Її позивний – Фемка.
Колись це слово використовували за спиною як насмішку. Під час одного з вишколів вона попросила прибрати прапори із сексуалізованими зображеннями оголених жінок, після чого її почали називати “фемкою”. Вона вирішила забрати це слово собі й зробити з нього позивний.
Сьогодні Фемка служить у 23 штурмовому полку “Р.У.Г” корпусу “Хартія”. Вона операторка БпЛА, відкрита лесбійка, колишня студентка Києво-Могилянської академії та людина, яка ще кілька років тому, за власними словами, боялася навіть крові.
Тепер вона працює на бойових позиціях, веде аеророзвідку, допомагає пораненим і переконується на власному досвіді, що стереотипи руйнуються не гаслами, а контактом між людьми.
“Ніколи не думав, що лесбійку буду поважати більше, ніж тіпа у стоніку”, – так, за словами Фемки, написав про неї один із побратимів.
У цьому реченні, хай і грубуватому, добре видно одну з головних тем її історії – армія звела поруч людей, які в цивільному житті могли б ніколи навіть не познайомитися.
Від правозахисту і волонтерства – до бойової роботи
Фемка родом із Чернігова. У 2021 році вона вступила на право до Києво-Могилянської академії та переїхала до Києва.
Працювала у правозахисній організації, долучалася до громадських ініціатив, займалася волонтерством.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, їй щойно виповнилося 18 років.
Спочатку вона координувала волонтерський осередок у Могилянці, працювала із запитами військових і допомагала збирати мільйони гривень на потреби Сил оборони.
Паралельно проходила курси тактичної медицини, вишколи та різні військові тренування.
При цьому сама себе вона описує доволі самоіронічно.
“Я взагалі не пристосована до будь-яких воєнних подій людина. Завжди була принцескою, грала на фортепіано, говорила про верховенство права й боялася вбити комара”.
Серйозно шукати підрозділ вона почала у 2024 році.
Спершу пішла у військо як юристка. Це була сфера, де вона почувалася впевнено і розуміла свою професійну цінність.
Але тиловою посадою обмежуватися не хотіла.
“Для мене важливо, щоб жінки були репрезентовані саме в бойовій роботі. Важливо відчувати, що я щось роблю для захисту своєї країни своїми руками”.
У 2025 році, після завершення навчання в Могилянці, вона долучилася до війська, а згодом перевелася до “Хартії”, яка на той момент розпочала кампанію із залучення жінок на бойові та технологічні посади.
У вересні 2025 року Фемка стала частиною корпусу.
“Феміністок на війні немає. Лесбійок на війні немає”
На базовій військовій підготовці Фемка була єдиною жінкою в роті.
Частина інструкторів до того взагалі не працювали з жінками-військовими.
Вона ж принципово намагалася виконувати все нарівні з чоловіками – не пропускала занять, бралася за важкі завдання, ходила в окопи й часто ставала командиркою групи.
Саме там вона побачила, як швидко можуть змінюватися погляди людей, коли абстрактні упередження стикаються з реальною людиною.
“На вишколі була не одна людина, яка спочатку казала: “Феміністок на війні немає, лесбійок на війні немає”, а потім: “Сорі, ти насправді прикольна””.
Для Фемки це стало важливим доказом того, що особистий контакт працює.
Люди можуть роками жити в інформаційних бульбашках і мати викривлені уявлення про ЛГБТК+ людей або феміністок просто тому, що ніколи не знали нікого з цієї спільноти особисто.
А потім поруч із ними з’являється людина, яка так само працює, мерзне, носить спорядження, виконує накази й ризикує життям.
І стереотип починає розсипатися.
Щоправда, зі стереотипами щодо жінок доводилося боротися постійно.
Коли треба було переносити важкий боєкомплект, чоловіки часто намагалися зробити це замість неї.
“Підбігають десять чоловіків: “Ти не будеш це робити!”. А я така: “Ні, буду! Бо мені це доведеться робити на бойових””.
Коли вона переходила до “Хартії” як операторка БпЛА, деякі чоловіки, побачивши її вперше, автоматично припускали, що вона буде діловодкою.
Для неї це було принципово.
Не тому, що діловодство менш важливе, а тому, що вона хотіла бойової роботи і не хотіла, щоб стать автоматично визначала її місце.
Зрештою Фемка потрапила саме туди, куди прагнула – до 23 штурмового полку “Р.У.Г”.
Від страху крові – до порятунку побратимів
Перший бойовий вихід дався їй важко.
Новим було майже все – від роботи з генераторами й кабелями до самої логіки життя на позиції.
Після виходу організм відреагував серйозним захворюванням – еритродермією. У неї запалилася шкіра по всьому тілу, піднялася висока температура, після чого Фемку евакуювали до лікарні.
Вона боялася, що на цьому бойова служба закінчиться.
Але після відновлення повернулася.
За її словами, вже близько пів року проблема не повторювалася.
Зазвичай Фемка працює на розвідувальних дронах DJI Matrice та Autel.
Найважчим для неї виявилася навіть не фізична складова, а безсилля.
Коли через камеру бачиш, що відбувається на землі, але не можеш фізично втрутитися, це психологічно виснажує.
Одного разу втрутитися все ж довелося.
Під час одного з виходів машина, на якій їхала група, зламалася просто посеред поля. Військові зупинилися для ремонту, коли поруч влучив FPV-дрон.
Кілька людей отримали надзвичайно тяжкі поранення, зокрема травматичні ампутації.
І тоді Фемка несподівано для самої себе не розгубилася.
“Я така: “Окей, це відірвана рука – значить, мені треба накласти на неї турнікет””.
Спрацював алгоритм, який багато разів відпрацьовували на навчаннях.
Вона накладала турнікети, разом із побратимами перетягувала поранених у безпечніше місце, відходила під час нових атак FPV і знову поверталася до них.
Один із дронів, що летів у бік поранених, військовим вдалося збити.
Потім прибув евакуаційний транспорт, а одного з побратимів Фемка вивозила на причепі до квадроцикла.
У складних умовах вона також виконала переміщення турнікета одному з військових. Згодом з’ясувалося, що більшу частину руки вдалося зберегти.
“Мені здається, це робить якість життя все-таки вищою, ніж якби не було всієї кінцівки”.
Поранені вижили.
Сьогодні вони проходять лікування та реабілітацію, а з Фемкою стали дуже близькими друзями.
Для неї цей епізод став доказом того, наскільки сильно людина може змінитися.
Кілька років тому вона непритомніла від вигляду крові й ледве могла працювати навіть зі штучною кров’ю на заняттях із такмеду.
Після років тренувань у критичній ситуації вона просто виконала те, чого навчилася.
“Для мене це була ілюстрація того, що з людини можна виховати будь-кого – треба просто захотіти”.
Лесбійка у війську і дружба поза звичними бульбашками
Фемка не романтизує армію.
Вона прямо говорить, що мізогінія там існує, як існує вона і в ширшому суспільстві.
Жінок можуть сприймати менш серйозно, сумніватися в їхній мотивації або автоматично бачити для них лише певні ролі.
Водночас її власний досвід як відкритої лесбійки багато в чому виявився позитивним.
Вона жартує, що чоловікам із нею навіть простіше.
“Мені подобаються жінки, тобі подобаються жінки – ми брати!”
Але важливішим за жарти для неї став досвід дружби з людьми, яких у попередньому житті вона, ймовірно, ніколи б не зустріла.
Одним із її найближчих друзів став 38-річний електрик із Кам’янського.
Фемка згадує, як одного разу пояснювала тему небезпеки для жінок у публічному просторі, а він раптом відповів їй абсолютно феміністичною тезою:
“Пані, але ж вона може вдягати все, що захоче, бо це її абсолютне право”.
“І я така: “Вау, це дуже круто, що це ти мені пояснюєш, а не я тобі!””
Вони служать разом і знають про життя одне одного майже все.
Він розповідає їй про доньку, вона йому – про своїх коханок.
Для Фемки саме такі знайомства стали одним із найбільших особистих відкриттів війська.
Раніше вона жила в середовищі, де багато говорили про права людини, екологію, соціальну політику та інші глобальні теми.
Армія показала їй зовсім іншу Україну.
Людей, які не мають часу на складні теоретичні дискусії, бо думають насамперед про те, як прогодувати сім’ю, знайти роботу або просто вижити.
Це змусило її переглянути власний снобізм.
“Я зрозуміла, що не можна засуджувати людей за те, що вони чогось не знають”.
На її думку, саме діалог дає шанс змінювати погляди.
Не замикатися у своїй бульбашці, не списувати людей у категорію безнадійних, а говорити з ними й давати можливість побачити інший досвід.
“Якщо можу з ними подружитися, то ми всі можемо між собою порозумітися”.
Це стосується і ставлення до ЛГБТК+ людей.
Фемка не приховує, що вона лесбійка. І частина людей навколо неї, можливо, до знайомства з нею мала зовсім інші уявлення про квірних людей.
Але в бойовому підрозділі значно важливішими виявляються інші речі – чи можна на тебе покластися, чи виконуєш ти свою роботу, чи повернешся до пораненого під обстрілом.
І саме тут видимість перестає бути абстрактним поняттям.
Вона стає присутністю конкретної людини поруч.
Лесбійки служать.
Жінки воюють.
Феміністки командують.
А люди з дуже різними поглядами іноді стають найкращими друзями.
Для самої Фемки війна залишається важким щоденним вибором.
Вона зізнається, що часто запитує себе, навіщо взагалі пішла в армію, коли могла залишитися в Києві й волонтерити.
Але щоразу повертається до однієї відповіді.
“Це єдине, що має сенс”.
Окремою мотивацією для неї стала пам’ять про посестру з попереднього підрозділу, з якою вони планували разом перейти до бойової роботи.
Посестра загинула саме тоді, коли Фемка переходила на бойову посаду.
Тепер продовження служби вона сприймає і як спосіб зберігати пам’ять про неї.
Не символічно, а через ту роботу, яку вони колись хотіли виконувати разом.
І, можливо, саме в цьому історія Фемки найкраще виходить за межі звичного сюжету про “жінку у війську” або “лесбійку у війську”.
Це історія про людину, яка постійно змінює уявлення інших про себе – і водночас змінює власні уявлення про інших.