Правосуддя починається з уміння слухати: у Дніпрі говорили про документування воєнних злочинів проти ЛГБТІК+ людей
Коли йдеться про документування воєнних злочинів, ми зазвичай думаємо про протоколи, кримінальні провадження, відео з місця подій, супутникові знімки або майбутні суди. Та за кожним доказом стоїть людина — зі своєю травмою, страхом, уривчастими спогадами й потребою бути почутою без осуду.
Саме з цієї думки розпочався peer-to-peer тренінг «Лабораторія практичного досвіду: воєнні злочини та СОҐІ» від ГО Прожектор, який 30 липня відбувся у Дніпрі. Він об’єднав 26 фахівців і фахівчинь: прокурорів, слідчих, адвокатів, психологів, представників громадських організацій та документаторів міжнародних злочинів.
У центрі уваги були злочини, пов’язані із сексуальною орієнтацією та гендерною ідентичністю. В умовах війни ЛГБТІК+ люди можуть ставати мішенями не лише через сам факт перебування під окупацією, а й через упередження, аутинг, переслідування або насильство з боку тих, хто використовує квірну ідентичність як додатковий привід для приниження.
Різні професії мають навчитися бачити одну картину
На перший погляд, завдання учасників тренінгу зовсім різні. Слідчий думає про докази, прокурор — про юридичну кваліфікацію, психолог — про стан потерпілої людини, адвокат — про дотримання її прав, а документатор — про точність і повноту свідчень.
Та в реальній справі ці ролі неможливо розділити.
Невдало поставлене запитання може повторно травмувати людину або змусити її відмовитися від подальшої розмови. Цифровий матеріал, збережений без дотримання процедур, може втратити доказову цінність. А якщо зосередитися лише на одному епізоді й не помітити дискримінаційного мотиву, злочин ризикує отримати неповну або неправильну оцінку.
Саме тому організатори відмовилися від звичного формату лекції, де один експерт говорить, а решта слухає. Учасники працювали як рівні — сперечалися, порівнювали професійні підходи та намагалися зрозуміти логіку колег.
Одні й ті самі ситуації нерідко викликали різні оцінки. Чи достатньо відомих фактів, щоб говорити про воєнний злочин? Які питання потрібно поставити одразу, а з якими краще почекати? Чи може фотографія із соцмереж стати доказом? Як перевірити, коли і де її зробили? Чому свідок плутає послідовність подій — через неправду чи через травму?
Готових відповідей не було. І саме це стало однією з головних переваг навчання: замість набору універсальних інструкцій фахівці вчилися аналізувати кожну історію у її конкретному контексті.
До завершення дня розмова вже не обмежувалася окремими фактами. Учасники говорили про умови окупації, повторюваність схожих випадків, системність насильства та можливий мотив ненависті. Такий ширший погляд дозволяє зрозуміти, чи був певний епізод ізольованим злочином, чи частиною цілеспрямованого переслідування певної групи.
Людина не зобов’язана розповідати про травму «правильно»
Однією з ключових тем стала робота з потерпілими. Людина, яка пережила катування, сексуальне насильство, незаконне ув’язнення або приниження через свою сексуальну орієнтацію чи гендерну ідентичність, не завжди може послідовно відтворити події.
Пам’ять після травми працює не як відеозапис. Деякі деталі можуть зникати, інші — повертатися пізніше. Людина здатна добре пам’ятати запах, голос чи окрему фразу, але плутати дати й часові проміжки. Це не обов’язково означає, що її розповідь неправдива.
Повторне переказування пережитого також може завдавати болю. Особливо коли потерпілу людину змушують знову і знову відповідати на однакові запитання різним представникам системи або просять довести, що приниження було пов’язане саме з її ідентичністю.
Тому якісне документування починається не з увімкненого диктофона. Спершу потрібні безпечне середовище, зрозуміле пояснення процедури, добровільна згода та повага до права людини зупинити розмову.
Це і є травма-інформований підхід. Він передбачає, що фахівець не лише збирає інформацію, а й усвідомлює можливі наслідки самої взаємодії. Людина має залишатися суб’єктом процесу, а не перетворюватися на джерело доказів.
Для ЛГБТІК+ потерпілих особливо важливі конфіденційність і контроль над інформацією. Розкриття сексуальної орієнтації або гендерної ідентичності без згоди може створити нову загрозу — у родині, громаді, військовому підрозділі чи професійному середовищі. Тому навіть правильно задокументований злочин не повинен оплачуватися безпекою людини, яка про нього розповіла.
Від свідчення до доказу, здатного витримати суд
Окремий блок тренінгу присвятили роботі з відкритими джерелами. Фото, відео, дописи в соцмережах і повідомлення в месенджерах дедалі частіше допомагають установити місце та час злочину, маршрут військового підрозділу або особу причетного.
Однак знайти публікацію недостатньо. Необхідно перевірити її походження, визначити геолокацію та хронологію, дослідити метадані, виключити монтаж чи інші маніпуляції, а також правильно зафіксувати шлях отримання матеріалу.
Під час навчання учасники працювали з такими інструментами та знайомилися з міжнародними стандартами Berkeley Protocol, створеними для належного використання цифрової інформації під час розслідування порушень прав людини.
Цифровий доказ може підтвердити слова потерпілої людини або допомогти відновити деталі, яких вона не пам’ятає. Але він не повинен витісняти саму людину з історії. За координатами, файлами та часовими мітками все одно залишається пережитий досвід.
Найважливішим результатом тренінгу стали не окремі нові методики, а поява спільної мови між професіями. Коли прокурор розуміє, чому психолог не радить ставити певне запитання одразу, документатор знає процесуальні потреби слідства, а адвокат орієнтується в роботі з цифровими джерелами, система стає значно стійкішою.
Так окремі свідчення, фотографії та цифрові сліди можуть перетворитися на доказову базу, здатну пройти перевірку в українському або міжнародному суді.
Правосуддя справді не починається в залі судових засідань. Воно починається раніше — з уважної розмови, правильного запитання і готовності не лише почути факти, а й побачити за ними людину.
