Права ЛГБТКІ+ та вступ до ЄС: чому Україна досі відкладає виконання своїх зобов’язань
Україна вже багато років декларує курс на європейську інтеграцію, однак у сфері захисту прав ЛГБТКІ+ людей низка важливих змін залишається нереалізованою. Попри рішення Європейського суду з прав людини, рекомендації Європейської комісії та прямі зобов’язання в межах переговорів про вступ до ЄС, законодавчий прогрес відбувається значно повільніше, ніж очікують як українські правозахисники, так і європейські партнери.
На цьому наголошує дипломат і правозахисник Зорян Кісь, аналізуючи причини затягування реформ та вплив антигендерного руху на українську політику.
Від безвізу до членства в ЄС
Проблема не є новою. Ще у 2015 році Україна зіткнулася з необхідністю внести до трудового законодавства заборону дискримінації за ознаками сексуальної орієнтації та гендерної ідентичності. Саме ця вимога була однією з умов для отримання безвізового режиму з Європейським Союзом.
Тоді парламент зміг ухвалити відповідні зміни лише після кількох невдалих голосувань і тривалих політичних суперечок.
Минуло понад десять років, однак дискусії навколо прав ЛГБТКІ+ людей залишаються заручниками тих самих страхів, міфів і політичних маніпуляцій.
Які вимоги ставить Євросоюз
У контексті переговорів про вступ до ЄС Україна має виконати низку критеріїв у сфері прав людини та недискримінації.
Серед ключових завдань:
- забезпечити правове визнання одностатевих пар;
- гарантувати захист від дискримінації в усіх сферах життя, а не лише у сфері праці;
- створити ефективні механізми протидії злочинам на ґрунті ненависті та мові ворожнечі.
Йдеться не про створення окремих чи «спеціальних» прав для ЛГБТКІ+ людей, а про забезпечення рівного доступу до тих самих прав і свобод, які вже мають інші громадяни.
Саме ці принципи лежать в основі європейської системи захисту прав людини та закріплені в так званих Копенгагенських критеріях членства в ЄС.
Справа «Маймулахін і Марків»
Особливе значення для України має рішення Європейського суду з прав людини у справі «Маймулахін і Марків проти України», ухвалене у 2023 році.
Тоді суд прямо визнав дискримінаційною ситуацію, за якої одностатеві пари в Україні не мають жодної форми юридичного визнання своїх стосунків.
ЄСПЛ наголосив: надання правового статусу одностатевим сім’ям не загрожує традиційному шлюбу, не обмежує права різностатевих пар і не завдає шкоди іншим громадянам.
Саме виконання цього рішення сьогодні є одним із конкретних критеріїв, які Євросоюз враховує під час оцінки готовності України до членства.
Українські суди вже рухаються вперед
Водночас певний прогрес відбувається на рівні судової практики.
Одним із найрезонансніших стало рішення українських судів щодо факту спільного проживання однією сім’єю двох чоловіків — Зоряна Кіся та його партнера Тимура Левчука. Спочатку таке рішення ухвалив Деснянський районний суд Києва, а згодом його підтвердили апеляційна інстанція та Верховний Суд.
Цей прецедент став першим випадком, коли українська судова система фактично визнала юридичне значення тривалих одностатевих сімейних відносин.
Саме цей крок був окремо відзначений у звітах Європейської комісії як позитивний сигнал у виконанні Україною євроінтеграційних зобов’язань.
Чому зміни буксують
Попри це, Верховна Рада досі не розглянула законопроєкти про реєстровані партнерства, які вже кілька років перебувають у парламенті.
Більше того, серйозну критику викликав проєкт нового Цивільного кодексу №15150. Правозахисники звертають увагу на те, що документ пропонує закріпити поняття «фактичного сімейного союзу» виключно для чоловіка та жінки.
На думку експертів, така норма не лише виключає одностатеві пари з правового поля, а й суперечить загальному напрямку реформ, необхідних для вступу до Європейського Союзу.
Саме через це новий кодекс став об’єктом масштабної критики з боку громадських організацій, юристів, правозахисників та частини народних депутатів.
Вплив антигендерного руху
Однією з причин затягування реформ Зорян Кісь називає активність антигендерних груп.
Як і десять років тому, противники розширення прав ЛГБТКІ+ людей продовжують поширювати тези про нібито «особливі привілеї», «загрозу традиційним цінностям» або «неготовність суспільства». Водночас саме ці аргументи неодноразово спростовувалися як українськими правозахисниками, так і міжнародними інституціями.
На думку автора, проблема полягає в тому, що частина політиків досі більше дослухається до ультраконсервативних груп та релігійних організацій, ніж до самих людей, чиї права обговорюються.
Права людини — не питання майбутнього
Сьогодні Україна перебуває в унікальній ситуації. З одного боку, суспільство демонструє дедалі вищий рівень підтримки рівності та поваги до людської гідності. З іншого — політичні рішення часто не встигають за цими змінами.
Особливо гостро ця проблема проявляється щодо ЛГБТКІ+ військових, волонтерів і цивільних пар, які роками будують спільне життя, але залишаються юридично невидимими для держави.
Правозахисники наголошують: питання правового визнання одностатевих партнерств, захисту від дискримінації та протидії злочинам на ґрунті ненависті давно перестали бути лише внутрішньою дискусією. Сьогодні це частина ширшого вибору між європейською моделлю розвитку та поверненням до практик, які суперечать сучасним стандартам прав людини.
І чим довше відкладаються необхідні рішення, тим складніше Україні буде переконати європейських партнерів у готовності повною мірою поділяти цінності, на яких побудований Європейський Союз.
