У дискусіях про права ЛГБТІК+ людей в Україні слово «Європа» часто з’являється не як географічне поняття і навіть не як конкретний політичний суб’єкт.
Воно стає зручним узагальненням.
Європейський суд з прав людини, Європейська комісія, переговори про вступ до ЄС, рекомендації міжнародних організацій, робота посольств і грантові програми мають різну правову природу, різні повноваження і різних авторів. Але в частині анти-ЛГБТІК-риторики ці відмінності стираються, а всі процеси зливаються в одну історію про «зовнішній тиск».
Саме цей механізм дослідила ГО «Бюро «Ми – є!».
Організація проаналізувала 79 матеріалів, зафіксованих системою моніторингу мови ворожнечі проти ЛГБТІК+. У 39 із них європейський вимір був достатньо важливим, щоб розглядати його окремо.
Дослідники одразу підкреслюють: це не аналіз ставлення українців до ЄС і не зріз усієї української медійної дискусії.
Питання було значно конкретнішим: що відбувається з анти-ЛГБТІК-аргументацією, коли в ній з’являється «Європа»?
Реальні факти можуть працювати на маніпулятивний висновок
Одна з найцікавіших особливостей такого контенту в тому, що його автори далеко не завжди вигадують факти.
Наприклад, зв’язок між правами одностатевих пар і євроінтеграцією України справді існує.
У справі «Маймулахін і Марків проти України» ЄСПЛ встановив, що відсутність будь-якого юридичного визнання і захисту одностатевої пари порушує Європейську конвенцію з прав людини.
При цьому суд не зобов’язував Україну відкривати шлюб для одностатевих пар. Йшлося саме про необхідність забезпечити їм правове визнання та захист.
Виконання рішення контролює Комітет міністрів Ради Європи.
Окремо існує процес вступу України до ЄС. У Дорожній карті з верховенства права та в офіційній позиції Євросоюзу щодо Кластера 1 справді згадуються зареєстровані партнерства, недискримінація за ознаками сексуальної орієнтації та гендерної ідентичності, а також виконання рішення ЄСПЛ.
Тобто зв’язок реальний.
Але це не один процес і не один «центр управління».
ЄСПЛ ухвалює судові рішення. Комітет міністрів контролює їх виконання. Єврокомісія працює в межах переговорів про вступ. Український уряд сам затверджує дорожні карти, а Верховна Рада ухвалює закони.
Коли все це подають як єдиний механізм зовнішнього тиску, факт може залишатися формально правильним, але його значення змінюється.
Саме це «Бюро «Ми – є!» називає інституційним стисканням.
Різні інституції – одна роль
У 21 із 39 досліджених матеріалів були твердження про вплив, вимоги, очікування чи зобов’язання, пов’язані з європейськими структурами.
У восьми матеріалах дослідники зафіксували інституційне стискання – ситуацію, коли різні установи залишаються названими правильно, але їхні функції для загального аргументу вже майже не розрізняються.
Наприклад, рекомендація Ради Європи, рішення ЄСПЛ, моніторинг Європейської комісії проти расизму і нетерпимості та український законопроєкт можуть бути перелічені окремо.
Але потім усі вони працюють на один висновок: Україна нібито виконує нав’язану ззовні програму.
Тут не обов’язково є фактична помилка.
Маніпуляція виникає на рівні причинності й авторства.
Хто саме ухвалює рішення? Хто має обов’язкові повноваження? Хто лише рекомендує? А де рішення взагалі залишається за українською владою?
У спрощеному наративі ці питання зникають.
Чому простого фактчеку недостатньо
Дослідники наводять показовий приклад зі Стратегією рівності ЛГБТІК+ Європейської комісії на 2026-2030 роки.
Анти-ЛГБТІК-автори правильно зазначають, що права ЛГБТІК+ людей є частиною європейського політичного порядку денного і можуть враховуватися в процесі розширення ЄС.
Але далі нерідко відбувається стрибок.
Політична стратегія Єврокомісії починає подаватися так, ніби кожне її положення автоматично є окремою умовою членства України в ЄС.
Після цього до того самого ланцюга можуть додати грантодавців і зробити ще один висновок – що вони нібито так само вимагають виконання всіх положень цієї стратегії.
Однак такого загального правила дослідники в первинних документах не знайшли.
Тобто сам факт є, а висновок уже перебільшений.
Саме тому в таких випадках недостатньо сказати «правда» або «неправда».
Треба дивитися на межі твердження.
Як у наратив входять «сім’я», «діти» і «суверенітет»
Ще одна важлива частина дослідження – те, як конкретна юридична чи політична тема поступово розширюється до масштабної розмови про нібито загрозу суспільству.
У 20 із 39 матеріалів помітну роль відігравали теми сім’ї, дітей або обидві одночасно.
У 19 із 39 з’являлися твердження про суверенітет, національну ідентичність, українські норми або право держави самостійно визначати суспільний порядок.
Механізм часто виглядає так.
Спочатку обговорюється конкретне питання – наприклад, юридичний статус одностатевих пар або антидискримінаційна норма.
Потім масштаб змінюється.
Дискусія вже не про одну норму, а про «майбутнє сім’ї», «захист дітей» або «втрату суверенітету».
У матеріалі про Стамбульську конвенцію, який аналізувало «Бюро «Ми – є!», конкретні освітні положення документа подаються як частина «тотального впровадження гендерної ідеології» та загроза сім’ї.
Тобто предмет суперечки підмінюється.
Замість питання «що насправді містить конкретна стаття?» з’являється значно емоційніше: «яким стане суспільство, якщо це допустити?»
«Європа» не обов’язково означає антиєвропейську позицію
Один із найбільш показових результатів дослідження – у 38 із 39 матеріалів автори взагалі прямо не висловлювали позиції щодо вступу України до ЄС.
Лише в одному випадку був зафіксований прямий спротив євроінтеграції.
Це важлива деталь.
Вона показує, що «Європа» в анти-ЛГБТІК-риториці не обов’язково використовується як геополітичний ворог.
Її функція може бути іншою – пояснити небажані для автора зміни як щось неукраїнське, привнесене ззовні.
Так простіше змістити фокус із суті реформи на питання її походження.
Не «чи потрібен одностатевим парам юридичний захист?», а «хто нас змушує це робити?».
Не «як має працювати антидискримінаційне законодавство?», а «чому Європа це нав’язує?».
І саме це, за висновками дослідження, може бути ключовою функцією такого наративу.
Коли головним стає не факт, а «автор» змін
У реальності процес євроінтеграції значно складніший.
Україна сама закріпила курс на ЄС у Конституції. Вона бере міжнародні зобов’язання, бере участь у переговорах, затверджує власні дорожні карти та сама обирає конкретні механізми виконання багатьох вимог.
Парламент ухвалює або не ухвалює закони.
Уряд визначає політику.
Українські суди застосовують право.
Міжнародні інституції мають власні, чітко окреслені ролі.
Коли все це стискається до формули «Європа вимагає», з поля зору зникає українська суб’єктність.
І тоді суперечка про права ЛГБТІК+ людей стає не дискусією про зміст конкретних реформ, а боротьбою з уявним зовнішнім автором цих змін.
Саме це і робить такий наратив ефективним.
Бо сперечатися з конкретним рішенням складніше – потрібно читати документи, перевіряти юридичну силу, розрізняти інституції та говорити про реальні наслідки.
Набагато простіше сказати: «це нам нав’язує Європа».