Постійні заяви про те, що ЛГБТІК+ люди нібито є «неправильними», «грішними» або небезпечними для суспільства, не минають безслідно. З часом зовнішня стигма може впливати на те, як людина сприймає саму себе, викликати сором за власну ідентичність і змушувати її приховувати важливу частину свого життя.
Про наслідки такого тиску DW Indonesia розповідає на прикладі Іан Гуген – індонезійської трансгендерної жінки, авторки, ведучої та творчині контенту. Її історія показує, як неприйняття з боку суспільства може перетворитися на внутрішній конфлікт, а підтримка близьких – допомогти поступово повернути відчуття власної цінності.
Що таке внутрішня квірфобія
Внутрішньою гомофобією, трансфобією або ширше – внутрішньою квірфобією – називають засвоєння негативних уявлень про ЛГБТІК+ людей і перенесення їх на самих себе. Людина може погоджуватися зі стереотипами, які постійно чує від родини, релігійного середовища, політиків, медіа або оточення, навіть якщо ці твердження принижують її власну ідентичність.
Це не означає, що з ЛГБТІК+ людиною «щось не так». Внутрішня стигма є реакцією на тривалий зовнішній тиск. Вона може проявлятися як заперечення своєї сексуальної орієнтації чи гендерної ідентичності, сором, самозвинувачення, страх близьких стосунків, спроби відповідати нав’язаним очікуванням або неприязнь до інших квір-людей.
У психології такий досвід часто розглядають у межах моделі стресу меншини. ЛГБТІК+ люди стикаються не лише зі звичайними життєвими труднощами, а й із додатковим навантаженням – дискримінацією, загрозами, необхідністю приховувати себе та постійно оцінювати, чи безпечно говорити про свою ідентичність.
Історія Іан Гуген
Іан розповідала, що відчувала свою жіночність ще до початку навчання у школі. Спочатку її близькі сприймали це спокійно. Вона виросла у ліберальній та відкритій родині, де її відмінність не вважали проблемою.
«Мене виховували в дуже ліберальній та відкритій родині. Тому ми не відчували, що з моїм станом щось не так», – розповідала Іан.
Однак за межами родини ситуація була іншою. Вона навчалася у релігійному середовищі, де її гендерну ідентичність описували як щось огидне, неправильне та гріховне. У підлітковому віці Іан почала відчувати, що живе не у своєму тілі, але тривалий час намагалася заперечувати ці переживання.
«Спочатку я все заперечувала. Особливо тому, що виросла у доволі релігійному шкільному середовищі, де те, що зі мною відбувалося, вважали огидним, неправильним і гріховним», – згадувала вона.
Так працює внутрішня стигма: людина чує негативні оцінки настільки часто, що починає сприймати їх як власні переконання. Замість того щоб бачити проблему в упередженнях суспільства, вона шукає «провину» в собі.
Публічний камінг-аут Іан відбувся у 2017 році. Після нього частина людей зникла з її життя. Водночас відкритість дала їй можливість поступово вибудувати життя відповідно до власної ідентичності.
Наприкінці 2019 року Іан остаточно сказала собі: «Добре, я – жінка». Важливою опорою для неї стала мати. Її слова Іан називає одним із життєвих орієнтирів:
«Тепер ти жінка. Будь жінкою, сповненою гідності. Бути жінкою важко, і ти це знаєш. Тому будь жінкою, яка має гідність і відповідально ставиться до себе».
Для людини, яка довго чула, що її ідентичність є помилкою, прийняття з боку найближчих може мати величезне значення. Воно не усуває дискримінацію в суспільстві, але створює безпечний простір, у якому не потрібно постійно захищати право бути собою.
Від сорому до прийняття себе
Сьогодні Іан використовує свою публічність, щоб говорити про самоприйняття, дискримінацію, особистий розвиток і життя трансгендерних людей. Вона наголошує, що її власний досвід підтримки є привілеєм, якого не мають багато інших транслюдей в Індонезії.
Іан не заперечує пережитих труднощів. Вона розповідала про образи, погрози та дискримінацію, а також про втрату професійних можливостей після того, як роботодавці дізнавалися, що вона трансгендерна жінка. Проте з часом їй вдалося перестати сприймати свою ідентичність як недолік.
«Я – горда трансгендерна жінка, і я приймаю це», – говорила Іан.
У зверненні до людей, які залишаються наодинці зі своїми переживаннями, вона також писала:
«Не все потрібно тримати у своєму серці й нести на власних плечах. Сподіваюся, ти знаєш, що в цьому світі ніколи не буваєш цілковито на самоті. Яким би жорстоким не було життя, обов’язково знайдуться люди, яким не байдуже. Тому, якщо втомишся, розкажи про це. Не ковтай усе наодинці».
Якими можуть бути наслідки внутрішньої стигми
Постійне самозаперечення виснажує. Людина може витрачати багато сил на контроль поведінки, голосу, одягу, жестів або особистих розмов, щоб її не запідозрили у належності до ЛГБТІК+ спільноти. Страх викриття здатен ускладнювати дружбу, романтичні стосунки, навчання та роботу.
Внутрішня квірфобія також може бути пов’язана зі зниженням самооцінки, тривожністю, депресивними станами, соціальною ізоляцією та труднощами зі зверненням по психологічну або медичну допомогу. Деякі люди намагаються «виправити» себе або вступають у стосунки, яких насправді не хочуть, лише для того, щоб відповідати суспільним очікуванням.
Проблема поглиблюється, коли дискримінацію представляють як турботу про моральність, сім’ю чи безпеку. У такому середовищі людина може вирішити, що має обирати між власною ідентичністю, родиною, вірою та належністю до суспільства.
Контекст Індонезії
На більшій частині території Індонезії одностатеві стосунки самі по собі не криміналізовані на загальнонаціональному рівні. Однак ЛГБТІК+ люди залишаються недостатньо захищеними від дискримінації, переслідувань і насильства. В окремих регіонах, зокрема в провінції Ачех, діють норми шаріатського права, за якими одностатеві сексуальні контакти можуть каратися.
Правозахисні організації повідомляють про погрози, шантаж, відмову в послугах, сімейний тиск та напади на ЛГБТІК+ людей. Окремою проблемою є публічні заяви політиків і релігійних діячів, які зображують квір-спільноту як загрозу для суспільства.
У 2025 році в державній політиці оборони Індонезії «поширення культури ЛГБТК» було назване однією з немілітарних загроз. Правозахисники застерігають, що така риторика здатна посилювати стигму і створювати відчуття виправданості переслідувань. У 2024-2025 роках організація Arus Pelangi задокументувала 94 випадки насильства проти ЛГБТІК+ людей, у яких постраждала 141 людина.
За таких умов неприйняття легко проникає у внутрішній світ людини. Коли держава, школа, релігійне середовище чи медіа регулярно подають певну ідентичність як небезпеку, людині значно важче побачити, що джерелом проблеми є дискримінація, а не вона сама.
Що допомагає подолати внутрішню квірфобію
Це може бути тривалий і нелінійний процес. Важливим кроком стає розуміння того, звідки походять негативні переконання. Людина може запитати себе: чи справді це її власна думка, чи фраза, яку вона багато років чула від інших?
Підтримка родини, друзів і спільноти зменшує відчуття самотності. Корисним може бути спілкування з ЛГБТІК+-дружнім психологом або психологинею, які не намагаються змінити сексуальну орієнтацію чи гендерну ідентичність. Так звані «конверсійні практики» не мають наукового обґрунтування і можуть завдавати серйозної психологічної шкоди.
Допомагають також безпечні спільноти, історії інших квір-людей і позитивні приклади життя поза нав’язаними стереотипами. Прийняття себе не означає обов’язку негайно здійснити камінг-аут. Якщо середовище небезпечне, людина має право не розкривати свою ідентичність і сама вирішувати, кому та коли про неї говорити.
Історія Іан Гуген показує: шлях від сорому до самоприйняття можливий, але відповідальність за подолання стигми не можна покладати лише на самих ЛГБТІК+ людей. Змінюватися мають також родини, освітні заклади, медіа, державні інституції та суспільство.
Проблемою є не квір-ідентичність. Проблемою є середовище, яке змушує людину ненавидіти себе за те, ким вона є.