Цивільні партнерства як основа рівності: навіщо Україні окремий механізм визнання сімей
Реєстровані цивільні партнерства в Україні обговорюють уже не перший рік. Але після початку повномасштабної війни ця тема перестала бути суто теоретичною. Для багатьох пар, особливо одностатевих, відсутність юридичного статусу означає цілком практичні проблеми: неможливість автоматично успадковувати майно, ухвалювати медичні рішення, отримувати соціальні гарантії або мати захищений статус найближчої людини.
У матеріалі NV, підготовленому журналісткою Олександрою Горчинською за сприяння RFSL — Шведської федерації за права ЛГБТІК, консультант БО «100 відсотків життя» Святослав Шеремет пояснює, як працюють цивільні партнерства у світі, чому вони не є «другосортним шлюбом» і що з цього досвіду може використати Україна.
Одна з ключових думок полягає в тому, що нинішнє визначення шлюбу в українському Сімейному кодексі як союзу жінки та чоловіка не заважає створити окремий інститут цивільного партнерства. Тобто навіть без негайного запровадження шлюбної рівності держава вже зараз може надати одностатевим і різностатевим парам механізм юридичного визнання.
Шеремет також звертає увагу, що саме поняття шлюбу в українському законодавстві не охоплює всього реального різноманіття сімейних ситуацій. Наприклад, якщо людина у чинному шлюбі змінює маркер статі в документах, сам шлюб не припиняється. Крім того, Україна визнає чимало шлюбів, укладених громадянами за кордоном за правилами інших держав.
Тому законодавча формула «жінка і чоловік» є радше перешкодою саме для шлюбної рівності, але не для створення нового правового інституту партнерства.
Як це працює в інших країнах
Світова практика дуже різна.
У Канаді шлюб визначають гендерно нейтрально — як законний союз двох осіб. Австралія також використовує формулу «союз двох осіб». У Франції закон прямо передбачає, що шлюб можуть укладати дві людини як різної, так і однакової статі. В Іспанії умови та правові наслідки шлюбу однакові незалежно від статі подружжя.
Шеремет пропонує для України універсальне й просте визначення: «сімейний союз двох повнолітніх осіб, зареєстрований або визнаний у передбачений законодавством спосіб».
Водночас цивільне партнерство існує як окремий інститут у великій кількості держав. Назви відрізняються: registered partnership, civil union, pacte civil de solidarité у Франції або «угода про співжиття» у Греції.
У Франції PACS настільки популярний, що у 2024 році на приблизно 247 тисяч шлюбів припало близько 197 тисяч таких партнерств. Тобто це не маргінальна чи рідкісна форма стосунків, а звичайний інструмент, який обирають сотні тисяч пар.
Схожа ситуація і в Греції. Навіть після відкриття шлюбу для одностатевих пар частина людей продовжила обирати партнерства. Це показує, що цивільні союзи можуть бути затребувані не лише як «компроміс» для ЛГБТК+ людей, а як самостійна форма організації сімейного життя.
У більшості європейських країн існує або шлюбна рівність, або цивільне партнерство, або обидва механізми одночасно. Причому партнерства доступні не лише одностатевим, а й різностатевим парам.
І саме це важливо: цивільне партнерство працює найкраще тоді, коли не сприймається як окремий «запасний» статус для квірних людей, а є нормальним, універсальним варіантом для всіх.
Права, які дає партнерство, відрізняються від країни до країни. Десь воно майже повністю прирівняне до шлюбу, десь охоплює лише частину прав. Це може стосуватися спадкування, спільної власності, податків, доступу до репродуктивних технологій, батьківства або пенсійних гарантій.
У Франції PACS, наприклад, радше є договором про спільне життя, а не повним сімейним статусом. Через це частину прав потрібно оформлювати окремо.
У Чехії, Австрії, Швейцарії та низці інших країн партнерство значно ближче до шлюбу.
Чому це особливо важливо для України
Для одностатевих пар цивільне партнерство може вирішити величезний пласт проблем, які сьогодні доводиться обходити через нотаріальні довіреності, окремі договори, заповіти або взагалі залишати неврегульованими.
Йдеться про право бути найближчою особою в медичних питаннях, соціальні гарантії, спадкування, спільну оренду, майнові відносини, доступ до інформації, право визначати місце поховання партнера або партнерки та вирішувати інші питання після смерті близької людини.
Особливо гостро це відчувають ЛГБТК+ військові.
Людина може загинути, зникнути безвісти, потрапити в полон або отримати тяжке поранення. Але її партнер чи партнерка без юридично визнаного статусу можуть залишитися для держави фактично сторонніми людьми.
У деяких країнах цю проблему вирішують навіть ширше, ніж через цивільні партнерства.
В Ізраїлі у 2023 році законодавство змінили так, щоб фактичні одностатеві партнери загиблих військовослужбовців ЦАХАЛ мали той самий статус, що й удови або вдівці. Для цього використовують поняття «визнані громадськістю як пара».
У Великій Британії існує спеціальний статус Established Long-Term Relationship — для військових, які перебувають у тривалих стосунках, але не мають ні шлюбу, ні зареєстрованого партнерства.
Ці приклади показують важливу річ: держава може визнавати реальну сімейну близькість не лише через шлюб.
Для України це особливо актуально у воєнний час.
Шеремет вважає, що навіть за відсутності окремого закону про цивільні партнерства держава могла б ширше трактувати статус фактичних партнерів військових і надавати їм ті ж соціальні гарантії, що й подружжю.
Та системним рішенням усе одно залишається окремий правовий інститут.
Україна вже має не лише суспільний, а й міжнародний обов’язок рухатися вперед
Перспективу запровадження цивільних партнерств Святослав Шеремет називає цілком реальною — за наявності політичної волі.
За його словами, конституційних перешкод для цього немає. Навпаки, такий механізм можна органічно інтегрувати в чинну правову систему.
До того ж питання пов’язане з європейською інтеграцією України.
ЄСПЛ у справі «Маймулахін і Марків проти України» зобов’язав державу створити бодай якийсь механізм юридичного визнання одностатевих партнерств. Це вже не лише внутрішня дискусія, а питання виконання міжнародних зобов’язань.
У Верховній Раді вже зареєстровано кілька релевантних законопроєктів, зокрема №9103 та №12252. Окремо існує проєкт №11523, який стосується визнання цивільних партнерств, зареєстрованих іноземцями за кордоном.
Тобто законодавча база для руху вже є.
Питання лише в тому, чи вистачить політичної волі довести цей процес до результату.
Шеремет також вважає, що в перспективі Україні доведеться модернізувати і сам інститут шлюбу. Чинний Сімейний кодекс створювався майже три десятиліття тому й значною мірою спирається на гетеросексуальну модель сім’ї, яка далеко не завжди відповідає сучасним реаліям.
Але цивільні партнерства можуть бути тим кроком, який не потребує повної перебудови сімейного законодавства вже зараз.
І саме тому їхнє значення значно ширше за питання ЛГБТК+ прав.
Це спосіб дати людям можливість самим визначати форму своїх стосунків і водночас отримувати базові юридичні гарантії.
Для одностатевих пар це може стати першим реальним інструментом визнання сім’ї державою.
Для різностатевих — ще однією альтернативою шлюбу.
Для військових — питанням безпеки й захисту близьких.
А для України загалом — перевіркою того, наскільки принцип рівності справді працює не лише в деклараціях, а й у повсякденному житті.
