали більше дізнаватися про небінарність, і для неї це “приємна новина”.
“Небінарні люди – це люди, які не ідентифікують себе ні як чоловіки, ні як жінки. Зазвичай небінарні люди обирають саме [звернення] “вони”, але це трапляється не завжди. І багато моїх знайомих, друзів і подруг – небінарні люди – обрали інший займенник [для] іншого гендеру. Тобто, якщо ми маємо, наприклад, мускулінний вигляд, ми обираємо займенник “вона”, якщо фемінний, то займенник “він”. Для того, щоб проблематизувати стать, на яку ми виглядаємо. Займенники самі по собі не роблять мене жінкою, але вже проблематизують гендер, на який я виглядаю”, – каже Антоніна.
Її першим позивним у ЗСУ стала “Антоніна”, зараз вона використовує інший – “Крим”.
Поїхала з Криму з одним рюкзаком
Антоніна народилася в Сімферополі. Вона режисерка за освітою і працювала за фахом у театрах Сімферополя (театр-студія “Ми”, арт-центр “Карман” – КР), Києва, Львова та інших міст. Якраз перед анексією Криму Росією вона готувала виставу для донецького театру.
Коли вже були готові сценарій і декорації, у Сімферополі з’явилися “зелені чоловічки”.
“Я виходжу в центр міста, а там ось це все. І був такий шок від того, що відбувається“, – згадує Антоніна. Тоді вона зателефонувала в Донецьк і сказала, що не приїде ставити п’єсу. Вона прийняла рішення залишитися в Сімферополі. За кілька днів до цих подій – 26 лютого – Антоніна була на мітингу біля стін Верховної Ради АРК у Сімферополі. Тоді вийти на підтримку територіальної цілісності України закликав Меджліс кримськотатарського народу. “І ми витіснили наших опонентів із цієї площі. Було враження, що все – це перемога Євромайдану і що далі все буде добре“, – розповідає вона.
Але вже на ранок російські військові захопили будівлю кримського парламенту, заблокували українські військові частини на півострові, зайняли аеропорти Сімферополь, Бельбек і Джанкой. Зараз Антоніна думає, а що якби 26 лютого вони не розійшлися? “Можливо, якби ми знали, що планується до ранку, ми б не пішли з цієї площі. Але теж… Чи була б ця операція здійснена, якби ми там залишилися? Я думаю, що була б. Що було б? Просто було б більше крові… Ми там усі були беззбройні“, – згадує Антоніна.
Вона стала координувати допомогу для заблокованих українських військових частин.
“У мене були телефони цих військових частин. І була ще база водіїв, яка могла це розвозити по військових частинах, тому що це теж був ще той квест“, – каже Романова. Вона координувала процес відкрито і невдовзі почала отримувати дзвінки з погрозами. Антоніна каже, що якби не це, то залишилася б у Криму і продовжувала б опір підпільно, оскільки “не чинити ніякого опору російській окупації не могла б“. Але одного вечора до неї прийшов Олег Сенцов і сказав, що вона має поїхати.
“Тоді ще їздили ці поїзди, я на одному з останніх поїздів поїхала і більше не поверталася. З одним рюкзаком великим, я напхала туди все, що могла…“, – згадує Антоніна. Із Сімферополя Антоніна поїхала на материкову територію України – до Черкас. Там вона продовжила працювати як режисерка і поставила три п’єси для місцевого театру. Період життя, коли їй довелося покинути Крим, вона називає “депресивним”. “Чим довше це було, тим більше я розуміла, наскільки це надовго, що це нова реальність, з якою мені доведеться жити“, – згадує Романова. Після Черкас вона поїхала працювати до Києва – там і залишилася.
Вона згадує, що в Криму росія всіляко популяризувала “російську культуру”. “Російський театр! Це прямо окрема історія. Театр у Сімферополі – це театр ім. Горького. Ми назвали його театр ім. Кое-кого. Який має 7 сценічних майданчиків і міг грати 7 вистав за один вечір одночасно. Немає в Європі жодного іншого такого театру, який мав би таку міць. Це було в Сімферополі і спонсорувалося росією. росія вкладала в російську культуру в Криму шалені гроші. Шалені“, – розповідає Антоніна. Те, що вона вчилася і працювала в різних українських містах, допомогло їй не потрапити під вплив “російської культури”, вважає Романова.
“Багато хто не виїжджав за межі Криму… Крим усе-таки дуже така територія відокремлена. Я багато працювала у Львові, у Києві, спілкувалася з людьми і розуміла, що якісь речі, якісь упередження, які у Криму є про, наприклад, львів’ян, що вони не співпадають з реальністю, тому що я знаю цих людей, і це так не працює“, – каже Антоніна.
Гуглила слово “міномет”
Антоніна всюди із собою возить укулеле. До повномасштабного вторгнення Росії в Україну вона часто грала на ньому і співала, а відео викладала в соцмережах. Зараз вона рідко до нього торкається.
“Я думаю про те, щоб коли-небудь повернуся до мистецтва. Я сподіваюся, що це коли-небудь станеться, але просто зараз я не знаходжу в собі будь-якого ресурсу для того, щоб займатися мистецтвом, щось робити. Мій максимум – це трішечки пограти на укулеле і навіть не співати, просто перебирати струни, і це все“, – розповідає Антоніна.
У лютому 2022 року вона була в Києві і працювала над кількома проєктами. Одних репетицій було по кілька разів на день. Коли сталося повномасштабне вторгнення росії в Україну, вона разом зі своїм – на той момент – хлопцем Олександром пішла в ТРО. Вони вирішили, що сидіти в бомбосховищі або тікати з міста – варіанти не для них.
“І тоді був тільки варіант із ТРО, про який я вже багато чула. Але в мене все одно було таке враження, що мені не дадуть автомат, що мені скажуть: “Ось твоє місце там на кухні, йди чистити картоплю”. Автомат дали відразу. І чим далі все це розкручувалося, тим далі ставало зрозуміло, що ми будемо там воювати, це війна”, – згадує свій шлях у ЗСУ Антоніна.
Зараз вони з Олександром уже не пара, але продовжують воювати в ЗСУ пліч-о-пліч. Вони разом в одному мінометному розрахунку.
“Це сталося в Херсонській області, коли ми почали воювати, роту розформували, і нас із цієї роти удвох відправили в іншу роту, в батарею, в мінометну. Але ми дізналися про це в машині, коли вже їхали на бойові позиції. А ми навіть не знали, я не знала, що таке міномет“, – розповідає Антоніна. Їм довелося гуглити що таке “міномет” і вчитися стріляти одразу по противнику. Нині Антоніна – навідниця, Олександр – номер обслуги (зокрема, в його обов’язки входить закидати міну в міномет і робити постріл – КР). Коли ми розповідаємо, що чули, як їхній розрахунок назвали одним із найрезультативніших, Антоніна ніяковіє: “Дізнаюся від вас. Мені про таке не говорять. Дуже приємно“.
Антоніна не приховує свою небінарність і приналежність до ЛГБТ+ спільноти. Каже, що в бригаді в неї не було проблем із прийняттям. Її запитують іноді про вибір займенника, але це не “тема номер 1”. “Про що ми більше говоримо – це про русифікацію, пострадянську травму“, – розповідає вона.
В Україні вже понад рік обговорюють законопроєкт, який легалізував би поняття “зареєстрованих партнерств” і дозволив би ЛГБТ-парам узаконювати свої стосунки, водночас не одружуючись. Подібне рішення, наприклад, дає можливість відвідувати свого партнера в реанімації. Зараз це право є тільки у подружжя і родичів.
Антоніна підтримує ініціативу, оскільки вважає її необхідною – особливо для тих представників ЛГБТ+ спільноти, які воюють.
“І якщо, не дай Боже, хтось гине, то це теж питання якихось таких речей, як майно, і не тільки, насправді, про майно. У цьому законопроєкті, на жаль, цього немає, але це теж важливе питання – це діти. А це важливо, тому що в нас чомусь є думка, що в ЛГБТ-сім’ях немає дітей. Це неправда. І є такі сім’ї, де один із партнерів воює. І якщо раптом, наприклад, щось трапляється, і людина гине на війні, то є питання про те, що є батьки, але вони не можуть мати право на цих дітей, тому що цих прав немає”, – пояснює Антоніна.
Вона вважає, що українське суспільство зараз більше, ніж будь-коли готове до цього.
“Чим далі від росії, тим більше ми готові до прийняття інших. Це, наприклад, теж дуже добре видно по відношенню до кримськотатарського народу, до інших меншин”, – вважає вона. Романова каже, що представників ЛГБТ+ спільноти, які воюють у ЗСУ, “настільки багато, що це дуже складно заперечувати”.
Зв’язок із Кримом і повернення додому
Антоніна часто викладає в соцмережі фото з книжками, які вона та її товариші по службі читають на позиціях. Вона показує їхню “бібліотеку”, яку вони возять всюди із собою і яка займає вже “півмашини”.
Усе почалося з поста у Facebook, у якому її товариш по службі Олександр розповів, що їм нічого читати. Після чого їм масового стали надсилати книги, які вони вже не встигають прочитати.
“І це в якийсь момент стало проблемою, тому більше не потрібно нам надсилати книжки, їх достатньо на будь-який смак. І він (Олександр) зробив каталог усіх наших книжок, зробив фото книжок, вони тут є на будь-який смак абсолютно, і бійці просто беруть у самому каталозі, обирають собі книжку, і беруть її. Там запис, як у бібліотеці. Від художньої і документальної літератури до якоїсь з тайм-менеджменту, військової літератури про тактику бою. Якась релігійна література і жіночі романи“, – перераховує Антоніна.
Вона каже, що користуються попитом усі жанри літератури. Є в їхній бібліотеці й книжки кримських авторів. “Паша Казарін. Повинна була ще читати “За Перекопом є земля”, але ще не почала, але інші наші бійці вже прочитали “За Перекопом є земля”, не кримчани. “Кримський інжир” – теж не тільки кримчани читають“, – розповідає Романова.
Вона не знає, чи житиме в Криму після деокупації півострова, але впевнена – буде там працювати.
“Давайте так, говорити про те, що мистецтво поза політикою – абсурд. А сьогодні робити в Криму мистецтво можна тільки поза політикою. Мистецтво поза політикою – не мистецтво взагалі, це імітація мистецтва. Тому мистецтва як такого там немає. І вони там уже десять років так живуть. І, звичайно, це накладає відбиток на кримське мистецтво. І потрібно буде робити що-небудь із цією проблемою. І повертати Україну, україноцентричне мистецтво в Крим”, – каже Антоніна.
І вона бачить себе серед тих, хто займеться цим у майбутньому.
