Рік місця, де можна не ховатися: як у Франківську живе перший ЛГБТ+ ком’юніті-центр
У невеликому приміщенні в Івано-Франківську хтось малює, хтось практикує англійську, хтось приходить на терапевтичну зустріч або тренінг із домедичної допомоги. На вікнах досі видно сліди суперклею та скотчу — пам’ять про гомофобні наліпки, якими простір обклеювали взимку.
Попри це, центр працює. Уже рік.
Ком’юніті-центр ГО «Інсайт» відкрився в Івано-Франківську як перший простір такого формату на Прикарпатті. За цей час він став значно більшим, ніж просто місцем для заходів. Для когось це перше знайомство з ЛГБТ+ спільнотою, для когось — коло друзів після переїзду в нове місто, а для когось — простір, де нарешті не потрібно контролювати кожен жест і слово.
Про перший рік роботи центру виданню «Галка» розповіла його координаторка Женя Громова.
«Основна ціль — не в тому, скільки заходів хтось відвідав за місяць, а у тому, чи утворилася спільнота, чи люди знайшли одне одного, друзів, коло спілкування. І мені здається, у цьому плані все стовідсотково виправдалося», — каже вона.
Простір, якого у Франківську просто не було
ГО «Інсайт» працює в Україні з 2008 року, а з 2015-го почала відкривати регіональні представництва. Івано-Франківськ став одним із міст, де потреба в окремому безпечному просторі була особливо відчутною.
«Регіон має свої особливості, бо, як всім відомо, він доволі релігійний. Відповідно є негативне ставлення до ЛГБТ+», — пояснює Громова.
Для місцевої спільноти центр став місцем, де можна знайти «своїх». Для внутрішньо переміщених людей — ще й способом заново вибудувати соціальні зв’язки після переїзду. Дехто приїжджає навіть з інших міст, хоча там уже є власні осередки «Інсайту».
Відвідувачі дуже різні: студенти, медсестри, перекладачки, дизайнерки, люди з проєктного менеджменту, музиканти. Середній вік — близько 20–25 років, але на одному заході цілком можуть сидіти поруч 16-річні й 40-річні.
Найбільше людей збирають творчі зустрічі — малювання, ліплення, карбування з фольги. Під час війни, каже координаторка, саме такі заняття дають можливість хоча б ненадовго перемкнутися від тривоги, роботи, навчання й постійної напруги.
Є лекції про фемінізм і ЛГБТ+ теми, психологічні зустрічі, тренінги з асертивності, домедична допомога, йога, speaking club з англійської. Частину подій уже проводять самі відвідувачі.
Одна з учасниць, яка навчається на психологиню, почала організовувати терапевтичні заходи. Інша, майбутня тренерка з йоги, проводить безкоштовні заняття. А дівчина, яка запропонувала англомовний speaking club, настільки захопилася модерацією, що тепер думає про викладання як професію.
«Це ж дві наші основні цілі: щоб люди знайшли своїх людей і щоб мали простір для самовираження», — пояснює Женя.
Гомофобні наліпки не спрацювали так, як планували їхні автори
Перші проблеми почалися майже одразу після відкриття. За словами координаторки, на подію прийшли представники організації «Тризуб». Пізніше на вікнах почали з’являтися гомофобні наліпки. Згодом їх уже приклеювали суперклеєм, а навесні невідомі розмалювали стіни фарбою.
«Кожного разу ми писали заяви, у нас відкрита справа, кримінальне провадження. Але ясності поки жодної. На камерах — люди в балаклавах, по статурі схожі на зовсім молодих хлопців, майже школярів», — розповідає Громова.
Та історія мала несподіваний ефект. Після того як місцеві медіа написали про напади, про центр дізналося значно більше людей.
«Вони не хотіли, щоб ми збиралися, а вийшло навпаки — зробили нам чудову рекламу», — іронізує координаторка.
Нові люди почали приходити саме після новин про вандалізм. І замість того, щоб ізолювати спільноту, атаки фактично допомогли їй розширитися.
Громова також каже, що не бачить у гомофобних аргументах опонентів якоїсь складної системи переконань.
«Вони просто вивчили кілька фраз — “традиції”, “релігія”, “сім’я” — і все. І що мене дивує: люди впевнені, що дійшли до цих думок самостійно, а не що це їм нав’язано».
У спілкуванні з поліцією та міськими структурами команда центру, за її словами, не зіткнулася ані з відкритим тиском, ані з особливо помітною підтримкою.
Навіть заяви міського голови Івано-Франківська, який публічно говорив, що «гей не може бути патріотом», Женя сприймає без особливого драматизму.
«Мені особисто абсолютно байдуже, бо у мене є така позиція: “Нам робити своє!”. Він для мене не авторитет, схвалює він наше існування чи ні».
«Тут можна зняти маску»
Найкраще значення центру видно не за кількістю проведених заходів, а за словами самих людей, які туди приходять.
Ді розповідає, що цей простір допомагає йому позбутися захисту, який довелося виробити ще в школі.
«Він допомагає мені знімати маску, яку прийшлося на себе вдягнути ще за часів школи, щоб банально вижити. Я зростав у атмосфері суцільної гомофобії».
Саша називає «Інсайт» місцем із «теплою, дружньою атмосферою без жодного осуду, де можна почуватися комфортно й бути собою».
Для Жанни простір став можливістю не тільки знайти підтримку, а й спробувати те, чого раніше вона боялася.
«Це дало мені можливість провести свою лекцію на історичну тематику та почати не боятися публічних виступів».
Особливо важливим центр став для людей, які переїхали до Франківська після початку повномасштабної війни. Єлизавета приїхала з Дніпра й спочатку нікого тут не знала.
«Я знайшла дуже гарних друзів, на яких я можу покластися, і місце, де я можу бути собою відкрито. Тепер це моє улюблене місце в Івано-Франківську», — розповідає вона.
За її словами, творчі та освітні заходи допомогли їй не лише знайти нове коло спілкування, а й краще почуватися психологічно.
Надія говорить про інший, дуже простий ефект: центр дає відчуття, що ти не одна.
«Це прекрасний простір знайти собі друзів, однодумців, отримати поради щодо дружніх спеціалістів у місті… триматися разом, підтримувати і отримати підтримку».
Саме ця побутова, щоденна взаємодія й перетворює ком’юніті-центр на щось більше, ніж приміщення з розкладом подій. Люди разом ходять у кіно й гори, святкують дні народження, допомагають одне одному. Коли на вікнах знову з’являються наліпки, достатньо написати в чат — хтось обов’язково приїде відмивати.
«Це і є та підтримка, коли я відчуваю, що я не сама», — каже Женя.
Змінюється й сама спільнота. Якщо раніше координаторка здебільшого сама вигадувала програму, тепер люди приносять власні ідеї, знання та навички. Простір поступово стає тим, що створюють самі його учасники.
Не «перевиховувати», а пояснювати
На питання, чи може Івано-Франківськ стати безпечнішим для ЛГБТ+ людей, Женя не відповідає гучними оптимістичними гаслами.
«Я не вірю, що за рік чи два ми перевиховаємо кожного гомофоба. Але іншого шляху немає — освітні заходи, просвітницька робота. Ти не можеш нав’язати людині прийняття, можеш лише пояснити».
На її думку, важливими є й законодавчі зміни. Коли певне право закріплюється державою, воно поступово стає звичнішим і для суспільства. Саме тому такі питання, як цивільні партнерства, мають значення далеко за межами юридичних документів.
«Років двадцять тому камінг-аут якогось відомого співака по телебаченню сприймали як щось нереальне — наче динозавра побачили. А зараз це вже частина буденності. Потроху, повільно — але це працює».
Після року роботи в команди немає точки, після якої можна буде сказати: місію виконано.
«Хочеться, щоб приходили нові люди, щоб ком’юніті розширювалося. Якихось прям супер планів, після виконання яких я скажу: “Усе, місію завершено!” — таких немає, бо це процес, який продовжується».
Мрія значно простіша і водночас набагато складніша: щоб одного дня можливість відкрито говорити про себе на вулиці не вимагала особливої сміливості.
«Це буде не завтра. Але, може, колись».
А поки це «колись» ще не настало, у Франківську вже є кімната, де люди малюють, вчать англійську, говорять про власний досвід, святкують дні народження й відмивають разом чергову гомофобну наліпку. І, можливо, саме з таких невеликих просторів і починаються великі зміни.
