Ніці 22 роки. Вона транс*жінка, переїхала із Сєвєродонецька до Києва, навчалася образотворчого мистецтва в КПІ, а тепер бере участь в українських ballroom-балах. Для неї вихід у категорію – це не лише виступ або боротьба за перемогу, а можливість заявити про власне існування.
У черговому випуску подкасту «Квірно кажучи» Ніка розповіла про історію та правила ballroom-культури, свій перший бал, гендерну дисфорію, початок гормональної терапії, пошук власного імені та відмову від думки, що транс*жінка неодмінно має бути схожою на цисгендерну жінку.
Ballroom як простір видимості
Ballroom-культура зародилася у США в середовищі темношкірих і латиноамериканських ЛГБТК+ людей. Її формування було відповіддю на расизм і трансфобію, з якими вони стикалися як у суспільстві загалом, так і на конкурсах краси для дрег-виконавиць.
Ніка нагадує історію Крістал Лабейжі, яка відкрито виступила проти расистських стандартів оцінювання на дрег-конкурсах. У 1972 році Крістал і Лотті Лабейжа організували бал для темношкірої спільноти. Згодом навколо таких заходів сформувалася окрема культура зі своїми правилами, категоріями, будинками та способами взаємної підтримки.
За словами Ніки, у ballroom надзвичайно важливо знати й поважати історію. Водночас вона наголошує, що розповідає про культуру так, як розуміє її на основі власного досвіду. Тим, хто хоче глибше дослідити тему, вона радить звертатися до англомовних джерел і слухати передусім темношкірих транс*людей, безпосередньо пов’язаних із витоками ballroom.
Про існування сучасної ballroom-сцени в Україні Ніка дізналася випадково. Стоячи в черзі до київського клубу, вона познайомилася з людьми, одна з яких уже була частиною культури. Розмова продовжилася в ліфті іншого закладу, і саме там Ніці розповіли про українські бали та можливість долучитися.
До цього вона вже бачила серіал «Поза» та знала про документальний фільм «Париж палає», але не була частиною спільноти. Свій перший український бал Ніка відвідала у 2025 році.
«Я прийшла сама. Це був мій перший раз, і я дуже хвилювалася», – згадує вона.
На тому заході Ніка ще не виходила в категорії. Спочатку почувалася чужою серед упевнених і яскравих учасників та учасниць, які були зосереджені на підготовці до виступів. Проте вже тоді її запросили спробувати себе на наступному балу.
Категорії, у яких люди розповідають про себе
Ballroom-бал складається з категорій, у яких учасники й учасниці демонструють зовнішність, одяг, пластику, характер, уміння рухатися або відповідність певному образу. Виступи оцінюють судді, але Ніка застерігає від спрощеного сприйняття ballroom лише як конкурсу.
Для неї це також свято власного існування, спосіб відчути себе, виявити індивідуальність і продовжити традицію спільнот, які створювали безпечні простори в умовах дискримінації.
Серед неперформативних категорій є face, де оцінюють обличчя та природну красу, body, присвячена тілу, runway, у якій учасники й учасниці рухаються подіумом, а також різні fashion-категорії.
Ніка окремо розповідає про sex siren. У цій категорії люди демонструють сексуальність не лише через одяг чи позування, а й через енергію та спосіб самовираження. Історично вона була важливою для транс*людей і, зокрема, транс*жінок, які через дискримінацію на ринку праці часто були змушені займатися секс-роботою та водночас стикалися з фетишизацією, об’єктивацією і насильством.
Runway також виникла не просто як розвага. За словами Ніки, транс*люди, яким був закритий шлях до професійного модельного бізнесу, створили власний простір, де могли бути моделями й демонструвати свою красу.
Однією з найважливіших історичних категорій є realness. У ній учасники й учасниці показують, наскільки переконливо можуть бути сприйняті в певній соціальній ролі. Колись це мало безпосередній зв’язок із безпекою: здатність не привертати ворожої уваги в цисгетеронормативному суспільстві могла захистити квірну або трансгендерну людину від насильства.
Водночас сьогодні realness може викликати неоднозначні почуття. Учасника чи учасницю фактично оцінюють за відповідністю зовнішнім гендерним нормам.
Саме FF Realness стала першою категорією Ніки. Це сталося на міні-балу з офісною тематикою. Перед виходом їй допомагала ballroom-мама, яка пояснила правила і показала, як презентувати себе.
«Realness привела мене в ballroom і закріпила в ballroom. Але ця категорія справді може викликати змішані відчуття, бо тебе оцінюють за жіночністю. А за мене ніхто не може визначити, наскільки я жінка і чи достатньо я жінка», – говорить Ніка.
Вона визнає, що інші транс*жінки можуть знаходити в цій категорії силу та задоволення. Для них виступ стає можливістю сказати: «Я тут, я жіночна, я відповідаю цим стандартам і я неймовірна».
Від Old Way до Vogue Femme
До перформативних категорій належать різні стилі вогу. Old Way поєднав модельне позування, чіткі лінії, рухи, натхненні бойовими мистецтвами, та геометричні пози. New Way додав більше пластичності, гнучкості й складних положень тіла.
З появою у категорії транс*жінок сформувався Vogue Femme, у якому стало більше плавних і підкреслено фемінних рухів. Ніка пояснює, що виконувати Vogue Femme можуть не лише транс*жінки. Головне – знати його елементи та вміти працювати з ними на сцені.
До основних елементів належать hand performance, коли руками розповідають історію, catwalk, duckwalk, floor performance, а також spins and dips. Ніка зауважує, що dip часто помилково називають «death drop», хоча в ballroom це інший термін.
Сама вона поки не виходить у Vogue Femme, але тренується, щоб у майбутньому спробувати цю категорію. Ніка також вивчає Old Way. Іноді вона відпрацьовує рухи навіть у метро.
Реакції перехожих бувають насмішкуватими, однак цей досвід допомагає їй упевненіше почуватися на балу. Якщо вона здатна рухатися у просторі, який може бути ворожим, то в безпечнішому середовищі ballroom виступати стає легше.
«Я виходжу не лише для оплесків. Я виходжу, щоб показати себе, сказати: “Я існую. Біч”», – говорить Ніка.
Ballroom-будинки як обрані родини
Важлива частина культури – ballroom-будинки, або houses. Історично вони ставали обраними родинами для молодих квірних і трансгендерних людей, яких не приймали або виганяли з дому біологічні родини.
Досвідченіші представники спільноти брали молодь під опіку, допомагали з житлом, навчали ballroom-категорій та підтримували в повсякденному житті. На чолі будинку могли стояти ballroom-мати або ballroom-батько.
Сьогодні будинки також об’єднують близьких людей, які разом тренуються, виступають і підтримують одне одного. Учасники й учасниці можуть носити назву свого будинку як частину сценічного імені. Ті, хто не належить до жодного house, можуть виступати самостійно.
У ballroom розрізняють kiki та major-сцени. Kiki дає більше простору для навчання, практики й веселощів, а major передбачає серйозніші вимоги, масштабніші бали та вагоміші нагороди. Проте Ніка ще раз підкреслює: навіть із правилами та суддівством ballroom не варто зводити виключно до змагання.
Не менш важлива аудиторія. Люди підтримують виконавців і виконавиць вигуками, жестами та ударами долонями по сцені. Водночас зі зростанням популярності балів приходить дедалі більше глядачів, які не знають історії та критеріїв категорій.
На думку Ніки, перед виступами варто коротко пояснювати глядачам походження і значення кожної категорії. Особливо це важливо для realness або face, зміст яких складніше зрозуміти без попереднього знайомства з культурою.
Гендерна дисфорія у 14 років
Перші сильні прояви гендерної дисфорії Ніка відчула приблизно у 14 років, коли під впливом тестостерону почало змінюватися її тіло й ламатися голос.
«Я плакала і казала, що тепер не зможу бути як інші дівчата», – згадує вона.
У той період Ніка боялася, що буде недостатньо жіночною і через це її не любитимуть. Вона також не могла вільно експериментувати із зовнішністю. У невеликому Сєвєродонецьку навіть нафарбуватися означало ризикнути зіткнутися з осудом або агресією.
Родина тоді ще не знала про її трансгендерність. Друзі спочатку теж не розуміли Ніку і радили їй «залишатися хлопцем». Вона сприймає таку реакцію не як свідому ненависть, а передусім як наслідок браку знань. Приблизно через пів року друзі почали використовувати щодо неї жіночі займенники та називати її Нікою.
Своє ім’я вона отримала в художній школі, де познайомилася з транс*хлопцем Данилом. Це була перша трансгендерна людина, з якою Ніка спілкувалася особисто. Коли вона розповіла про власну ідентичність, Данило назвав її Нікою.
«Я сказала: “Мені подобається. Я тепер Ніка”», – розповідає вона.
Після цього її життя ніби розділилося. З друзями вона могла бути Нікою, а вдома, у звичайній школі та формальних ситуаціях мусила залишатися людиною, якою себе не відчувала.
Перехід не зводиться до гормонів та операцій
Ніка говорить, що трансгендерний перехід часто необґрунтовано зводять до медичних процедур. Через брак достовірної інформації навколо гормональної терапії та операцій виникає багато страхів і міфів.
Водночас не існує єдиного правильного сценарію переходу. Комусь потрібна гормональна терапія, комусь – певні операції, а хтось не прагне медичних втручань узагалі. Жоден із цих виборів не робить людину більш або менш трансгендерною.
«Я не хочу свій транс*шлях і свій перехід зводити просто до операцій або гормонів. Це набагато більше. Транс*шлях починається з моєї ідентичності, із задоволення своєю транс*ідентичністю», – пояснює Ніка.
Для неї гормональна терапія стала важливою частиною переходу, оскільки допомогла зменшити дисфорію та узгодити зовнішні зміни з її внутрішнім відчуттям себе.
«Коли я почала гормональну терапію, я відчула: “Фух, усе, можна розслабитися”. Можна не тікати від фізичної маскулінності, яка тебе постійно наздоганяє», – говорить вона.
Однак Ніка не хоче, щоб її життя визначалося гонитвою за цисгендерними стандартами жіночності. Важливим джерелом натхнення для неї стала шотландська трансгендерна музикантка та продюсерка SOPHIE.
Ніку вразило, що SOPHIE не намагалася приховувати риси, які суспільство могло сприймати як маскулінні. Це допомогло їй сформулювати власне ставлення до переходу.
«Я зрозуміла, що не хочу бути схожою на цислюдину. Я хочу бути транс*людиною. Мені не потрібно гнатися за цисстандартом. Я хочу на сто відсотків шанувати свій транс*досвід», – каже Ніка.
Людина поза ярликами
Поза розмовою про ідентичність і ballroom Ніка слухає диско, гіперпоп та емоційні пісні про кохання, розставання і зради. Вона називає SOPHIE одним із головних музичних впливів на власне самоусвідомлення.
Серед її рекомендацій – серіал «Поза» та документальний фільм «Париж палає», які допомагають познайомитися з історією ballroom-культури. Водночас Ніка радить не обмежуватися екранними історіями й шукати матеріали, створені людьми, які самі належать до ballroom.
До улюблених художніх фільмів Ніки належать «Тіло Дженніфер», «Легковажна Я» та «Хлопцям це подобається». У Києві вона найбільше любить ботанічний сад імені Гришка, хоча столиця досі нагадує їй про втрачений через окупацію Сєвєродонецьк.
Ніка любить поєднання кислого й солодкого в десертах, а серед літератури особливо виділяє «Valse mélancolique» Ольги Кобилянської. У стосунках героїнь вона відчуває квірний підтекст, ніжність та емоційний зв’язок, який виходить за межі звичайної дружби.
Наприкінці розмови Ніка звернулася до трансгендерних дівчат, які лише починають свій шлях або бояться проявляти себе. Вона закликала їх не вимагати від себе негайної любові до власного тіла чи ідентичності, а рухатися до прийняття поступово.
«Вам не потрібно бути цислюдьми й відповідати цисстандартам. Ви транс*люди, і ви неймовірні, тому що ви транс*люди. Транс*жінки – це жінки», – сказала Ніка.
Вона наголосила, що страх, сумніви та складні почуття до себе є зрозумілими, особливо у світі, який майже не вчить транс*людей приймати себе. Важливо не тиснути на себе, а крок за кроком знаходити слова підтримки.
«Ви достатні, цінні, красиві й неймовірні. Це нормально боятися бути собою. Але важливо пам’ятати, що ми, транс*люди, існуємо. Ми тут».