Ніка та Дар’я разом уже чотири роки. За цей час вони встигли тричі освідчитися одна одній, відсвяткувати весілля в сюрреалістичному стилі, створити родину й разом виховують 10-річну доньку Міру. Їхня історія — про любов після років життя за кордоном, про прийняття, материнство і про те, як одностатеві пари в Україні досі змушені будувати сім’ю без юридичного захисту з боку держави.
Ніка та Дар’я познайомилися після того, як обидві тривалий час жили за межами України. Для Ніки повернення додому було пов’язане з болем: вона приїхала через смерть батька. Саме тоді, стоячи біля його могили, жінка попросила про дуже особисте — зустріти свою людину.
«Тату, будь ласка, я дуже хочу зустріти свою людину, своє кохання. Допоможи мені», — згадує Ніка.
Невдовзі в її житті з’явилася Дар’я.
Їхні стосунки почалися, коли Дар’ї було 30 років, а Ніці — 33. Вони кажуть, що вік мав значення: у цьому вже було більше усвідомленості, спокою і розуміння, чого кожна хоче від життя та від партнерства.
Дар’ю в Ніці привабила її життєрадісність — здатність знаходити свято навіть у звичайному дні. Ніка ж побачила в Дар’ї стійкість, внутрішню рівновагу й надійність. Саме з цього, поступово, почала складатися їхня сім’я.
Першу пропозицію Дар’я зробила вже через три місяці після знайомства — під час подорожі до Грузії. Потім пара вирішила, що обирати одна одну можна не лише раз у житті, а знову й знову. Так з’явилася друга пропозиція. А третя пролунала вже від Ніки — у літаку над Парижем. Вона заплющила Дар’ї очі й освідчилася, попередньо купивши каблучку просто в аеропорту.
Весілля пара зробила таким самим нетиповим, як і свою історію кохання. Церемонію організували в стилі сюрреалізму, надихаючись творчістю Сальвадора Далі. У гостей був дрескод «Божевільний капелюх», а вбрання Ніки та Дар’ї стало частиною цього яскравого задуму.
Ніці часто ставлять запитання, чому на весіллі одна з них була в костюмі, а інша — у сукні. За цим зазвичай стоїть спроба втиснути їхній союз у звичну гетеронормативну схему: хто «чоловік», а хто «жінка» в парі.
Але Ніка пояснює просто: якби Дар’я захотіла сукню, вони могли б бути в сукнях удвох. Або, навпаки, обидві могли б обрати костюми. У їхніх стосунках немає поділу на «чоловічу» і «жіночу» роль.
«Ми вважаємо себе повноцінними жінками в цьому союзі», — говорить Ніка.
Для Дар’ї особливо важливою стала присутність на весіллі її мами, яка прилетіла зі США та виголосила теплу промову. Натомість мама Ніки не змогла прийняти вибір доньки й на церемонію не приїхала. Це болюча, але знайома для багатьох ЛГБТК+ людей частина досвіду: поруч із підтримкою часто існує і неприйняття, навіть від найближчих.
Коли Ніка та Дар’я познайомилися, Ніка вже виховувала доньку Міру. Жінка каже, що була готова будувати родину лише з людиною, якій справді довіряє. Дар’я стала саме такою людиною.
Зараз Мірі 10 років. Спершу Ніка та Дар’я хвилювалися, як дитина сприйме нову сімейну реальність. Вони продумували розмови, уявляли різні сценарії, готувалися до складних запитань. Але життя виявилося простішим і людянішим за страхи.
Ніка розповідає, що іноді виникають кумедні ситуації. Не кожному в школі Міра може сказати, що в її мами є дружина, тому часом представляє Дар’ю як мамину подругу. Але коли хтось із дітей приходить до них додому, реакція буває зовсім іншою: «Овва, чудово, у тебе дві мами! У тебе така гарна родина».
Пара також попереджає батьків інших дітей, щоб для них це не було несподіванкою. Не через сором, а заради безпеки та спокою для Міри.
Попри те, що Ніка й Дар’я створили родину, українське законодавство їхній союз не визнає. Вони не можуть офіційно одружитися, не мають автоматичних прав як подружжя і змушені врегульовувати частину питань через окремі договори.
«Якщо йдеться про нерухомість, то все можна врегулювати лише через контракти. Тобто ми як пара не маємо тут жодних прав», — пояснює Ніка.
Ця правова невидимість особливо відчутна, коли йдеться про дітей, майбутнє батьківство, медичні рішення, майно чи спадкування. Для гетеросексуального подружжя багато з цих речей передбачені законом автоматично. Для одностатевих пар в Україні вони досі залишаються складною системою окремих юридичних обхідних шляхів.
Дар’я також не погоджується з тезою, що одностатеві пари нібито негативно впливають на народжуваність. Навпаки, вони з Нікою хотіли б мати спільних дітей, якщо для цього складуться відповідні обставини.
Їхня історія добре показує, що ЛГБТК+ родини не є абстрактною «темою для дискусій». Це реальні люди, які закохуються, створюють дім, виховують дітей, сваряться через побут, планують майбутнє й хочуть для своєї сім’ї того самого, що й інші: безпеки, поваги та правового захисту.
Наприкінці розмови Ніка та Дар’я кажуть, що сексуальна орієнтація не є свідомим вибором. А ще — що вони намагаються створити навколо себе безпечний світ, обираючи людей, простори й обставини, де їх не потрібно пояснювати чи виправдовувати.
«Якусь кульку ми створили — свій безпечний світ», — кажуть вони.
Ця «кулька» — не втеча від реальності, а спосіб зберегти себе в країні, де їхня родина ще не має повного юридичного визнання. Але сама їхня видимість уже змінює уявлення про те, якою може бути українська сім’я.
У Міри є дві мами. І в цій фразі немає нічого загрозливого. Є любов, турбота, відповідальність і дім — усе те, з чого насправді й складається родина.
