Чому від ЛГБТ+ людей досі очікують терпимості до тих, хто заперечує їхнє право бути видимими? Чому веселковий прапор у публічному просторі викликає в когось більше обурення, ніж відкрита гомофобія? І чому фраза “я не проти, але нехай не виставляють це напоказ” насправді зовсім не така нейтральна, як може здаватися?
Саме про це говорить ведуча Тала у новому випуску “ГЕЙ-ПРОПАГАНДИ”, присвяченому видимості квірних людей.
Починає вона з навмисно провокативного особистого прикладу: сексуальний досвід із лесбійкою не зробив її лесбійкою, бісексуалкою чи трансгендерною людиною. Вона залишилася гетеросексуальною цисгендерною жінкою. Звідси проста теза: якщо навіть сексуальний контакт сам собою не “змінює” орієнтацію, то тим більше цього не зроблять веселковий прапор, Марш рівності, квірний персонаж у серіалі чи знайомство з відкритою ЛГБТ+ людиною.
І саме цей страх перед нібито “поширенням” ЛГБТ+ видимості ведуча пропонує розібрати детальніше.
Толерантність не означає обов’язок мовчки терпіти ненависть
Однією з відправних точок випуску стає парадокс толерантності Карла Поппера. У книзі “Відкрите суспільство та його вороги” філософ застерігав: безмежна терпимість до нетерпимості зрештою може зруйнувати саме толерантне суспільство.
Водночас Поппер не закликав автоматично забороняти будь-яку неприємну чи нетерпиму думку. Його логіка була складнішою: доки на такі погляди можна відповідати аргументами та стримувати їх суспільною дискусією, заборона не є необхідною. Проблема починається тоді, коли замість розмови з’являються переслідування, залякування та насильство.
Звідси Тала ставить незручне, але цілком закономірне питання: чому ЛГБТ+ люди повинні демонструвати нескінченну “толерантність” до ставлення, яке передбачає їхню невидимість?
Фраза “робіть що хочете, тільки за зачиненими дверима” часто подається як компроміс. Насправді ж вона встановлює різні правила для різних людей.
Гетеросексуальна жінка може поставити фото чоловіка на робочий стіл. Чоловік може сказати колегам, що їде у відпустку з дружиною. Пара може взятися за руки на вулиці, поцілуватися після побачення або викласти весільну фотографію в Instagram, і переважна більшість людей навіть не назве це “демонстрацією сексуальності”.
А тепер достатньо замінити “чоловіка” на “дівчину”, “дружину” на “хлопця” – і та сама буденна поведінка для когось раптом перетворюється на “пропаганду”.
У випуску цей подвійний стандарт доводять до абсурду в окремій сценці. Гетеросексуального чоловіка просять прибрати фотографію дівчини на роботі, не розповідати, з ким він зустрічається, і взагалі “бути гетеросексуалом удома”. Саме так звучать звичні претензії до квірних людей, якщо просто поміняти ролі місцями.
Смішно – доки не згадуєш, що для багатьох ЛГБТ+ людей це не комедійний скетч, а повсякденність.
У відео Тала говорить і про інший парадокс. Гомофобні активісти можуть вимагати прибрати веселкові символи, критикувати Прайди й обурюватися самою присутністю квірних людей, але при цьому нерідко самі прагнуть максимальної публічності для власної позиції.
Тут питання вже не в тому, чи має людина право не любити веселковий прапор. Має. Питання в іншому: чи дає особиста неприязнь право забирати цей прапор у когось іншого, принижувати людей або вимагати, щоб ціла група громадян залишалася невидимою.
Веселковий прапор дратує саме тому, що він означає: «ми тут»
Одна з центральних тез випуску звучить просто: видимість – це присутність.
Саме тому так багато конфліктів виникає навколо символів.
Ведуча згадує випадки, коли веселковий прапор намагалися відібрати, затоптати або використати як демонстративний об’єкт приниження. На її думку, агресія в таких ситуаціях спрямована не стільки на шматок тканини, скільки на те, що він позначає: ЛГБТ+ люди існують, вони поруч і не погоджуються ховатися.
Але видимість – це далеко не лише Прайд.
Насправді вона значно буденніша.
Це можливість сказати колезі: “На вихідних ми з моєю дівчиною були в кіно”.
Прийти на корпоратив зі своїм хлопцем.
Не вигадувати “друга” замість партнера, з яким живеш десять років.
Опублікувати спільну фотографію і не думати, чи не побачить її роботодавець.
Триматися за руки в парку без автоматичного сканування простору навколо на предмет можливої агресії.
У відео Тала звертає увагу саме на цю різницю. Гетеросексуальні пари можуть проявляти почуття в ресторанах, кінотеатрах, на вулиці та в соцмережах, не сприймаючи це як політичну заяву. Для одностатевої пари навіть простий жест іноді потребує оцінки ризику.
Тому вимога “не виставляти напоказ” на практиці часто означає не стриманість, а нерівність.
Одним дозволено бути собою автоматично. Інші спочатку мають подумати, наскільки безпечно сьогодні бути собою.
Невидимість не означає, що людей немає
Мабуть, найважливіша думка випуску стосується самого механізму видимості.
Коли суспільство стає безпечнішим для ЛГБТ+ людей, їх начебто стає більше. Саме цей ефект противники рівності нерідко використовують як “доказ” того, що Прайди, медіа чи освіта нібито “роблять людей геями”.
Насправді змінюється не сексуальна орієнтація населення, а можливість про неї говорити.
Як формулює це Тала: невидимість – не відсутність людей, а відсутність прояву.
Коли страх зменшується, люди, які раніше приховували себе, можуть нарешті сказати: “Я гей”, “Я лесбійка”, “Я бісексуальна людина”, “Я трансгендерна людина”. Від самого дозволу говорити про себе не виникають “нові” ЛГБТ+ люди. Просто стає менше тих, кому доводиться брехати про власне життя.
У відео також згадується важливий ефект особистого знайомства. Дослідження в різних країнах пов’язують контакт із відкритими ЛГБТК+ людьми з більш позитивним ставленням до спільноти. Це не магічна кнопка і не гарантія, що кожен гомофоб змінить погляди після знайомства з геєм або лесбійкою. Але реальна людина часто руйнує карикатуру, створену пропагандою та стереотипами.
Бо абстрактного “гея з телевізора” легко наділити будь-якими вигаданими рисами.
Значно складніше зробити це з лікарем, який лікує твою дитину. З колегою, який допоміг завершити складний проєкт. Із сусідкою, яка щоранку вигулює собаку. З військовим, який захищає країну. З подругою, з якою ти знайомий десять років.
Саме тому видимість здатна змінювати суспільство.
Не тому, що квірні люди переконують усіх стати квірними, а тому, що абстрактне “вони” поступово перетворюється на конкретних “нас”.
У цьому сенсі Прайд – лише найпомітніша форма видимості. Значно більша її частина відбувається щодня і майже непомітно.
Коли людина перестає вигадувати займенники, щоб приховати стать партнера.
Коли може спокійно розповісти про сім’ю.
Коли фотографія коханої людини на робочому столі не стає приводом для пліток чи звільнення.
Коли поцілунок двох чоловіків у романтичному фільмі не оголошують “пропагандою”, хоча сотні аналогічних сцен із чоловіком і жінкою нікого не дивують.
Видимість не означає вимогу додаткових привілеїв і не означає бажання постійно бути в центрі уваги.
“Це про те, щоб мати можливість бути самим собою”, – підсумовує Тала. Говорити про партнера, проявляти почуття, жити відкрито і зрештою мати рівні права.
Наприкінці випуску ведуча залишає противникам ЛГБТ+ видимості два запитання.
Якщо квірні люди є настільки незначною частиною суспільства, чому саме їхнє існування викликає стільки уваги? І чому ті, хто постійно повторює, що “не хоче про це чути”, так часто приходять коментувати кожну новину про ЛГБТ+ людей?
Можливо, відповідь і є найкращим поясненням того, навіщо потрібна видимість.
Не для того, щоб усі дивилися на квірних людей.
А для того, щоб одного дня їхня присутність перестала бути чимось, на що взагалі потрібно особливо дивитися.