«Я та сама людина»: Анна Шаригіна про 20 років боротьби за право лесбійок бути видимими
Анна Шаригіна добре пам’ятає момент, коли публічна гомофобія перестала бути для неї абстракцією. На одному з телевізійних ефірів вона прямо запитала чоловіка, який не приховував ворожості до ЛГБТК+ людей: якщо вона стоїть перед ним як лесбійка і говорить про свої права — чи хотів би він її вбити?
Відповідь була короткою: «Так».
До того моменту Анна вже знала, що таке гомофобне насильство не з телевізора. Колись на неї з кулаками накинулася свекруха, дізнавшись про її сексуальний досвід із жінкою. У 2015 році після «КиївПрайду» Анні доводилося ховатися від переслідувача в дитячому магазині, поки інших учасників Маршу рівності наздоганяли та били просто на вулиці.
Сьогодні Шаригіна — одна з помітних постатей українського ЛГБТК+ і феміністичного руху. Вона є співзасновницею харківської організації «Сфера», очолює ГО «КиївПрайд» та багато років долучається до розвитку «ХарківПрайду».
У великій розмові Громадському вона фактично розповідає історію власного дорослішання — від дівчини, яка намагалася жити за очікуваним сценарієм «вийти заміж і створити правильну сім’ю», до відкритої лесбійки й правозахисниці.
«Через своє лесбійство я не стаю ні кращою, ні гіршою. Я не стаю іншою. Я ж та сама громадянка, та сама особистість», — говорить Анна.
Саме ця проста думка стала для неї основою багаторічної боротьби: сексуальна орієнтація не повинна визначати, наскільки людина «гідна» поваги, родини, безпеки чи рівних прав.
Шлях до себе почався з відмови жити «як треба»
Анна виросла в досить традиційному уявленні про жіноче життя: хороша дівчина дорослішає, зустрічає чоловіка, виходить заміж, народжує дітей. Вона сама каже, що довго намагалася відповідати цій моделі.
Перший сексуальний досвід був із хлопцем. Пізніше з’явилося прагнення експериментувати, але стосунки з жінками тоді навіть не здавалися реальним варіантом.
До 24 років тиск став відчутнішим: Анна порівнювала себе з матір’ю, яка в її віці вже мала дітей, і переконувала себе, що теж повинна одружитися.
Шлюб став для неї не лише особистими стосунками, а й соціальним статусом.
«Мені подобалося, що я така вся заміжня, що мене разом із чоловіком запрошують у гості, що всі поважають сам факт мого заміжжя, і я вчинила, що треба», — згадує вона.
Але саме в цей період почала руйнуватися віра в те, що правила, за якими вона жила, є єдино можливими.
В інтернет-чаті Анна випадково натрапила на окремий простір, де спілкувалися лесбійки. Сам факт існування жінок, які відкрито будували стосунки одна з одною, став для неї відкриттям.
До того думки про жінок виникали, але вона не дозволяла собі сприймати їх серйозно. Тепер уперше побачила: це не фантазія, не «щось неправильне», а реальне життя інших людей.
Згодом Анна познайомилася з дівчиною з Дніпра і поїхала до неї. Цей досвід вона описує як один із перших моментів справжньої безпеки у власній сексуальності.
«Я, напевно, вперше взагалі ані на секунду не боялася людини, з якою в мене секс. Я нічого не боялася — ні завагітніти, ні захворіти, ні того, що я відмовлю — і мене поб’ють».
Після повернення вона чесно розповіла чоловікові про те, що сталося. Реакція родини була жорсткою: свекруха вдарила її, родичі називали Анну хворою, радили йти до знахарки та в церкву «лікуватися».
Зрештою вона залишила цей шлюб.
Остаточне усвідомлення власної ідентичності прийшло пізніше, після перегляду фільму «Якби ці стіни могли говорити».
«У мене просто перехопило дихання. Я пам’ятаю, як плакала тоді — від того, що усвідомила врешті, що я лесбійка», — згадує Шаригіна.
Але прийняття себе виявилося лише початком.
Від камінг-ауту до активізму
Повернувшись до Харкова, Анна почала будувати стосунки з жінками й поступово говорити про них друзям.
І раптом зіткнулася з тим, що люди, які раніше приймали її без проблем, почали поводитися інакше. Подруги, які охоче цікавилися її чоловіками, лякалися, коли йшлося про партнерку. Хтось сприймав її як «хвору», хтось просто дистанціювався.
«Я якоїсь миті просто зрозуміла, що не змінилася зовсім. Я така, як і була завжди, і я є гідною частиною суспільства. Я просто почала стосунки із жінками», — говорить Анна.
Відтоді відкритість стала для неї принциповою.
Не в сенсі необхідності постійно оголошувати свою орієнтацію, а в праві не вигадувати чоловіка там, де насправді є партнерка.
Саме так вона пояснює прості побутові камінг-аути — у розмові з таксистом, сантехніком чи колегами. Гетеросексуальні люди зазвичай без вагань говорять про чоловіка або дружину. Чому лесбійка повинна приховувати ту саму частину свого життя?
Згодом відкритість стала і професійним інструментом. Коли Анна проводила заняття для патрульних на тему толерантності та недискримінації, вона прямо представлялася лесбійкою.
«Щоб слухачі у своєму житті хоча б раз побачили живу лесбійку й не боялися її», — пояснює вона.
Поступово фемінізм і ЛГБТК+ активізм для Шаригіної злилися в один правозахисний напрям. Вона побачила, наскільки сильно очікування щодо «правильної жіночності» пов’язані з гетеронормативністю.
У суспільній уяві жінку часто автоматично бачать як гетеросексуальну — таку, чиє життя обов’язково має бути пов’язане з чоловіком. Лесбійки самим своїм існуванням виходять за межі цього сценарію.
Саме тому видимість для Анни має політичне значення.
«Якщо ми не показуємо себе, соромимося себе, уникаємо говорити про себе, то суспільство нас не бачить і не здогадується навіть, що ми маємо якісь проблеми», — говорить вона.
Прайд у цій логіці — не «демонстрація приватного життя», як його часто намагаються представити противники, а спосіб зробити видимими проблеми, які інакше держава може просто не помічати.
З 2015 року Анна працювала в «КиївПрайді», а вже наступного року стала його директоркою. Того ж 2015-го учасників Маршу рівності на Оболоні переслідували та били радикали.
Пізніше напади повторювалися і в Харкові. У 2018 році група людей у протигазах атакувала «ПрайдХаб»: використовували димові шашки й газові балончики, били вікна. Інциденти відбувалися й у наступні роки.
Для Шаригіної це аргумент на користь чіткого законодавства щодо злочинів на ґрунті ненависті.
Такі напади, наголошує вона, спрямовані не лише проти конкретної людини. Їхнє послання адресоване всій спільноті: «Не виходьте назовні, не будьте видимими, інакше з вами може статися те саме».
«Сьогодні ми типу геїв б’ємо, завтра євреїв — а післязавтра кого битимемо?» — запитує Анна.
Війна зробила питання рівності ще гострішим
Повномасштабне вторгнення створило нові складні суперечності й усередині самої ЛГБТК+ спільноти.
Одним із найбільш болючих для Анни епізодів стала дискусія навколо перейменування харківської вулиці Плеханівської на честь загиблого військового Георгія Тарасенка.
Шаригіна нагадала, що до війни Тарасенко як лідер «Фрайкору» був пов’язаний із нападами на ЛГБТК+ події в Харкові. Її допис викликав гострий конфлікт — зокрема з ЛГБТК+ військовими, які після початку вторгнення відійшли від активізму й зосередилися на службі.
Сьогодні Анна визнає, що шкодує про деякі слова, які тоді використала, але від самої позиції не відмовляється: героїзм людини під час війни не повинен автоматично стирати складні чи темні сторінки її минулого.
«Я вважаю, що мала право на таку свою думку», — говорить вона, додаючи, що рішення щодо перейменувань мали б бути прозорішими та краще обговорюватися з громадою.
Війна ще гостріше оголила й іншу проблему — відсутність юридичного визнання одностатевих сімей.
Для ЛГБТК+ військових це вже не абстрактна дискусія про «цінності». Людина може загинути, потрапити в полон, зникнути безвісти або отримати тяжке поранення, а її партнер чи партнерка юридично залишаться для держави сторонньою особою.
Немає автоматичного права на спадкування, на доступ до лікарні, на ухвалення критичних медичних рішень, на сімейні гарантії, які різностатеві подружжя отримують самим фактом шлюбу.
«Шлюб — це ж не тільки про право мати родину й можливість упорядкувати свої майнові права», — наголошує Шаригіна.
Для неї питання шлюбної рівності водночас і політичне, і дуже особисте.
«Чому шлюб як державна інституція є доступним для однієї частини людей, а для іншої — ні?»
Анна переконана: найпростішим рішенням було б зробити сам інститут шлюбу доступним і для одностатевих пар. Тоді не довелося б створювати окремий набір прав для «інших» сімей — вони автоматично отримали б ті самі гарантії та обов’язки.
За два десятиліття її власний шлях пройшов від страху перед тим, що стосунки між жінками взагалі можливі, до відкритої вимоги рівності перед державою.
І в цьому, мабуть, найкраще видно, чому видимість має значення.
Анна Шаригіна не просить суспільство вважати лесбійок кращими за інших. Вона говорить про значно простішу річ — щоб сексуальна орієнтація перестала бути підставою для побиття, приниження, виключення з родини чи позбавлення юридичних прав.
«Я хочу, щоб кожна людина, коли їй це треба, мала доступ до шлюбу. Є дві дорослі людини, які хочуть одружитися — чому у них мають виникати із цим проблеми?»
Після двадцяти років активізму ця вимога залишається тією самою: не особливого ставлення, а рівності.
