Олександру Деменку було 14 років, коли Росія розпочала війну проти України. У 20 він зустрів повномасштабне вторгнення біля Маріуполя, брав участь в обороні міста, був поранений на «Азовсталі», а потім провів 20 місяців у російському полоні. Після повернення Деменко став ветераном і правозахисником, а згодом очолив громадську організацію «Українські ЛГБТ військові та ветерани за рівні права».
В інтерв’ю для подкасту «Chicken Kyiv» на Громадському радіо Олександр розповів про дорослішання на тлі війни, рішення піти на службу, оборону Маріуполя, життя в полоні та цінності, які допомогли йому повернутися до цивільного життя.
Його історія водночас є розповіддю про покоління українців і українок, чиє підліткове життя закінчилося у 2014 році, а дорослішання відбувалося паралельно з війною.
Війна, яку 14-річний школяр ще не міг усвідомити
Коли Росія окупувала Крим і розпочала бойові дії на Донбасі, Олександр був школярем. Він бачив мобілізацію, чув про антитерористичну операцію та знав старших хлопців, які пішли воювати. Однак у 14 років ще не усвідомлював масштабу подій.
«Ну, як і всі школярі в цей час, дуже безтурботним. І я ніколи не задумувався, насправді, у 14 років я не задумувався. Так, казали, “йде зараз антитерористична операція”. Я бачив, що люди мобілізовувались. Деякі друзі мої старшого віку вже пішли воювати. Але я не до кінця усвідомлював взагалі, що відбувається в Україні.
Я не піддавав це якомусь глибокому аналізу. Те, що зараз іде антитерористична операція. Уже тоді багато моїх друзів пішло на службу, старших – 18 років».
Сприйняття війни почало змінюватися приблизно у 2016 році. Після занять Олександр працював на станції технічного обслуговування у знайомого. Навколо гаражів утворилося невелике товариство, частина чоловіків з якого згодом пішла служити у Національну гвардію та Збройні сили України.
У той час по всій Україні активно розвивався волонтерський рух. Люди збирали для військових речі, продукти, ліки та обладнання, плели маскувальні сітки. До такої допомоги долучився й Олександр.
«Ми там сало солили хлопцям, сітки плели, ще щось, ще щось. Я тоді займався ще в гуртку радіоелектроніки. Ми там різні поробки робили для хлопців на передову, щоб якось підняти морально-психологічний стан. Ну, так от якось воно формувалось, формувалось.
І я потім зрозумів, що деякі з моїх товаришів вже загинули. І що це все не просто так. Що це не просто антитерористична операція, це війна. І є окуповані території. І я зрозумів, що я все ж маю йти на службу».
Рішення служити сформувалося не в один момент. На нього впливали загибель знайомих, спілкування з військовими та волонтерами, а також складні обставини в родині.
Після школи Олександр вступив до університету. Приблизно тоді його батьки розлучилися. За словами ветерана, батько вчиняв насильство щодо матері, нього самого та сестри. Олександрові довелося працювати, через що навчання почало погіршуватися і зрештою його відрахували.
Він працював у краматорській компанії, що продавала електричне обладнання, а згодом разом із другом облаштував у гаражах станцію з фарбування автомобілів. Через рік Деменко вступив до іншого закладу вищої освіти. Після повернення з полону він відновив навчання.
Як формувалася громадянська позиція
У 2019 році Олександр взяв академічну відпустку і пішов на строкову службу. Відслуживши півтора року у Збройних силах, він підписав контракт із Національною гвардією України.
«Пішов служити на строкову службу, бо розумів, що я маю це зробити. Підписав контракт вже після строкової служби. Тобто я півтора року прослужив у Збройних силах України, в такому чудному селі Бузьке, Вознесенський район Миколаївської області.
А потім я підписав контракт після строкової служби в Національній гвардії, вже в рідному Запоріжжі. І буквально я прослужив там місяць на ППД у Запоріжжі. І ми поїхали вже в жовтні на ротацію на околиці Маріуполя. Це був 2021 рік.
І повномасштабку вже зустріли у Маріуполі».
Власну проукраїнську позицію Деменко пов’язує передусім із людьми, яких зустрічав поза школою. Він навчався у російськомовному закладі, де українську мову та літературу викладали лише як окремі предмети. За його спогадами, учням навіть роздавали георгіївські стрічки на 9 травня.
Вплинули на нього і складні стосунки з проросійським батьком.
«На мене впливала дуже сильно позиція батька, бо він був проросійський, а мені завжди хотілося бути тим, хто стоїть наперекір йому завжди. І так формувалася моя патріотична позиція».
Люди, з якими Олександр спілкувався у підлітковому та юнацькому віці, мали проукраїнські погляди. Саме це середовище, за його словами, допомогло йому сформуватися як свідомому громадянинові.
«Люди, з якими я спілкувався довкола, це були досить патріотичні люди, і вони формували мене як громадянина України, свідомого громадянина. Тобто не школа, не якісь там… Ні, школа, я вам скажу так, школа в нас взагалі була російськомовна.
До останнього були періоди, що нам чіпляли георгівські лєнточки на 9 травня».
Розповідаючи про власне покоління, Деменко також звернув увагу на зміни в освіті та доступі до інформації. У його шкільні роки смартфони й мобільний інтернет ще не були настільки поширеними. Сьогодні ж діти мають значно швидший доступ до знань, хоча це не завжди означає краще розуміння подій.
«Я, коли повернувся перший раз зі служби строкової, – я завжди приходжу в гості до своїх вчителів в школу. Я з деякими вчителями досі спілкуюсь, ми по телефону одне одного вітаємо зі святами. Я, коли дізнався про те, що оце ж з’явилася Нова українська школа, і коли вже вголос не називають оцінок, що все там вже онлайн, що все у смартфонах, – так, це з одного боку зручно, а з іншого боку, не знаю, можливо, через призму мого сприйняття, коли нам там не давали списати і все інше…
Якось мені здається, що у них більше можливості було щось підглядити чи дістати інформацію швидше, ніж у нас. У мене 3G-інтернет з’явився, у мене телефон з інтернетом з’явився дуже пізно».
За словами Олександра, наслідки суспільних змін, що відбувалися в Україні після 2014 року, ще довго залишатимуться предметом досліджень.
«Абсолютно, всі ці соціальні процеси, які проходили в цей період, це буде предметом, це певний феномен насправді, того, що люди просто не не хочуть, а іноді реально не мають можливості для того, щоб отримувати знання».
Оборона Маріуполя без попереднього бойового досвіду
Восени 2021 року підрозділ Олександра перебував біля Маріуполя. Військові несли службу у селі Кирилівка, охороняючи блокпост та опорні пункти. Після початку повномасштабного вторгнення надійшов наказ відходити до Маріуполя.
Про подробиці боїв Деменко говорить неохоче. Він пояснює це тривалістю і складністю пережитого досвіду.
«Насправді, так, щоб прямо розкривати цю тему, мені не хочеться, просто по епізодам, бо це дуже довго по часу… Далі почалася оборона, завод Ілліча, 20-та школа, потім відтягуємося в центр, потім завод “Азовсталь”, поранення, лікування, перебіжки між бункерами, вже поранені ми, і вже безпосередньо вихід у полон».
До оборони Маріуполя Олександр не мав значного бойового досвіду. Він служив водієм у 15-й бригаді оперативного призначення Національної гвардії та займався технікою.
«Абсолютно ні. Весь мій досвід, це в учебці з автоматом побігали».
Фактично вчитися доводилося безпосередньо під час оборони міста. Маріуполь опинився у повному оточенні, постійно зазнавав російських обстрілів і авіаударів. Після переміщення на «Азовсталь» Олександр продовжував службу вже пораненим.
17 травня 2022 року він разом з іншими оборонцями вийшов із заводу за наказом українського військового керівництва. Наступні 20 місяців Деменко провів у російському полоні. Він перебував, зокрема, в окупованих Оленівці та Горлівці, а перед обміном – у російському Таганрозі. Додому військовий повернувся наприкінці січня 2024 року.
«Найбільша цінність – це людина»
Саме в полоні, розповідає Олександр, з’явився час осмислити пережите у Маріуполі. Полонені залишалися наодинці з власними думками або обговорювали їх із побратимами.
«Але дійсно, за ці 20 місяців полону багато чого переосмислилось. І всі ці цінності, які були для тебе валідними до війни, вони просто стерлись всі в порох. І ми вийшли з полону абсолютно новими людьми, для яких найбільша цінність – це людина. І люди, які тебе оточують. Тому що, що таке гроші? Це нічого. Що такі машини, квартири? Це нічого. Це все, що згоріло в Маріуполі. А люди, які залишились, живі, і з тобою, і підтримували тебе, прикривали, допомагали. Ось це найголовніше».
Матеріальні речі, які у мирному житті здавалися важливими, втратили значення після побаченого в Маріуполі. Натомість головними стали люди, здатні залишатися поруч, підтримувати й прикривати одне одного.
Психологічно витримати полон допомагали книжки, розмови та спроби побачити власні переживання в історіях літературних персонажів. Олександр розповів, що прочитане ставало приводом для обговорень, через які військові могли говорити про себе, не називаючи власні почуття безпосередньо.
«Так. Щоб так “внутрішній” – ніхто прям не заглиблювався, але у нас була можливість читати книжки. Зараз часто так буває, що коли ти читаєш якусь книжку, ти вдягаєш на себе роль того персонажа, про якого ти читаєш. До кого ти відчуваєш емпатію.
Це може бути або позитивний, або якийсь негативний персонаж, який в тобі рефлексує. Ми потім обговорювали це. Було відчуття, як люди через персонажа рефлексують в собі щось».
Він також говорить про вплив нав’язаного чоловікам образу незламності. У ситуації полону від військових очікували, що вони постійно залишатимуться сильними й не показуватимуть емоцій. Через це відкриті розмови про страх, біль або відчай майже не відбувалися.
«І зараз ми вже такі прогресивні, ми даємо волю емоціям, тим самим допомагаючи собі полегшити свій моральний стан. Там такого не було, тому що ми ж “сильні, мужні, незламні”. Бувало так, що хтось десь вронить сльозу, але в основному ця рефлексія була просто в обговореннях книжок. Але ми завжди трималися один одного і трималися за рахунок гумору».
Гумор як спосіб вижити
Одним із головних способів психологічно витримати полон став гумор. Часто він був чорним, різким і зрозумілим лише людям, які перебували в однакових умовах.
Такий гумор не означав знецінення пережитого. Він допомагав хоча б ненадовго повернути відчуття контролю, підтримати інших і послабити постійне напруження.
«Усе, що там в принципі нас тримало, це гумор. Якби не гумор, якби ми не піджартовували один над одним… і частіше це був чорний гумор. Тому що чорний гумор в армії – це база, на якій тримається морально-психологічний стан всього підрозділу.
І через це “кукуха” дійсно не “полетіла”».
Повернення і нова мета
Після звільнення Олександр повернувся до навчання та громадської діяльності. У 2025 році він очолив організацію «Українські ЛГБТ військові та ветерани за рівні права», яка представляє інтереси ЛГБТІК+ людей у війську, допомагає військовослужбовцям і ветеранам та виступає за рівні права.
Його теперішня робота пов’язана з досвідом, про який він говорить після полону: найвищою цінністю є людина. Для ЛГБТІК+ військових це означає також право не приховувати себе, отримувати підтримку і мати юридично захищені стосунки з партнерами та партнерками.
Деменко публічно говорить про присутність ЛГБТІК+ людей у Силах оборони та необхідність реєстрованих партнерств. Його власна історія робить цю розмову конкретною: йдеться не про абстрактну суспільну дискусію, а про людей, які захищають Україну, потрапляють у полон, повертаються додому і намагаються знову будувати життя.
Війна увійшла в життя Олександра у 14 років, але не залишилася лише подією його підліткового минулого. Вона вплинула на освіту, професійний вибір, громадянську позицію, ставлення до інших і розуміння майбутнього. Досвід Маріуполя та полону змінив його уявлення про цінності, але водночас дав нову мету – підтримувати людей і захищати їхнє право на гідність.