Кохання без прав: як лесбійки говорять про шлюб, безпеку й активізм у випуску шоу «Хтось когось любить»
«Я хочу сім’ю. Я хочу рожати дітей, я хочу варити борщ своїй коханій жінці… Я хочу тут будувати свою сім’ю. Але мені тупо не дають цього робити». Цими словами в одному з випусків проєкту «Хтось когось любить» озвучують те, що для багатьох ЛГБТІК+ людей в Україні залишається болючою реальністю: право на любов у побуті є, а юридичних прав — немає.
У новому випуску шоу “Хтось когось любить”, присвяченому лесбійському досвіду різних поколінь, говорять про шлях українського ЛГБТІК+ руху від перших ініціатив у 2000-х до системної правозахисної роботи; про життя у постійному стресі й страху; про роль соцмереж у видимості; і про те, як війна загострила питання партнерства, сім’ї та гідності.
2000-ті: «лесбійки не бачили інших лесбійок»
Олена Шевченко, яка нині очолює правозахисну ГО «Інсайт», згадує часи, коли в Україні майже не існувало видимості лесбійок. У популярній культурі — серіали, де «репрезентації лесбів не було». А пошук «своїх» найчастіше починався з крихітних слідів у публічному просторі — наприклад, оголошень у газетах на кшталт «він шукає його» або «вона шукає її».
Інтернет тоді був привілеєм: dial-up, телефонний комутатор, перші чати. Олена згадує Bizarre з кімнатою «gay Lesbe», де люди були «розкинуті по всій країні», але могли бодай говорити. Так з’являлися й перші «географії безпеки» — наприклад, «стометрівка» в Києві, де в певному дворику іноді збиралися лесбійки. Навіть «прийти подивитись» було кроком — і ризиком.
Відкритого життя, наголошує Олена, тоді не було майже ні в кого. А сама можливість назвати себе й знайти спільноту часто залежала від випадковості: «для мене іншої життєвої історії не буде, тому що дуже багато років ти живеш у постійному стресі».
Страх як фон: від «темної дороги додому» до «полювання» на активісток
Випуск чесно показує, що для лесбійок питання безпеки — не абстракція і не «дискусія про цінності», а щоденна практика виживання. Олена говорить про досвід, який перетинається з жіночим досвідом загалом: коли йдеш додому в темряві й озираєшся. Але додається ще один рівень — ризик через видимість, через активізм, через те, що ти «лесбійка і на тебе… полювали».
Навіть простий жест — взяти партнерку за руку — вона описує як «політичне, виважене рішення». І додає: саме заради того, щоб наступним поколінням не доводилося так зважувати кожен рух, і є активізм.
Досвід Юлії: булінг, ізоляція і «нормальність», за яку трималися до останнього
Юлія, викладачка англійської та пілоністка, розповідає про дитинство й підліткові роки в невеликому населеному пункті Дніпропетровської області. Вона описує життя «максимально ізольовано» — з тривожністю і страхом, із булінгом «чисто за рахунок мого існування». За її словами, оточення «викупило», що вона лесбійка, ще раніше, ніж вона сама це усвідомила.
Вона згадує принизливий епізод, коли її замкнули в кімнаті й змушували дивитися лесбійське порно та «казати, що тобі подобається». Є й інші «шкільні» деталі — вигуки, ситуації у жіночих роздягальнях. Це не лише травматична пам’ять, а й пояснення, чому так багато людей в Україні й досі обирають невидимість як спосіб вижити.
Окрема тема — внутрішня боротьба за «нормальність». Юлія говорить, що довго не могла відмовитися від ідеї, що «можу колись закохатися в чоловіка» — не тому, що цього хотіла, а тому, що це було уявленням про шанс на прийняття й «адекватність». Але реальність виявилася іншою — і чесність перед собою стала необхідністю.
Соцмережі як міст до «своїх» — і як ризик для кар’єри
Юлія зростала вже в епоху YouTube і соцмереж. Саме онлайн став для неї простором, де «все і почалося»: чати, знайомство з лесбійками, феміністками, а згодом — і зустріч із партнеркою. Їхні стосунки розвивалися швидко: після першого побачення — пошук квартири й спільне життя.
Та видимість у соцмережах — це не лише свобода, а й ціна. Юлія прямо говорить, що не одразу була «відкритою лесбійкою», бо боялася втратити клієнтів як викладачка — її аудиторія тоді переважно складалася з дітей, а рішення часто ухвалюють батьки. Лише коли блог виріс і з’явилося відчуття стабільності, вона почала говорити про себе відкрито.
Вона також підкреслює різний досвід у спільноті — зокрема для маскулінних/гендерно неконформних жінок — і згадує мізогінію, яка може проявлятися навіть усередині лесбійського середовища.
Безпека «на практиці»: шокери, балончики і право на звичайну прогулянку
У випуску не прикрашають реальність: навіть молоді люди, які почуваються сміливішими, описують, що їхня впевненість частково тримається на підготовці до небезпеки. Юлія говорить, що носить із собою засоби самозахисту — шокери та балончик — і що це зменшує тривожність.
Тут важливо, що йдеться не про романтизацію «сміливості», а про те, якою ціною дається звичайне «взяти за руку і йти». У нормальному житті безпечність не має залежати від того, чи є в тебе шокер.
«Чому вони проти?» — і відповідь про буденність, а не про фантазії
Олена окремо пояснює, що опір частини суспільства шлюбній рівності часто підживлюється фантазіями й сексуалізацією: ніби одностатеві стосунки — це щось «про стрінги», а не про життя. Вона ж переводить розмову в побут: прокинутися разом, планувати відпустку, не боятися проговоритися на роботі, взяти «сімейний» квиток у зоопарк, оформити іпотеку, забронювати готель без принизливих перепитувань.
І додає, що навіть такі прості речі можуть бути небезпечними: згадує досвід, коли в готелі у Львові їй говорили, що «спалять в котельні», бо «отаких людей тут не чекають».
Війна оголила головне: «я йому/їй ніхто»
Одна з найболючіших частин випуску — про те, як відсутність юридичного визнання партнерства вдаряє по людях під час війни. Олена говорить про запити, коли люди не можуть забрати тіло загиблого партнера, бо «я йому ніхто». І підкреслює: це не про «папірці», а про гідність, поховання, пам’ять і право бути поруч у найважчі моменти.
Юлія говорить про страхи, пов’язані з дітьми: якщо народити дитину, партнерка не матиме на неї прав; якщо з біологічною мамою щось станеться — друга мама в очах закону «буквально буде ніким». Вона згадує історію, коли після загибелі військової дитину передали не партнерці, а батькам загиблої, які ненавиділи її дружину. В її словах є відчай і злість: «Плачу вам податки. Що вам ще треба від мене?»
І саме тут звучить ключова фраза випуску: ЛГБТІК+ люди не мають просити у гетеросексуальних людей дозволу на шлюб. Бо йдеться не про «підтвердження любові», а про права.
Рух і спротив: від «Жіночої мережі» до «Інсайту» і судів за визнання пар
Випуск проговорює й історію ЛГБТІК+ руху в незалежній Україні. Олена згадує першу в Україні феміністично-лесбійську організацію «Жіноча мережа», засновану у 2000 році, і те, як діяльність тоді часто трималася на самофінансуванні: «в мене була ректорська стипендія… і я кидала гроші на те, що хотілося робити».
Окремо — про реєстрацію організацій: коли в документах було слово «ЛГБТ», їх «разів п’ять повертали». І про ціну видимості: перші ефіри на телебаченні, закрите обличчя, страх через роботу в університеті — а камінаут фактично стався «відразу на телебаченні», бо «не було нікого, хто був готовий піти і говорити».
Також згадують практику українського телебачення робити «псевдодебати» з гомофобами, ставлячи «постраждалих та агресорів» в один ряд нібито заради «балансу».
Паралельно йде лінія про те, чому прайди й публічні акції мають сенс: перший вихід у публічний простір для когось може бути «найстресовішим, що може відбутися за все життя», але саме це поступово змінює норму.
Новий Цивільний кодекс: ризик втратити навіть «крупиночку» здобутого
У випуску звучить попередження про проєкт нового Цивільного кодексу, який, за словами ведучої та гостей, може обмежити права ЛГБТІК-пар, зокрема — забрати можливість визнавати стосунки де-факто через суд, як це сталося в кейсі Зоряна Кіся та Тимура Левчука. Також озвучують, що проєкт може анулювати шлюби трансгендерних людей, укладені до переходу, і водночас — розширювати вплив церкви на питання шлюбу.
Окремо наголошують: це не просто внутрішня суперечка, а історія, яка, за словами авторів випуску, суперечить європейським вимогам у контексті євроінтеграції. У матеріалах випуску також згадується шаблон листа до депутатів/депутаток щодо нового ЦК.
Харків під обстрілами: активізм на кордоні з Росією
Ще один важливий блок — про Харків і ЛГБТІК-активізм у місті, яке живе під постійною загрозою обстрілів. У випуску говорять про рішення робити прайд і фестивалі навіть під час війни, попри аргумент «не на часі», який активістки чують роками.
Згадують прайдхаб у Харкові як інклюзивний простір із коворкінгом, психологічним кабінетом, лекторієм, доступністю для людей на кріслах колісних (зокрема — ліфтом), можливістю приходити з тваринами, наявністю укриття. Також говорять, що кошти на приміщення шукали серед іноземних партнерів, свідомо не конкуруючи з українськими донатами на ЗСУ.
У розмові з’являється й пам’ять про втрати: згадують Ельвіру Щемур, волонтерку Харківпрайду, яка загинула в перший місяць повномасштабного вторгнення під час удару по будівлі, де вона ночувала. Звучить думка, що Росія вбиває також і квір-активісток — але не здатна знищити прагнення до свободи.
Фінальний тон випуску — не лише про біль, а й про впертість жити. Про те, що попри темряву, холод, війну і тиск, люди продовжують будувати спільноти, підтримувати одне одного і вимагати рівності — не як подарунка, а як права.
І головна лінія лишається простою: лесбійки в Україні, як і інші ЛГБТІК+ люди, хочуть «банальних речей» — сім’ї, безпеки, можливості бути поруч у лікарні, права на дитину, права попрощатися, права не ховатися. І не мають просити дозволу на це в будь-кого.
