«Що подумають люди»: франківчанки розповіли про свій шлях до прийняття себе
Усвідомлення власної сексуальної орієнтації рідко буває легким процесом — особливо в середовищі, де досі сильні стереотипи, а страх осуду змушує людей роками приховувати справжніх себе. Чотири мешканки Івано-Франківська поділилися особистими історіями про сумніви, внутрішню боротьбу та шлях до самоприйняття.
Їхні розповіді опублікував «Інформатор», і хоча досвіди героїнь дуже різні, у кожній історії звучить спільна тема — постійне відчуття, що потрібно відповідати чужим очікуванням.
38-річна Євгенія згадує, що вперше почала замислюватися над своєю орієнтацією ще у 15 років. Тоді в її оточенні майже не було відкритих представників ЛГБТ+ спільноти, тож важливу роль відіграли книги й фільми, де вона вперше побачила схожі на себе історії.
«Але все одно у мене виникали сумніви щодо лесбійської орієнтації, тому я мала одну спробу гетеросексуальних стосунків. Пізніше, десь у 20 років, я повністю усвідомила та прийняла той факт, що я лесбійка», — розповідає жінка.
Ілона описує свій шлях одним словом — «складно». Вона пригадує, як у дитинстві шукала в інтернеті відео з поцілунками дівчат, а потім поспіхом видаляла історію браузера, боячись, що хтось це побачить.
«Тривалий час я запевнювала себе, що мені подобаються чоловіки, бо вони мусять мені подобатися», — каже вона.
За словами дівчини, у гетеронормативному середовищі Івано-Франківська сама думка про стосунки між двома дівчатами часто не сприймається серйозно.
Лише у 15–16 років Ілона остаточно прийняла себе. Допоміг інтернет — можливість знайти інших людей зі схожим досвідом і перестати почуватися «не такою».
Історія Кріс — ще інша. Свою бісексуальність вона усвідомила ще у школі й навіть відкрито про це заявила перед класом. Але справжні труднощі з’явилися пізніше, коли дівчина зрозуміла, що є аромантичною асексуалкою.
«Якщо бісексуальність ніби відкривала двері для нового досвіду, то ароейс відчувався так, ніби всі ці двері раптом зачинилися», — говорить вона.
Кріс зізнається: довгий час їй здавалося, що з нею «щось не так», адже вона не відчувала романтичних переживань, про які постійно говорять у фільмах, книжках чи піснях.
«Я виходила зі стосунків із думкою: “Чому я не відчуваю того, що всі описують? Я точно зламана”», — ділиться дівчина.
Катерина, навпаки, довго вважала себе бісексуалкою, хоча, як каже зараз, це було радше спробою вписатися у звичну модель життя.
Вона розповідає, що росла в доволі гомофобному середовищі й підсвідомо переконувала себе: будувати стосунки з чоловіком — безпечніше й «правильніше».
«Коли я вже була підліткою, то розуміла, що мені подобаються дівчата, але враховувала, що будувати стосунки з чоловіками в Україні буде безпечніше», — пояснює Катерина.
Лише півтора року тому вона остаточно зрозуміла, що не бачить із чоловіками ані майбутнього, ані сім’ї.
«Так я зрозуміла, що я лесбійка», — каже вона.
Усі героїні матеріалу погоджуються: одним із найважчих моментів був не стільки процес усвідомлення себе, скільки страх реакції оточення — родини, друзів, суспільства.
Саме тому багато ЛГБТ+ людей роками намагаються відповідати очікуванням інших, навіть якщо це суперечить їхнім власним відчуттям і бажанням.
І хоча суспільне ставлення в Україні поступово змінюється, для багатьох людей шлях до самоприйняття досі залишається складним і дуже особистим процесом.
