Любов не завжди вкладається в офіційні формулювання, сімейні очікування чи державні закони. Вона може початися з випадкового знайомства, дружби, прочитаного без дозволу щоденника або пісні, написаної вже після другої зустрічі. А інколи вона проходить випробування війною, вимушеним укриттям і роками юридичної невидимості.
Саме про це розповідає міжнародна інформаційна кампанія …, яку запустили UNAIDS та ECOM — Євразійська коаліція з питань здоров’я, прав, гендерного та сексуального різноманіття. До ініціативи також долучилися українське жіноче об’єднання «Сфера», молдовський Центр інформації GENDERDOC-M та вірменська організація National Trans Coalition NGO.
В основі кампанії — шість реальних історій про партнерство, дружбу, стосунки між братами й сестрами, батьками та дітьми. Їхні герої й героїні живуть у різних країнах і мають різний досвід, однак усі вони говорять про близькість, прийняття та потребу бути побаченими.
Любов, яку надто часто змушують приховувати
Назва кампанії відсилає до пісні Everybody Loves Somebody, написаної 1947 року й пізніше популяризованої Діном Мартіном. У ній про любов говорять опосередковано — через невизначені «хтось» і «колись».
Автори кампанії використали цей образ невипадково. Квірним людям нерідко доводиться говорити про найдорожчих людей без імен, уникати спільних фотографій, приховувати стосунки від колег або навіть найближчих родичів. Проте вони люблять і залишаються коханими так само, як усі інші.
Кампанія прагне показати різноманіття цієї любові, а водночас нагадати: в Україні, Молдові та Вірменії ЛГБТК+ люди та їхні близькі досі стикаються з нерівністю, суспільним тиском і недостатнім правовим захистом.
Це не абстрактна проблема. Вона проявляється в неможливості юридично оформити партнерство, ухвалювати медичні рішення за близьку людину, успадковувати спільне майно або просто не боятися, що сім’ю відмовляться визнавати сім’єю.
Тринадцять років разом — і досі юридично чужі
Українську частину кампанії відкриває історія Анни й Ані з Харкова. Вони разом майже 13 років — від випадкового знайомства пройшли шлях до спільного дому та сімейного життя.
Вони підтримують ЛГБТК+ спільноту, займаються правозахисною діяльністю, ведуть звичайний побут і цінують теплі вечори вдвох. Водночас їхня реальність далека від безтурботної: жінки залишаються в Харкові, живуть під російськими обстрілами й мріють про справжній шлюб.
Їхня історія показує парадокс, знайомий багатьом одностатевим парам в Україні. Можна роками будувати спільне життя, разом переживати війну, допомагати іншим і нести відповідальність одне за одного — але перед законом усе одно залишатися сторонніми людьми.
За романтичними словами про любов тут стоїть цілком практична потреба: мати ті самі юридичні гарантії, які держава автоматично надає різностатевому подружжю.
Дружба драг-квін, яка витримала війну
Ще одна українська історія — про Жанну, Кіру та Лалу. Драг-квін дружать уже 15 років. У 2017 році вони разом вийшли на першу в історії пострадянського простору драг-платформу під час КиївПрайду.
Після початку повномасштабного російського вторгнення їхнє життя різко змінилося. Коли житло було зруйноване, подруги протягом трьох місяців переховувалися від обстрілів у підвалі колишнього гей-клубу Лали.
У цій історії драг постає не лише як сценічне мистецтво, яскраві образи та свобода самовираження. Передусім це спільнота, яка здатна стати родиною і підтримати тоді, коли звичний світ буквально руйнується.
Їхня багаторічна дружба пережила зміну епох, прайди, суспільний тиск і війну. І саме такі зв’язки часто допомагають квірним людям вистояти там, де біологічна родина не завжди готова прийняти або підтримати.
Мама, яка навчилася слухати сина
Молдовська психотерапевтка Аліна розповідає про прийняття трансгендерності свого сина Жені. Цей досвід змінив не лише її материнство, а й професійний погляд на підтримку інших людей.
Вона говорить про те, що допомогло їй пройти шлях від розгубленості до прийняття, а також про вибір, перед яким опиняються інші батьки трансгендерних дітей.
Насправді цей вибір не полягає в тому, дозволити дитині бути трансгендерною чи ні. Гендерну ідентичність не можна скасувати заборонами або переконаннями. Справжнє питання інше: чи залишиться дитина зі своїми переживаннями наодинці, чи матиме поруч дорослу людину, яка готова слухати, вчитися й захищати.
Історія Аліни важлива ще й тому, що прийняття показане не як миттєве прозріння, а як процес. Батькам також можуть бути потрібні час, інформація й підтримка. Проте відповідальність за власні страхи не повинна перекладатися на дитину.
Камінг-аут, якому передувала випадково прочитана таємниця
Таня та Сергій виросли в Рибниці, у Придністров’ї. Їхні стосунки як сестри й брата сьогодні наповнені любов’ю, підтримкою та щирим захопленням одне одним.
Однак до цієї близькості вони прийшли не одразу. Багато років тому Таня випадково прочитала щоденник Сергія, але лише згодом дізналася, що насправді означали записані там слова. Через роки він сам розповів сестрі, що є геєм.
Ця історія нагадує, наскільки складним може бути камінг-аут навіть перед близькими. Людина може роками шукати правильні слова, оцінювати ризики й чекати моменту, коли почуватиметься достатньо безпечно.
Прийняття з боку сестри не стирає попередніх страхів, але створює іншу реальність — ту, де таємниця більше не розділяє близьких людей.
«Я хочу, щоб світ знав про її красу»
З Вірменії до кампанії увійшла історія Марка й Еггі. Спочатку вони були друзями, а згодом їхні стосунки переросли в партнерство, побудоване на чесності та здатності говорити одне з одним про все.
Вони разом відпочивають, займаються творчістю й експериментують із рецептами. Еггі — трансгендерна жінка, красою якої Марк щиро захоплюється і хоче ділитися цим захопленням зі світом.
У суспільствах, де транслюдей часто показують лише через конфлікти, дискримінацію або медичні питання, така історія має особливу силу. Вона повертає в центр саму людину — її привабливість, талант, гумор, повсякденні звички та право бути коханою відкрито.
Любов Марка не подається як подвиг чи виняток. Це звичайне захоплення партнеркою, яке мало б бути нормальним і не потребувати окремих пояснень.
Пісня після другої зустрічі
Алісу й Милу спочатку об’єднали професійні інтереси. Обидві займаються дизайном і мають інженерний спосіб мислення.
Уже під час другої зустрічі Мила написала для Аліси пісню. Автори кампанії наголошують: їхні стосунки унікальні — як і будь-які інші стосунки у світі.
Це, мабуть, найпростіша й водночас найважливіша думка всієї кампанії. Квірні історії не зобов’язані бути трагічними, героїчними чи повчальними, щоб мати право на видимість.
Іноді це просто історія двох людей, між якими виникла близькість. Іноді — дружба, що поступово стала коханням. Іноді — пісня, написана для людини, яку хочеться побачити знову.
Не шість винятків, а частина спільного життя
Everybody Loves Somebody… не намагається довести, що всі стосунки однакові. Навпаки, кампанія показує, наскільки різною може бути близькість.
Тут є романтичні партнери, давні подруги, брат і сестра, мама й син. Є побут, творчість, страх, війна, камінг-аут, прийняття та мрії про майбутнє.
Спільним для цих людей є не сексуальна орієнтація чи гендерна ідентичність, а потреба любити без необхідності ховатися — і знати, що держава та суспільство не перетворять цю любов на причину для нерівності.
Усі шість історій опубліковані на . Короткі відеоінтерв’ю також доступні в Instagram організації за хештегом #evb_loves_smb.
