Шлюб як юридичний щит: чому гей-військовий одружився з подругою
Поки в Україні немає цивільних партнерств, ЛГБТК+ військові змушені самостійно вигадувати, як захистити близьких у разі поранення, полону чи загибелі. Для когось це довіреності, заповіти та спільні рахунки. Для когось — шлюб із людиною, з якою немає романтичних стосунків у звичному розумінні, але є глибока довіра, дружба і відповідальність одне за одного.
Саме таке рішення ухвалив український військовий, із яким поспілкувалася репортерка NV Олександра Горчинська. Матеріал був підготовлений за сприяння RFSL — Шведської федерації за права ЛГБТІК. Чоловік побажав залишитися анонімним із міркувань безпеки.
Він добровільно мобілізувався до Збройних сил України у липні 2024 року. Близьких кровних родичів у країні у нього фактично немає, а одностатевий партнер за чинним українським законодавством не міг би отримати статус подружжя. Тож питання про те, хто ухвалюватиме рішення у критичній ситуації, для нього було не теоретичним.
«Коли кілька разів у твій окоп прилітає дуже близько і важко, ти мимоволі думаєш: “Якщо зараз буде точне влучання, то ніякий бліндаж не врятує”», — розповідає військовий.
У такі моменти, каже він, думки переходять від абстрактної небезпеки до дуже конкретних речей: хто забере тіло, хто організує поховання, кому дістануться особисті речі та заощадження, хто матиме право говорити з державними установами.
«У мене є певні заощадження, якісь базові речі, велосипед, який я ніжно люблю. Але головне — хто організує весь процес, забере моє тіло, поховає?»
Він склав детальний заповіт і вказав довірених осіб у військовій анкеті. Проте швидко з’ясував, що цього недостатньо. Людина, яка не є родичем або законним партнером, може не мати права отримати виплати, розпоряджатися майном чи наполягти на виконанні останньої волі загиблого.
«Якщо довірена особа не є твоїм прямим родичем, вона не має жодних законних прав. Тобто вона не може поховати тебе так, як ти заповідав, не може отримати державні виплати чи розпорядитися майном», — пояснює він.
Військовий боявся, що в разі його загибелі все залежатиме від сумлінності випадкової людини у підрозділі. Хтось зателефонує друзям і допоможе. Хтось — просто передасть тіло місцевим службам.
«Можливо, мене б просто поховали за державний кошт на якомусь міському цвинтарі поруч із безхатьками під безіменною табличкою».
«Давайте одружимося»
Під час перших важких обстрілів він запропонував трьом близьким подругам шлюб. Не через романтичні почуття і не заради соціальної картинки, а як спосіб надати комусь із близьких реальні юридичні права.
«Я прямо казав усім трьом, мовляв, давайте одружимося. Якщо мене вб’ють або покалічать, бодай хтось із близьких отримає ці виплати та зможе все владнати».
Згодом одна з подруг сама повернулася до цієї розмови й запитала, чи пропозиція ще актуальна. Так вони і вирішили одружитися.
До цього всі важливі обов’язки були розподілені між кількома людьми. Одна подруга мала паролі до його акаунтів, друга — доступ до банківських карток, третя — ключі від квартири й знала, де зберігаються особисті речі.
«Я ретельно підписав коробки: “літо”, “зима”, “красиве”, “бойове”».
У певний момент чоловік зрозумів, що ця система надто крихка. У критичній ситуації потрібна одна людина, яка матиме законне право говорити від його імені та взаємодіяти з державою.
Такою людиною стала дружина.
При цьому він не вважає їхній шлюб повністю фіктивним. Між ними є близькість, любов і спільне життя — просто без сексуальних стосунків.
«Це шлюб, у якому просто немає сексу, але є все інше. Ми оформили спільну банківську картку, прив’язану до мого ветеранського рахунку, куди я перераховую кошти. Разом їздимо у відпустки, проводимо час».
Тепер, каже військовий, він почувається спокійніше.
«Якщо раптом зі мною трапиться якесь нещастя, я знаю, що мою долю вирішуватиме не випадковий чиновник чи командир, а цілком конкретна людина, яка є моєю законною дружиною перед державою, за яку я воюю».
Їхні стосунки залишаються відкритими: і він, і дружина можуть мати інших партнерів. Щоб уникати непорозумінь, обоє відразу чесно пояснюють свій сімейний статус.
«Моя дружина каже: “Я заміжня. Мій чоловік — військовий, він гей, у нас вільні стосунки. Якщо тебе це влаштовує — спілкуймося далі. Якщо ні, то прощаємося відразу”».
Для самого військового шлюб став не лише юридичним захистом, а й своєрідним соціальним прикриттям. Через яскраву зовнішність і поведінку колеги не раз намагалися вгадати його сексуальну орієнтацію. Обручка частково знімає ці запитання.
Водночас вона створює іншу проблему: частина квірної спільноти не готова будувати стосунки з людиною, яка юридично перебуває у шлюбі. Для когось слово «одружений» автоматично означає складну або нечесну ситуацію, навіть коли всі сторони знають правду.
Бути собою, але не ризикувати зайвий раз
За два роки служби військовий півтора року провів в окопах і бліндажах. Про свою орієнтацію він розповів лише п’ятьом людям у батальйоні.
«Я не маю того відчайдушного різновиду хоробрості, так само, як і потреби у публічності, щоб робити гучні камінг-аути. Моя робота любить тишу».
У цивільному житті він звик до яскравого одягу та ексцентричного стилю. На службі часом доводиться свідомо ставати непомітним — і через вимоги безпеки, і через небажання привертати зайву увагу.
Для бойових виїздів він навіть окремо купив у секонд-хенді чорні спортивні штани, просту футболку та сіру куртку.
«У моєму звичайному гардеробі просто немає сірих та чорних речей як явища — я люблю все яскраве».
Свій перший підрозділ він обирав особливо уважно. Там діяв неофіційний кодекс поведінки, який забороняв антисемітизм і гомофобію. За порушення військовослужбовця могли перевести в іншу частину.
Саме це стало однією з причин, чому він погодився служити там.
«У тому підрозділі я був далеко не єдиним, хто належить до числа ЛГБТ. Нас там було більше десятка».
Згодом військовий потрапив у середовище, де професійність важить більше за приватне життя. За його спостереженнями, у підрозділах, пов’язаних із безпілотними системами, часто служать люди з ІТ, креативних індустрій і великих міст. До ЛГБТК+ тем вони переважно ставляться спокійно — не тому, що всі є активними союзниками, а тому, що значно важливіше, чи вміє людина виконувати свою роботу.
Проте повністю безпечним це середовище він не вважає. Командування може змінитися, а разом із ним — ставлення до квірних військових.
«До керівництва може прийти умовний консерватор, який почне нав’язувати так звані традиційні цінності, списувати ЛГБТ-військових з бойових посад, завалювати паперовою рутиною в штабах».
Тому чоловік обрав для себе тактику «не питай — не кажи». Не як ідеальну модель для всього війська, а як спосіб зберегти особисту безпеку.
«У мене немає потреби в публічному маніфесті. Мені просто потрібно якісно виконати свою роботу й повернутися додому живим».
Ця історія показує, що відсутність цивільних партнерств — не абстрактна прогалина в законодавстві. Вона змушує людей перебудовувати особисте життя, укладати шлюби, які відповідають юридичним вимогам держави, але не їхнім реальним стосункам, і постійно прораховувати найгірший сценарій.
Гетеросексуальній парі достатньо зареєструвати шлюб, щоб отримати базові права: доступ до лікарні, спадкування, соціальні виплати, можливість організувати поховання та представляти інтереси партнера. Одностатева пара в Україні досі позбавлена такого простого механізму.
У березні 2023 року у Верховній Раді зареєстрували законопроєкт про інститут реєстрованих партнерств. Він мав би надати парам, незалежно від статі, юридичні права у питаннях майна, спадкування, соціальних гарантій та взаємного представництва. Проте закон досі не ухвалений.
Поки держава відкладає це рішення, ЛГБТК+ військові продовжують захищати країну, яка не дає їм змоги так само надійно захистити власних близьких.
Шлюб героя цієї історії став виходом. Але сам факт, що для отримання базових прав людині довелося шукати юридичну лазівку, свідчить не про гнучкість системи, а про її несправедливість.
