У Силах оборони України служать сотні ЛГБТ+ людей, однак далеко не всі з них готові відкрито говорити про свою сексуальну орієнтацію чи особисте життя. Причина часто проста – страх осуду, гомофобних жартів або можливих проблем у колективі.
Про свій досвід служби в інтерв’ю одеському виданню “Інформер” розповів військовослужбовець Віктор – його ім’я змінене з міркувань приватності.
До мобілізації він працював в одній із місцевих ЛГБТ-організацій. Цю інформацію чоловік не приховував і вказував у військових анкетах. За його словами, командування знало про попередню роботу, однак із відкритою упередженістю з боку керівництва він не стикався.
Так само Віктор не приховує, що має хлопця.
Водночас він не вважає за потрібне спеціально розповідати про особисте життя всім навколо. Його принцип простий – “не питають, не розповідаю”. Але якщо запитують прямо, він відповідає чесно.
Такий підхід добре показує різницю між приватністю і вимушеним приховуванням. Людина може не афішувати свої стосунки просто тому, що це її особиста справа. Зовсім інша ситуація – коли мовчати доводиться через страх негативної реакції.
“Це через твою орієнтацію?”
Про те, наскільки помітною для військової системи є інформація з анкет, Віктор дізнався після переведення через обмежену придатність.
Він шукав нове місце служби, однак отримував відмови. Під час однієї з розмов військовий психолог поцікавився, як просувається пошук.
“Сказав, що отримую відмови, і він мене спитав: “Це через твою орієнтацію чи попередні місця роботи?”” – згадує Віктор.
Зрештою він залишився служити діловодом.
За його словами, конфліктів із колегами через сексуальну орієнтацію не було. Водночас один із товаришів по службі пізніше зізнався, що для багатьох у колективі його гомосексуальність і так була доволі очевидною.
На новій посаді Віктор також зазначив свого хлопця як партнера в анкеті. Керівниця запитала, чому саме так сформульовано запис. Після пояснення додаткових питань не виникло.
На перший погляд, це може здаватися дрібницею. Але для ЛГБТ+ військових сама можливість не вигадувати “подругу”, “друга” чи “родича” замість реального партнера вже має значення.
Особливо коли йдеться про службу, де особисті дані, контакти близьких і сімейні обставини можуть мати цілком практичне значення.
Віктор переконаний, що ЛГБТ+ людей у війську значно більше, ніж видно з публічних історій.
Він, зокрема, перебуває у чаті “Ахіллового братства”, який об’єднує чоловіків із ЛГБТ+ спільноти, пов’язаних із військом. За його словами, там понад 700 учасників – геїв і бісексуальних чоловіків.
І ця цифра точно не показує всю картину.
До неї не входять лесбійки, трансгендерні люди, ті, хто не користується подібними спільнотами, а також військові, які повністю приховують свою орієнтацію.
Навіть у власному підрозділі Віктор знає ще кількох геїв. Частина з них воліє не говорити про це відкрито.
“Хтось просто боїться відкритися, деякі свідомо мовчать, бо чули гомофобні висловлювання і бояться зіштовхнутися з осудом”, – пояснює військовий.
У різних підрозділах – різний досвід
Історія Віктора не дає підстав говорити, що ставлення до ЛГБТ+ людей у всіх підрозділах однакове.
Сам він описує досвід, у якому були і спокійна реакція, і гомофобні висловлювання, але не було відкритого конфлікту.
В одному з колективів про його орієнтацію почали активно говорити після випадкової розмови в казармі. Частина військових поставилася до цього абсолютно нормально. Інші висловлювали невдоволення.
Однак безпосередньо до Віктора з претензіями ніхто не звертався.
Це показує добре знайому для багатьох ЛГБТ+ людей ситуацію: особисте знайомство часто руйнує стереотипи значно швидше, ніж будь-які абстрактні суперечки.
Одне діло – розповідати гомофобні жарти про “геїв узагалі”.
І зовсім інше – коли людина поруч із тобою служить, виконує ті самі завдання, несе ту саму відповідальність і в якийсь момент просто виявляється геєм або бісексуалом.
Віктор також поділився спостереженням щодо самовільного залишення частини.
“За весь час моєї служби тільки один гей пішов у СЗЧ. В основному це робили гетеросексуальні чоловіки”, – розповідає він.
Це, звісно, особисте спостереження одного військового, а не статистика по Збройних силах. Але воно добре розбиває стереотип про те, нібито сексуальна орієнтація якось визначає надійність, дисципліну чи здатність людини служити.
Не визначає.
У війську, як і в цивільному житті, є відповідальні й безвідповідальні люди, сміливі й налякані, професійні й непрофесійні. Їхня сексуальна орієнтація тут ні до чого.
Служити можна, а оформити сім’ю – ні
Найболючішою проблемою Віктор називає те, що держава досі юридично не визнає одностатеві партнерства.
Для військових це особливо гостре питання.
ЛГБТ+ військовослужбовці не просять якихось окремих привілеїв. Йдеться про ті самі базові можливості, які вже мають гетеросексуальні пари.
Наприклад, якщо партнер потрапив до лікарні.
Або якщо потрібна відпустка за сімейними обставинами.
Або якщо необхідно підтвердити, що людина, з якою ти живеш багато років, справді є твоєю сім’єю.
Без юридичного визнання одностатеві партнери можуть залишатися сторонніми людьми з точки зору держави, навіть якщо фактично вони є найближчими одне одному.
І саме під час війни ця нерівність стає особливо очевидною.
ЛГБТ+ люди служать у тих самих підрозділах, ризикують життям, отримують поранення і гинуть за ту саму країну.
Але коли мова заходить про їхніх партнерів і партнерок, закон досі не гарантує їм того самого рівня захисту.
Саме тому вимога юридичного визнання одностатевих партнерств – не про “особливі права”.
Вона про рівність у дуже конкретних життєвих ситуаціях.
І досвід Віктора вкотре показує: ЛГБТ+ військові в Україні не є якоюсь окремою групою “десь поруч” із армією.
Вони вже давно всередині неї.
Служать у бойових і тилових підрозділах, працюють із документами, проходять лікування, переводяться на нові посади, дружать із побратимами й посестрами, закохуються, чекають своїх партнерів із відпустки.
Питання лише в тому, коли держава остаточно визнає очевидне – їхні сім’ї заслуговують на такий самий правовий захист, як і всі інші.