Лесик Глазун долучився до захисту України в перші дні повномасштабного російського вторгнення. Спочатку допомагав батальйону “Свобода” з матеріальним забезпеченням та організаційною роботою, а після звільнення Київщини вирішив офіційно мобілізуватися. Попереду були Сєвєродонецьк, бої на Донеччині, поранення під Бахмутом, тривале лікування і повернення до служби. Сьогодні Глазун має статус ветерана.
Але після фронту в його житті почалася інша боротьба – вже не з російською армією, а з українською бюрократією та системою, яка досі погано пристосована до потреб трансгендерних і небінарних людей.
У розмові з журналісткою NV Олександрою Горчинською ветеран розповів про свій військовий досвід, гендерну дисфорію, гормональну терапію, проблеми юридичного визнання трансгендерних людей та ризики, які він бачить у запропонованих змінах до Цивільного кодексу. Окремо Глазун говорить про цивільні партнерства для одностатевих пар – не як про символічне питання, а як про необхідний правовий захист під час війни.
Від Київщини до боїв під Бахмутом
24 лютого 2022 року Глазун не залишився осторонь. Він приєднався до батальйону “Свобода” у складі територіальної оборони, а згодом разом із побратимами увійшов до бригади швидкого реагування Національної гвардії України “Рубіж”.
Після десяти днів інтенсивної підготовки військових відправили до напівоточеного Сєвєродонецька. Потім були важкі бої на Донеччині. У Зайцевому поблизу Бахмута Лесик отримав поранення. Після лікування у 2023 році він знову повернувся до служби, а пізніше демобілізувався.
Про свою небінарність у війську він широко не говорив.
За словами ветерана, на фронті на перший план виходили зовсім інші речі – виживання, виконання завдань і взаємна довіра між людьми в підрозділі. Питання сексуальної орієнтації чи гендерної ідентичності там просто не були предметом постійних розмов.
Водночас особистий досвід Глазуна добре показує суперечність, з якою стикаються ЛГБТ+ військові в Україні. Держава без застережень приймає їхню службу, ризик і готовність захищати країну, але в цивільному житті вони досі можуть залишатися без рівного сімейного або медичного захисту.
Сам Глазун ідентифікує себе як небінарна людина. Він розповідає, що протягом значної частини життя переживав депресивні стани, агресію та суїцидальні думки, не розуміючи їхньої причини. Згодом він пов’язав ці переживання з гендерною дисфорією.
Ветеран знайшов дружнього ендокринолога, пройшов обстеження та отримав замісну гормональну терапію. За його словами, лікування суттєво покращило якість життя. При цьому змінювати гендерний маркер у паспорті він не планує – як небінарній людині йому комфортне поєднання маскулінності та фемінності.
Зовсім інакше Глазун оцінює офіційний шлях, який в Україні доводиться проходити багатьом трансгендерним людям.
Він називає систему надмірно бюрократизованою та “каральною”. Зокрема, в інтерв’ю ветеран стверджує, що отримання необхідного психіатричного діагнозу за чинною системою може вимагати стаціонарного спостереження у психіатричному закладі, а сама процедура останнім часом стала ще складнішою.
Важливих змін очікують після переходу України на Міжнародну класифікацію хвороб 11-го перегляду. У МКХ-11 гендерну невідповідність більше не відносять до психічних розладів. На думку Глазуна, це має допомогти відійти від стигматизуючого підходу, хоча практична модель застосування нових правил в Україні поки залишається неясною.
Шлюб чи необхідна медична допомога
Однією з найгостріших тем інтерв’ю стали запропоновані зміни до українського цивільного законодавства.
Сам Лесик перебуває у шлюбі з жінкою. Однак він звертає увагу на ситуацію трансгендерних людей, які вже одружені та хочуть юридично змінити гендерний маркер.
За його словами, запропонований підхід може призвести до того, що після зміни документів, якщо подружжя юридично вважатиметься двома людьми однієї статі, шлюб опиниться під загрозою анулювання. Глазун різко критикує саму логіку такої норми.
Фактично людина може опинитися перед вибором між збереженням юридично визнаної родини та проходженням процедур, необхідних їй у межах гендерного переходу.
Для самого ветерана це не абстрактна дискусія про терміни чи документи. Йдеться про реальних людей, які можуть роками жити у шлюбі, мати спільне майно, дітей і взаємні зобов’язання, а потім стикнутися з ситуацією, коли юридичне визнання гендеру ставить під питання юридичне визнання сім’ї.
В інтерв’ю Глазун також висловлює значно ширшу критику проєкту нового Цивільного кодексу. Він вважає, що публічна суперечка навколо ЛГБТ+ людей і сімейної політики може відволікати увагу від інших положень документа, які, на його думку, несуть корупційні та правові ризики. Серед них він згадує норми щодо майна, “права на забуття”, стягнення аліментів і репродуктивних процедур. Це оцінка самого ветерана, викладена в інтерв’ю NV.
Чому цивільні партнерства під час війни – не «не на часі»
Окремо Глазун говорить про проблему, яку повномасштабна війна зробила особливо видимою – відсутність в Україні реєстрованих цивільних партнерств для одностатевих пар.
Роками будь-які вимоги юридично захистити такі сім’ї часто відкладали аргументом “не на часі”.
Для ЛГБТ+ військових війна показала протилежне.
Якщо людина вирушає на фронт, а її партнер або партнерка юридично не визнані членом сім’ї, у критичний момент багаторічні стосунки можуть виявитися для держави майже невидимими.
Глазун говорить про доступ до інформації в разі поранення, можливість бути поруч у лікарні, питання медичних рішень, спадкування, виплат після загибелі та майбутнього спільних дітей. Без правового статусу кохана людина може програти родичам лише тому, що закон не визнає її сім’єю.
Саме тому цивільні партнерства він не вважає “привілеєм” для ЛГБТ+ людей.
Це базовий юридичний інструмент, який дозволяє двом дорослим людям зафіксувати взаємні права й обов’язки.
Особливо цинічно відсутність такого захисту виглядає у випадку військових. Людина може захищати державу зі зброєю в руках, отримати поранення або загинути, але та сама держава не гарантує, що її найближчу людину визнають сім’єю.
Історія Лесика Глазуна важлива саме тому, що поєднує кілька тем, які в Україні часто намагаються обговорювати окремо.
Ветеран війни. Небінарна людина. Людина, яка потребувала медичної допомоги через гендерну дисфорію. Громадянин, який аналізує законодавство і бачить у ньому загрозу для таких самих людей, як він.
Ці ідентичності не суперечать одна одній.
І права ЛГБТ+ людей не перестають бути правами людини під час війни. Навпаки, війна робить наслідки юридичної нерівності набагато жорсткішими.
“Ми виборюємо свободу на фронті, тому всередині країни також маємо рухатися до європейських стандартів прав людини”, – підсумовує Глазун.