Ангеліна «Макс» Яковенко, лесбійка, зв’язківець бригади ЗСУ
Макс на службі з 2018 року — пішов до армії, як тільки йому самому виповнилось 18. Одразу після закінчення навчання разом зі своєю частиною вирушив на Схід. Його контракт закінчився за кілька місяців до великого вторгнення, а вже 25 лютого він був у військкоматі. Спочатку займався діловодством, та із часом перевівся на зв’язківця.
«Мені було 6–7 років, я йшов до магазину й побачив військового — чи то сонце так сяяло, але форма на ньому ніби світилась. Я дуже уподобав форму — одразу тоді вирішив, що буду служити. Я звільнився з контракту, але я — військовослужбовець, захищати країну — мій обов’язок. Не було питань, іти чи ні».
Макс каже, що йому дуже пощастило з теперішнім батальйоном. І командування, і побратими приймають його таким, яким він є, — ставлення дуже гарне. Однак до повномасштабного вторгнення він сповна відчув на собі, що таке гомофобія.
«У моїй першій частині командир дивізіону дуже мене не любив — прискіпувався, за будь-що лупив догани. У новому батальйоні все інакше: мене одразу запитали, як до мене правильно звертатися, а командир взводу сказав: “Раз не подобається, коли звуть Ангеліною, будеш Максом” Тут для всіх головне — як я роблю свою роботу».
І якщо у війську зараз Макс почувається комфортно, то події в тилу його дуже непокоять. Зокрема, те, що гомофобні організації продовжують цькування та хуліганські дії проти ЛГБТК+ спільноти, у тому числі військових. Вони залучають до цього підлітків, налаштовуючи їх проти своїх же громадян, коли в нас усіх — спільний ворог.
Окрім цього, Макс обурюється затягуванням із законом про цивільні партнерства. Як координатор чату «Посестри» від ГО «ЛГБТІК+ військові за рівні права» він із перших уст знає про те, наскільки необхідне юридичне врегулювання тим військовим, які перебувають у стосунках.
Однак правовий статус необхідний не тільки військовим, а й цивільним. Макс розповідає, що серед його знайомих багато тих, хто роками живе разом, має дітей, спільне майно, але держава не вважає їх сім’єю. Реєстроване партнерство потрібно всім, бо небезпека не тільки на фронті — у небезпеці вся країна.
«Хочеться, щоб держава зробила крок нам назустріч, аби ми могли будувати стосунки, аби мали змогу отримати документ, що твій партнер чи партнерка — не чужа тобі людина. Потрібен закон про партнерства. Щоб ми розуміли, що не дарма захищаємо цю країну — вона також нас захищає».
