Українські біженці ЛГБТК+ у Чехії: їхній досвід
Майже 395 тисяч громадян України отримали тимчасовий прихисток у Чехії, за Eurostat. Інформація про те, скільки з них належать до сексуальних меншин, відсутня.
Рятуючись від російської війни в ЄС, ЛГБТК+ українці потрапляють до країн, в яких забезпечення рівності прав та рівень толерантності є вищий – у порівнянні з Україною, вважають сексуальні меншини. У таких країнах, як Чехія, квір-спільноту чекає підтримка, йдеться в дослідженні 2024 року «Добробут українських мігрантів, які належать до меншин» від чеської некомерційної асоціації однодумців «». Це сприяє кращій інтеграції:
«Я знаю (двох людей – ред.), які не можуть інтегруватися в Чехії. У мене чогось вийшло. Можливо тому, що саме ЛГБТ-спільнота, вона дуже сильна, потужна», – каже трансхлопець Стас, 22 річний біженець родом із Харкова, що зараз живе у Празі.
Проєкт «» від Радіо Свобода записав історії двох лесбійок та трансгендерного хлопця про їхній досвід біженства у Чехії.
«Відчуваю велику соціальну підтримку»
«Нікого я в Празі чи Чехії не знав, ніяких родичів (не маю – ред.). Дуже спонтанно сюди приїхав, бо на кордоні з Польщею були великі черги», – каже Стас, який евакуювався до Чехії з мамою у перші дні російського повномасштабного вторгнення. Йому тоді було 19 років.
Стасу вдалося виїхати з України легально, оскільки він на той момент ще не змінив своїх документів і за паспортом тоді ще був жінкою. Профільні медіа, між тим, повідомляли про історії транслюдей, які і зазнавали від прикордонної служби.
«Я якось зробив приємне обличчя, щоб воно зійшло за жіноче. І проблем начебто не було», – Стас вважає, що йому пощастило легально перетнути кордон.
У березні 2022 року, через місяць після його евакуації, мав закінчитися процес його юридичного трансгендерного переходу, який розпочався у 14 років з камінг-ауту. Він планував отримати нові документи з чоловічим ім’ям та чоловічим маркером.
В Україні з 2016 року , що включає юридичне визнання гендеру та зміну статі медичним шляхом, за законом передбачає встановлення діагнозу та медичні втручання.
Хлопець звертався по допомогу сексолога та психологині, однак, на його переконання, відчував, що це була по суті конверсійна терапія (заходи, спрямовані на сексуальної орієнтації чи гендерної ідентичності). Не отримавши належної йому підтримки, він, попри всі ризики, займався самолікуванням гормонами з 18 років.
А пізніше – процедурою юридичної зміни статі. Після перетину кордону Стас опинився з мамою у Празі, де вони отримали на початку березня тимчасовий захист. Їх заселили в гуртожиток для жінок та дітей в околицях Праги.
Найбільшим випробування того періоду для Стаса стало те, що у нього не було гормонів і він не міг їх купити в Чехії без рецепту.
Єдиний плюс паузи, який бачить Стас, полягав у тому, що через зворотні зміни у тілі він виглядав схожим на дитину, – і це допомогло їм з мамою отримати місце у гуртожитку.
Але загалом, каже, він пережив дуже важкий досвід. У Стаса розвинулася сильна депресія, на яку впливало все – зміни в тілі, що супроводжувалися дисфорією.
Біженець пояснює: його перехід в соціальному вимірі вже «нічого не означав», бо він починав більше нагадувати жінку – розпізнавання за властивим гендером є надважливе для трансгендерних людей.
«Не було енергії, мені було важко. Я не зміг почати працювати чи емоційно функціонувати. Це, напевно, було найважче», – каже Стас.
Стан погіршувався тим, що він жив в маленькій кімнаті разом із мамою, яка тоді ще не приймала його як хлопця.
Стас, художник за фахом, почав працювати прибиральником в їдальні, пізніше – в театрі на роздачі квитків програми, і якийсь час утримував також свою маму.
Намагаючись щось змінити для себе, Стас зв’язався з , чеською ініціативою з підтримки та захисту прав транс, небінарних та інтерсекс людей. Організація надала йому допомогу, консультації і, зрештою, гормони.
Згідно з чеським цивільним , транслюди можуть отримати маркер своєї статі в посвідченні та інших документах без вимоги медичного переходу. Але щоб Стасу виписали гормони та він отримав можливість зробити хірургічну корекцію статі, йому потрібно було пройти через консультацію психолога, сексолога і ендокринолога.
Це було перше в його житті офіційне лікування, і відбувалося воно за рахунок чеського державного бюджету. За рік він пройшов комісію, яка підтвердила, що він може зробити маскулінізуючу маммопластику та змінити ім’я. Стас задоволений результатами операції і лікуванням гормонами.
Єдине, про що він шкодує, це те, що цей процес був дуже тривалий, бо для нього гормональна терапія є життєво важливою.
«Зараз я відчуваю велику соціальну підтримку», – каже біженець. Багато що в його житті налагодилося: мама його зрештою прийняла, він добре соціалізований, перебуває в стосунках і має «великі надії на майбутнє».
Стас отримав багато знайомств в ком’юніті-центрі у Празі. За словами юнака, квір-спільнота тут дуже розвинута, є багато ресурсів, різноманітних заходів, виступів, можливостей для соціалізації.
Чоловік уже рік як працює художником – дистанційно на українську та американські компанії, де робить комікси і різну графіку для ігор.
Стас хвилюється, що його мама може захотіти повернутися в Україну, бо їй складніше закріпитися в Чехії, ніж йому. Зі слів біженця, у неї проблеми з отриманням роботи за фахом – жінка має медичну освіту, але є, зокрема, мовний бар’єр.
Він готовий працювати за двох, щоб мама залишилася у Чехії.
Поки що у Стаса старі документи з жіночим ім’ям та гендером – він не змінив їх, бо не хоче повертатися в Україну. І навіть планує подаватися на чеське громадянство.
«Це – дорога в один кінець. Бо я офіційно стану чоловіком і не зможу виїхати. Я завжди мріяв жити в Європі (в значенні ЄС – ред.), частково – через меншу дискримінацію ЛГБТ і загалом менталітет», – каже Стас.
Профільні організації на те, що в Україні трансгендерні люди зазнають багатьох проблем: малозабезпеченість, нестача препаратів гормональної терапії, насильство, проблеми з працевлаштуванням через трансфобію тощо.
Є й ті, хто до лав ЗСУ, хоч правозахисники зазначають, що запроваджений діагноз «транссексуалізм» трансчоловіків та жінок зі служби і дає можливість виїзду за кордон.
«Я сподіваюся, що побудую тут (в Чехії – ред.) прекрасне життя. І через свою творчість поділюся своєю українською культурою, своїм досвідом в Чехії», – каже юнак.
«Мій досвід, я б сказала, досить унікальний»
35-річна лесбійка Анна до лютого 2022-го розглядала варіант у майбутньому виїхати з України і будувати своє життя в іншій більш толерантній європейській країні. Для неї важливо було мешкати у тій державі, де вона зможе з партнеркою усиновити дитину. Так склалося, що російська агресія підштовхнула її до переїзду.
«Я народилась в Харкові. Моя українська ідентичність була свідомо набута мною в русифікованому місті. Але через мою квір-ідентичність у мене були думки поїхати і шукати своє життя в іншій країні. Що я і спробувала в США, але повернулася, щоб реінтегруватися в українське суспільство. Поки я була в Україні, я не відкидала думку, що, можливо, я хочу жити в країнах Європи. Але я не думала: «О, війна почалась, це гарний привід еміграції». Ні», – каже Анна.
З початком повномасштабного вторгненням Анна зі своєю тогочасною партнеркою, з якою вони разом проживали в Гостомелі, евакуювалася до Коломиї. Вони поїхали туди до родичів, де до них пізніше приєдналися батьки Анни. Але в місто стрімко прибувало дедалі більше людей, наростав хаос з орендою житла. Тож дівчина ухвалила рішення їхати за кордон.
Як і Стас, Анна вибрала Чехію як кінцевий пункт призначення, виходячи з практичних міркувань – спираючись на доступність квитків. Вони оселилися в місті Оломоуць, що на сході країни. Там їх прихистила чеська сім’я – їм з батьками надали в користування квартиру-студію.
«Нам дуже пощастило з цією сім’єю. Вони дуже теплі. Потім до мене і партнерка приїхала, ми зняли ще одну квартиру», – розповідає Анна.
Уже проживаючи в Оломоуць, Анна зі своєю українською партнеркою вирішили розлучитися. Але постали перед новою для них проблемою: як розірвати шлюб, зареєстрований у Данії? Після року перипетій з адвокатами, юридичними моментами і фінансовими затратами, їх розлучив чеських суд.
Сьогодні Анна почувається добре інтегрованою у чеське суспільство. Усупереч застереженням, що у маленькому місті, на противагу відкритій столиці, вона може зазнати гомофобії, дівчина каже, що не мала жодного негативного досвіду за весь цей час. І, запевняє, у Чехії вона відкрита – їй не доводиться приховувати своєї ідентичності.
«Мені навіть здається, що іноді чехи (ЛГБТК+ – ред.) більше якось бояться, ніж я (відкритися – ред.). Але це такий мій досвід, я б сказала, досить унікальний», – каже Анна. Дівчина вже майже два роки перебуває у стосунках з партнеркою Бланкою, яка є громадянкою Чехії.
«Це – моя сім’я. Це як моя уже надбана друга чеська ідентичність. Зараз це нова частина мене, і я її дуже люблю», – каже вона про свої стосунки. Зі слів українки, вона частково вже прийняла чеську ідентичність на додаток до решти своїх ідентичностей.
Окрім віддаленої роботи в IT UX Researcher, де вона займається дослідженням та аналізом даних про користувачів для розробки продукту, Анна працює тут над своїми власними проєктами, які пов’язані з квір-спільнотою.
Оскільки батьки Анна в Оломоуць і вона зараз перебуває у стосунках, дівчина бачить своє майбутнє у Чехії.
Наступний крок в її житті – планування дитини зі своєю партнеркою.
У Чехії з 2024 року був прийнятий закон, який дозволяє одностатевим парам оформлювати перед державою свої стосунки та всиновлювати.
Повернення у прифронтове місто
Успішний досвід інтеграції Стаса чи Анни не всі біженці ЛГБТК+ розділяють. 23 річна лесбійка Анна з Харкова після евакуації зі своєю дівчиною та малим цуценям до Чехії перші кілька місяців прожила у кімнаті у студентському гуртожитку в Празі. Але пізніше пара потрапила до числа тих, кого поселили у гуртожиток до маленького села Лані, що на південний захід від столиці. Туди переїхали ті, хто не знайшли роботу в Празі.
Перший рік, каже дівчина, був «досить хороший», «кращий за всі два з половиною роки» Анни в Чехії.
«В чому був позитив першого року? Я б описала це як відчуття повного прийняття, безпеки, забезпечення всіх умов і потреб», – каже Анна.
Вона додає, що в мальовничому селі на дві тисячі осіб, з гарними кав’ярнями третьої хвилі, де до приготування кави підходять з філософією мистецтва, дівчина спершу почувалася добре і спокійно.
Але проживання пари в гуртожитку серед біженців, переважно жінок з дітьми та пенсіонерів, а також важкі умови праці і відсутність професійного розвитку, через якийсь час призвели до того, що психічне здоров’я Анни дуже сильно погіршилося, а стосунки з її партнеркою почали переживати кризу через «хованки».
«Всі в гуртожитку, напевно, думали, що ми просто подруги, які живуть разом і «чомусь» мають спільного пса», – каже Анна.
Вони боялися проявляти свою ідентичність публічно: триматися за руку чи навіть торкатися одна одну у спільних приміщеннях у гуртожитку та навіть поза ним. Анна каже – був через страх негативної реакції чи навіть фізичної атаки.
«Ні я, ні моя дівчина не могли морально собі дозволити будь-який дотик на спільній кухні, бо раптом хтось зайде. Раптом побачать наш поцілунок, поки ми гуляємо біля степу чи йдемо додому з сумками з продуктами. Постійно фільтрували свою мову на кухні, у коридорах, це було постійне відчуття напруги. А ми – сім’я, яка разом була вже три роки! Яка змінила в Харкові дві квартири, завела спільного пса, має спільний бюджет, взаємно знайомі з батьками», – розповідає Анна.
«Я допускаю, що мій страх був більшим, ніж треба, але я не могла заспокоїтися», – додає дівчина.
Її життя поза гуртожитком не було в кращому стані. Анна кілька місяців пропрацювала посудомийницею, звідки звільнилась, каже, через погані умови праці та низький рівень оплати. Потім працювала неповний робочий у магазинчику на пів ставки, в супермаркеті, та на заводі по 10 годин в нічні зміни.
«Це були просто нелюдські умови, я не витримала. Ось і все, я дійшла до точки, де або я продовжую працювати в Чехії на такій роботі, або, по-суті, їду додому», – каже дівчина. Вона зрозуміла: щоб залишатися жити в Чехії, потрібно активніше починати інтегруватися. Однак українка не планувала залишатися чи отримувати інше громадянство, тож збагнула, що надалі перебувати в Лані немає сенсу.
Анна повернулася до Запоріжжя, її рідного міста, де її чекала власна квартира, за яку не потрібно платити оренду. Її партнерка залишилася в Лані, її найкращі друзі в ЗСУ, тож Анна почувається самотньою в Україні. Але не настільки, як в Чехії.
Вона каже, що жити у Запоріжжі «дійсно морально дуже важко, місто дуже близько до фронту».
До того ж у прифронтовому місті Анна зіштохнулася зі складнощами в пошуку роботи. Спеціальність Анни – урбаністика, і в майбутньому вона бачить себе реалізованою саме в цьому напрямку.
Дівчина не шкодує про свій досвід біженства, єдине, каже, що зробила би це по-іншому – намагалася б одразу зачепитися у Празі, де є більше можливостей і є велика квір-спільнота.
«Хоча я би все одно повернулася в Україну, 100%», – каже дівчина.
