На окупованій частині Донеччини тема ЛГБТК+ давно використовується не лише як елемент пропаганди, а й як інструмент контролю. Російські та підконтрольні окупаційній владі медіа послідовно створюють образ квірних людей як чогось «чужого» — пов’язаного із Заходом, Україною, Європою та США. Паралельно на захоплені території переносять російські заборони щодо так званої «пропаганди ЛГБТ» та застосовують репресивну риторику про «традиційні цінності».
Журналісти «Вільного Радіо» проаналізували, як працює ця схема і чому вона створює реальну загрозу для ЛГБТК+ людей, які залишаються в окупації.
Основа пропаганди доволі проста: суспільство штучно ділять на «правильне» і «неправильне», «своє» і «чуже». До першої категорії відносять усе, що влада сама називає «традиційним» — сім’ю, релігію, консервативні соціальні ролі. До другої — те, що не вписується в цю модель, зокрема ЛГБТК+ людей.
У результаті сексуальна орієнтація чи гендерна ідентичність перестають бути приватною характеристикою людини й перетворюються на політичний маркер. У пропагандистській картині квірність починає означати «зв’язок із Заходом», «відмову від традицій» або навіть «нелояльність».
ЛГБТК+ як зручний образ «чужого»
В окупаційних медіа та російських державних ресурсах регулярно з’являються матеріали, де ЛГБТК+ тему штучно прив’язують до України чи західних держав.
Один із прикладів — публікація, де колишній народний депутат від ОПЗЖ Олег Волошин розділяє політичних лідерів на два умовні табори за ставленням до «традиційних цінностей». До одного він зараховує Володимира Путіна, Дональда Трампа та Віктора Орбана, а до іншого — Володимира Зеленського, Еммануеля Макрона та Джо Байдена.
Аргументом стає навіть сама присутність веселкових прапорів на акціях підтримки України в Європі. Реального причинно-наслідкового зв’язку між цими речами пропаганда не пояснює — натомість створює емоційний образ: Україна та Захід нібито представляють «чужі» цінності, а Росія — «правильні».
Інший характерний приклад — твердження про нібито знайдені на позиціях українських військових «брошури фонду Джорджа Сороса з пропагандою ЛГБТ-стосунків». Жодних доказів чи фото таких матеріалів у публікації не було.
Але для пропаганди доказ і не є головною метою. Важливіше запропонувати читачеві готовий висновок: Україна нібито воює не за свободу і територіальну цілісність, а за нав’язування «західного способу життя».
Так само ЛГБТК+ тему використовують у маніпуляціях навколо дітей.
Російське МЗС заявляло, що українських дітей нібито вивозять до ЄС і США «для усиновлення в ЛГБТ-сім’ї». Це твердження суперечить чинним українським правилам міжнародного усиновлення під час воєнного стану, але для пропаганди воно працює саме завдяки поєднанню двох емоційно чутливих тем — дітей і гомофобії.
Таким чином створюється образ, де «Захід» не просто підтримує Україну, а нібито загрожує самому уявленню про сім’ю.
Від пропаганди до законів і переслідування
Найнебезпечніше починається там, де риторика перетворюється на правозастосування.
Ще у 2022 році так звана «Народна рада ДНР» підтримала російські законопроєкти про заборону «пропаганди і нав’язування нетрадиційних сексуальних стосунків». Після цього на окуповану територію дедалі активніше почали переносити російські норми, які криміналізують ЛГБТК+ видимість.
Окремим етапом стало рішення Верховного суду Росії, який визнав «міжнародний громадський рух ЛГБТ» екстремістським і заборонив його діяльність.
Проблема в тому, що такої єдиної організації насправді не існує.
Як пояснює адвокат і експерт із міжнародного гуманітарного та кримінального права Медійної ініціативи за права людини Андрій Яковлєв, немає єдиного «руху» зі статутом, керівництвом, членством чи централізованою структурою.
«Є різні люди, правозахисні організації, ініціативи та спільноти, які не обов’язково пов’язані між собою і не діють як одна організація», — зазначає він.
Саме ця розмитість і робить заборону особливо небезпечною.
Людина не може перевірити, чи вважається вона «учасником» цього руху, не може з нього вийти, не може ознайомитися з його правилами. Натомість межі «екстремістської діяльності» починають визначати правоохоронні органи.
Під підозру можуть потрапляти публікації в соцмережах, закриті чати, психологічна допомога, правозахисна діяльність, зустрічі, вечірки або навіть використання райдужної символіки.
Фактично це створює систему, в якій сама ЛГБТК+ ідентичність може стати приводом для додаткової уваги з боку окупаційної влади.
Те саме стосується риторики про «традиційні цінності». У Росії їхній перелік визначається державним указом, тобто влада сама встановлює, які моральні орієнтири вважаються «правильними».
Яковлєв звертає увагу, що традиції за своєю природою не виникають через рішення посадовців.
«Традиції та цінності формуються історично, розвиваються всередині суспільства і можуть відрізнятися між його групами. Вони не виникають унаслідок рішення посадової особи й не потребують державного затвердження», — пояснює юрист.
Коли ж держава сама визначає «норму», вона одночасно отримує можливість визначити й тих, хто цій нормі нібито загрожує.
У російській системі ЛГБТК+ люди дедалі частіше опиняються саме в цій категорії.
Російські закони не мають права замінювати українські на окупованих територіях
Є ще один важливий аспект — міжнародне гуманітарне право.
Окупація не означає, що Росія отримує суверенітет над захопленою частиною Донеччини. Вона лише тимчасово здійснює фактичний контроль над територією.
За словами Андрія Яковлєва, загальне правило полягає в тому, що на окупованій території має продовжувати діяти українське законодавство.
«Окупаційна влада тимчасово здійснює фактичний контроль, але не набуває права перебудовувати правову систему цієї території на власний розсуд», — наголошує він.
Це прямо випливає з Четвертої Женевської конвенції. Окупаційна держава може змінювати місцеві норми лише у виняткових випадках — наприклад, якщо вони реально загрожують безпеці окупаційних сил або перешкоджають виконанню міжнародного гуманітарного права.
Російські анти-ЛГБТК+ заборони під ці критерії не підпадають.
«Сексуальна орієнтація людини, поширення інформації про ЛГБТК+ осіб, використання відповідної символіки чи підтримка рівності не створюють загрози окупаційним військам і не перешкоджають виконанню Женевської конвенції», — говорить Яковлєв.
Отже, поширення російських заборон на окуповану частину Донеччини не можна виправдати потребою забезпечити порядок чи безпеку.
Натомість це виглядає як спроба замінити українську правову систему російською й одночасно нав’язати місцевому населенню державну ідеологію.
Для ЛГБТК+ людей наслідки цього особливо небезпечні.
Пропаганда спочатку створює образ «чужого», потім держава визначає цю «чужість» як загрозу, а далі з’являються закони, які дозволяють карати за видимість, символіку, підтримку чи навіть сам факт належності до спільноти.
У такій системі страх стає частиною повсякденного життя. Людина не знає, чи може безпечно говорити про себе, спілкуватися з іншими ЛГБТК+ людьми, звернутися по психологічну допомогу або навіть залишити веселковий символ у соцмережі.
І це вже не дискусія про «цінності».
Це питання базової безпеки людей, які опинилися під окупацією й можуть стати мішенню не за конкретний злочин, а за те, ким вони є або ким їх вважає репресивна система.
