Сьогодні, у День пам’яті загиблих захисників і захисниць України ХарківПрайд закликає згадати тих, чиї життя забрала російська війна.
Серед полеглих військових є ЛГБТК+ люди. Вони служили в різних підрозділах, мали різний досвід і по-різному говорили про свою сексуальну орієнтацію чи гендерну ідентичність. Хтось жив відкрито. Хтось довіряв цю частину свого життя лише найближчим. А хтось через страх дискримінації, неприйняття або можливих наслідків так і не зміг розповісти про себе.
Але всі вони були частиною Сил оборони України.
Вони служили поруч із побратимами та посестрами, виконували бойові завдання, захищали міста, села і людей. І віддали за Україну найдорожче – власне життя.
Історії, про які знають не всі
ХарківПрайд наголошує, що відомі нам імена – лише частина цієї історії.
Про деяких загиблих ЛГБТК+ військових суспільство знає завдяки їхній відкритості, публічним історіям або розповідям близьких. Інші залишилися невидимими для ширшої аудиторії.
Їхню справжню історію можуть знати лише партнер або партнерка, кілька друзів, побратими чи посестри.
Ця невидимість часто була не особистим вибором, а наслідком середовища, в якому відкритість могла означати ризик зіткнутися з гомофобією чи трансфобією.
Для когось камінг-аут у війську був можливим і безпечним. Для когось – ні.
І тому сьогодні неможливо навіть точно назвати кількість ЛГБТК+ людей, які загинули, захищаючи Україну.
За кожною такою невідомою історією все одно стояла реальна людина – з коханням, друзями, планами, родиною та життям, яке обірвала російська агресія.
Вони захищали країну, яка ще не встигла забезпечити їм рівні права
У цій пам’яті є й особливо болісний вимір.
Частина загиблих ЛГБТК+ військових так і не отримала можливості офіційно створити сім’ю з людиною, яку любила.
Українське законодавство досі не забезпечує одностатевим парам повноцінного сімейно-правового визнання. Через це партнер чи партнерка військового можуть залишатися юридично чужими людьми, навіть якщо вони багато років були найближчими одне для одного.
Особливо гостро ця нерівність відчувається під час війни.
ЛГБТК+ люди так само стають до війська, так само ризикують життям і так само гинуть за Україну. Але держава досі не завжди визнає їхні сім’ї такими ж сім’ями.
Пам’ять про полеглих не повинна залежати від того, наскільки відкрито вони могли говорити про себе за життя.
Не повинна вона залежати й від того, чи знаємо ми їхню сексуальну орієнтацію або гендерну ідентичність.
Важливо інше – ці люди були частиною України і стали на її захист.
Сьогодні ми можемо назвати лише частину їхніх імен. Інші залишаються в особистій пам’яті тих, хто їх любив, служив поруч і знав такими, якими вони були насправді.
Пам’ятаємо кожного і кожну.
Пам’ятаємо тих, кого знала вся країна, і тих, чиї історії залишилися лише серед найближчих.
Пам’ятаємо ЛГБТК+ військових, які захищали Україну і не повернулися додому.
Героям та героїням слава.
