Макс і Михайло жили в Києві, але познайомилися не там. На початку повномасштабного вторгнення обидва залишили столицю в пошуках безпечнішого місця і опинилися у Вінниці, звідки Михайло родом. У новому місті, де звичне життя раптом перестало існувати, вони зайшли у застосунок для знайомств і домовилися про побачення.
«Ми б не познайомилися, якби не війна», – згадує пара у матеріалі Gender Zed.
Перше побачення швидко перетворилося на друге, а згодом хлопці почали жити разом. Сьогодні вони вже офіційно одружені за кордоном і думають про повернення до України. Але разом із цим ставлять державі питання, яке для тисяч одностатевих пар залишається практичним, а не абстрактним: чи буде їхня сім’я визнана вдома?
Gender Zed розповіли історію Макса Давиденка та Михайла Кілімчука як частину ширшої розмови про юридичне визнання одностатевих пар, безпеку ЛГБТ+ людей і те, наскільки Україна готова повертати своїх громадян після війни.
Війна обнулила старе життя, а випадкове знайомство стало початком сім’ї
На перший погляд, Макс і Михайло були людьми з дуже різних світів.
Михайло працював танцівником і хореографом, Макс – у ресторанній сфері. Після першого побачення вони одразу сподобалися один одному, але не були впевнені, чи може з цього вирости щось більше.
Навколо тривала війна. Обидва фактично починали життя з чистого аркуша, а знайомство відбувалося в момент, коли майбутнє взагалі було складно планувати.
«На початку стосунків ми допомагали одне одному не збожеволіти. Вже потім ми почали думати: чи це справді кохання, чи просто спільна травма війни», – розповідають хлопці.
З часом відповідь стала зрозумілішою.
Вони почали говорити не лише про те, як пережити наступний день, а й про те, ким є разом і ким залишаються окремо. Саме ці розмови, за словами пари, дали стосункам новий поштовх.
Приблизно рік тому Макс і Михайло заручилися.
Пропозиція нагадувала маленьку конспіративну операцію. Спільні знайомі повели Макса до магазину нібито купувати меблі, поки Михайло готував усе на пляжі. Коли Макс прийшов, Михайло підійшов до нього зі спини й обійняв – хлопці жартують, що це виглядало майже як сцена з «Титаніка». Подруга передала Михайлу квіти, після чого пролунало головне запитання: «Ти вийдеш за мене?»
Відповідь була: «Так».
Далі почалася підготовка до весілля. Спершу хлопці розглядали Німеччину, однак, за їхніми словами, процедура там могла затягнутися на роки. Тому для реєстрації шлюбу вони обрали Данію.
Там відбулася і офіційна процедура, і весільна церемонія з друзями та подругами.
«Це був наш найщасливіший день», – згадують вони.
На церемонії було лише 12 людей. Саме тому Макс і Михайло мріють, що одного дня матимуть ще одне весілля – вже в Україні, поруч із усіма рідними та близькими.
Шлюб є, але вдома його майже не видно
За кордоном Макс і Михайло офіційно стали подружжям. В Україні такого правового статусу для одностатевої пари досі немає.
Gender Zed нагадує, що українські ЛГБТ+ пари не можуть укладати шлюб в Україні, а законодавче запровадження цивільних партнерств роками залишається незавершеним.
Тому іноземне свідоцтво про шлюб не дає Максу і Михайлу в Україні того самого набору сімейних прав та гарантій, який автоматично отримує різностатеве подружжя.
І саме тут романтична історія впирається у дуже буденну бюрократію.
Для одностатевих пар юридичне визнання потрібне не лише для того, щоб мати можливість називати себе чоловіками перед державою. Це питання взаємного представництва, майнових відносин, спадкування, рішень у критичних ситуаціях та інших речей, які особливо гостро звучать під час війни.
Макс і Михайло стежать за дискусією навколо нового Цивільного кодексу і сподіваються, що Україна принаймні визнаватиме шлюби, укладені українцями на території Європейського Союзу.
«Хочеться, щоб наша рідна держава бачила нас і визнавала наше існування», – говорять вони.
Але питання для них не закінчується шлюбами.
Пара розглядає можливість повернення до України. І тут, за словами хлопців, важливо не лише те, чи визнає держава їхній сімейний статус.
«Якщо когось побили на вулиці через сексуальну орієнтацію, має бути покарання. Поліція має розслідувати, а не розводити руками», – наголошують вони.
Це важлива частина історії, яку легко втратити, якщо звести всю дискусію лише до весілля.
Для ЛГБТ+ людей рівність – це не один закон і не один запис у реєстрі. Це можливість жити відкрито, створювати сім’ю і не боятися, що у випадку дискримінації чи насильства система просто не побачить мотиву ненависті.
Саме тому Gender Zed пов’язує історію Макса і Михайла з ширшим питанням про повернення українців після війни.
Багато людей, які через російське вторгнення опинилися в інших країнах, за ці роки побудували там нове життя. Для ЛГБТ+ українців до загальних питань роботи, житла та безпеки додається ще одне: чи доведеться після повернення відмовитися від частини прав, які їхня сім’я вже має за кордоном?
Для Макса і Михайла відповідь на це питання поки не остаточна.
Вони думають про Україну. Хочуть повернутися. Спостерігають за тим, як змінюється суспільство, і кажуть, що бачать поступову відкритість.
А ще мріють про друге весілля.
Не тому, що перше було недостатньо справжнім. Навпаки – воно стало одним із найщасливіших днів їхнього життя.
Просто цього разу хочеться зібрати всіх близьких і сказати «так» удома.
«Ми мріємо, що колись у нас буде ще одне весілля – вже в Україні. Адже на нашій церемонії було всього 12 людей. А так ми зможемо зібрати усіх близьких і рідних».
Їхня історія почалася з війни, яка змусила двох незнайомих людей залишити Київ і випадково опинитися в одному місті.
Продовжилася знайомством, спільним життям, заручинами та весіллям у Данії.
А наступний розділ залежить уже не тільки від них.
Макс і Михайло хочуть, щоб країна, яку вони називають рідною, одного дня перестала бачити їх лише як двох окремих громадян і побачила те, чим вони вже є для себе та своїх близьких – сім’єю.