«Суспільний договір змінюється»: Лариса Денисенко — про права ЛГБТІК+ людей, новий Цивільний кодекс і квірність у культурі
Українське суспільство поступово переходить від обговорення ЛГБТІК+ людей як чогось «приватного» до розуміння цілком конкретних прав: на сім’ю, спадщину, турботу про близьку людину та захист від дискримінації. Цей процес не відбувається без спротиву, однак зміни вже помітні — у громадському русі, культурі, книговиданні та публічних дискусіях.
Про це письменниця, адвокатка і правозахисниця Лариса Денисенко розповіла в інтерв’ю Національному ЛГБТІ-консорціуму України. Розмова відбулася під час Прайд-місяця й охопила широкий спектр тем — від нового проєкту Цивільного кодексу до ролі ЛГБТІК+ військових і присутності квірних історій у мистецтві.
Від розмов про приватне життя — до конкретних прав
За словами Денисенко, ставлення до ЛГБТІК+ людей в Україні за останні десятиліття помітно змінилося. Соціологічні дослідження свідчать, що молодші українці загалом відкритіші до різноманіття, а частка людей, які не бачать у ньому загрози, поступово зростає.
Важливо й те, як змінилася сама рамка дискусії. Якщо раніше ЛГБТІК+ тематику часто зводили до сексуальності та закликів «не виносити приватне на вулицю», то сьогодні дедалі більше людей бачать за нею питання справедливості.
Йдеться про право не свідчити проти партнера чи партнерки, отримувати медичну інформацію, піклуватися про близьку людину, успадковувати майно та мати юридично захищену родину.
«Насправді це цілий жмут прав», — наголошує Денисенко.
На її думку, важливу роль у цьому переосмисленні відіграли правозахисні кампанії. Вони допомогли пояснити, що вимоги ЛГБТІК+ спільноти стосуються не отримання особливих привілеїв, а доступу до тих самих правових механізмів, якими вже користуються інші громадяни.
Люди дедалі частіше ставлять себе на місце одностатевої пари: кому дістанеться спадщина, хто матиме право бути поруч у лікарні та чи не отримають майно родичі, які роками не приймали власну дитину. Саме цей вимір справедливості, вважає правозахисниця, став набагато зрозумілішим для суспільства.
ЛГБТІК+ організації стали повноцінними учасниками політичного процесу
Денисенко спостерігає за українським ЛГБТІК+ рухом ще з часів, коли він складався переважно з окремих активістів та активісток. Згодом виникли організації, професійні команди й адвокаційні кампанії.
Особливо показовим вона називає перехід від 2025-го до 2026 року. Кампанія проти дискримінаційних положень проєкту нового Цивільного кодексу продемонструвала, що ЛГБТІК+ організації можуть діяти згуртовано, професійно та впливати на порядок денний.
Їх уже складно ігнорувати уряду, парламенту та центральним органам виконавчої влади. Вони стали не лише громадськими об’єднаннями, які говорять про проблеми своєї спільноти, а повноцінними учасниками політичного й правового процесу.
Водночас усередині руху можуть виникати суперечки. Денисенко не вважає це ознакою слабкості: різні погляди є нормальними для розвиненого громадянського суспільства, доки організації здатні об’єднуватися навколо спільних цілей.
Відкритості стало більше, але загроза насильства залишається
Зміни в суспільстві не означають, що гомофобія зникла. Публічні презентації книжок, лекції та культурні заходи на ЛГБТІК+ тематику досі можуть привертати увагу агресивних угруповань.
Денисенко знає це з власного досвіду. Її ім’я та творчість продовжують відстежувати противники рівності, які можуть намагатися зірвати події або не допустити письменницю до окремих проєктів.
Проте культурний простір усе ж змінився. У книгарнях з’явилися відкриті добірки квірної літератури, регулярно відбуваються феміністичні й ЛГБТІК+ лекції, а менеджмент культурних майданчиків дедалі частіше займає чітку позицію щодо рівності.
На думку письменниці, це не стільки «прогресивність», скільки відповідність сучасному розумінню прав людини.
Водночас агресивні напади на книгарні та події не можна подавати як ще одну рівноправну позицію в суспільній дискусії.
«Коли люди пруть з агресією, коли вони вчиняють і закликають до насильства, це не про права і не про відстоювання іншої точки зору. Це бажання спричинити насильство», — підкреслює Денисенко.
Новий Цивільний кодекс: великий документ із системними проблемами
Окрему частину розмови присвятили проєкту нового Цивільного кодексу №15150. Денисенко критично оцінює як зміст документа, так і сам підхід до його підготовки.
За її словами, проєкт фактично поєднує норми кількох кодексів і додає до них нові положення. Такий масштабний документ, особливо в частині власності, потребує дуже ретельної перевірки та повноцінної антикорупційної експертизи.
Однак уже в першій редакції виявили старі норми Сімейного кодексу, які на той момент були змінені. Для правозахисниці це свідчить про неуважність під час підготовки тексту.
Проблеми проєкту не обмежуються правами ЛГБТІК+ людей. Під час публічних дискусій представники різних груп порушували питання захисту пацієнтів, приватності, жіночих прав та найкращих інтересів дітей.
Наприклад, збереження родини не може автоматично вважатися важливішим за безпеку дитини. Вимога залишати її в сім’ї, де є психологічне насильство, лише заради формального збереження родинного зв’язку, на думку Денисенко, є абсурдною.
Не можна називати реформою механічне переписування старих норм
Якщо Україна вирішила комплексно оновити приватне право, новий кодекс має враховувати європейські директиви, Угоду про асоціацію та урядові програми, пов’язані з євроінтеграцією.
Це стосується і прав одностатевих пар. Державі доведеться визначитися з механізмом їх юридичного визнання — через шлюбну рівність або інститут реєстрованих партнерств — і чітко закріпити відповідні гарантії.
«Не можна в одному місці наблизити законодавство до європейського, в іншому переписати старі норми, а потім називати це ґрунтовною реформою», — зауважує Денисенко.
Вона сумнівається, що документ такого обсягу вдасться якісно виправити лише депутатськими правками перед другим читанням. Окремі небезпечні положення можна вилучити, однак це не гарантує цілісності всього кодексу.
Правозахисниця порівнює його з людським організмом: можна вправити шию, але без розуміння стану всього скелета результат буде нетривалим.
Чому Марші рівності доречні й під час війни
Закиди про те, що під час повномасштабної війни існують «важливіші справи», щороку супроводжують Прайд. Денисенко вважає таку постановку питання хибною.
Вона сама брала участь у трьох Маршах рівності, адже вважає публічну солідарність важливою. За її спостереженнями, з роками ходи стали значно більшими, яскравішими та безпечнішими. Зросла кількість союзників, молоді й людей, готових відкрито говорити про рівність.
Покращилася і співпраця організаторів із поліцією. Після перших нападів на учасників правоохоронці поступово навчилися професійніше гарантувати безпеку.
Контраст між самим Маршем і його агресивними противниками письменниця вважає промовистим. На Прайд люди виходять із відкритими обличчями, своїми партнерами, друзями та зрозумілими вимогами. Натомість опоненти нерідко з’являються в чорному одязі та балаклавах.
Якби їх справді турбували сімейні цінності, зазначає Денисенко, вони могли б говорити про домашнє насильство, підтримку багатодітних сімей, декретні відпустки для чоловіків або родини, розділені війною.
«Тут ти бачиш справжні родини — і вони зараз на Марші», — говорить вона про учасників Прайду.
ЛГБТІК+ військові змінили суспільну дискусію
Особливий внесок у зміну ставлення українців, на думку Денисенко, зробили відкриті ЛГБТІК+ військовослужбовці та ветерани.
Українське суспільство під час війни орієнтується на людей, які мають моральний авторитет завдяки службі та особистому досвіду. До військових прислухаються інакше, ніж до цивільних активістів.
Їхні історії роблять проблему юридичної невидимості одностатевих пар конкретною. Люди розуміють, що таке поранення, загибель, соціальні виплати, поховання та право близької людини бути поруч.
Коли військовий або військова не може юридично захистити свого партнера, абстрактна дискусія про «цінності» поступається простому питанню справедливості.
Показовою Денисенко назвала й історію презентації книжки Аліни Сарнацької про ЛГБТІК+ військових. Противники заходу пішли після того, як авторка представилася, назвала своє військове звання та розповіла про службу.
Квірність у культурі вже не можна заховати
Українська культура дедалі частіше звертається до квірного досвіду — у літературі, театрі, балеті, кіно та публічних лекціях. Ще десять років тому такі проєкти могли не дістатися до аудиторії через тиск і цензуру, сьогодні ж вони стають частиною культурного середовища.
Денисенко зауважує, що театр і балет часто сприймаються легше за літературу. Складні суспільні теми людям іноді простіше побачити як виставу чи карнавал, залишивши їх у межах сцени.
Література ж сприймається особистіше, особливо коли йдеться про книжки для дітей. Саме тому навколо дитячої книжки «Майя та її мами», одним з авторів якої була Денисенко, виник настільки гучний скандал.
Водночас книга мала просту ідею: показати різноманіття родин, які вже існують в Україні. У ній представлені 17 сімейних моделей — одностатеві пари з дітьми, родини внутрішньо переміщених людей, кримських татар, ромів, зниклих безвісти та одиноких батьків.
Для письменниці принципова річ полягає в тому, що повсякденне життя люблячих сімей загалом дуже схоже. Дві жінки, двоє чоловіків, різностатева пара або один із батьків виконують ті самі щоденні обов’язки: піклуються про дитину, виховують її та створюють безпечний дім.
Відрізнятися може лише ставлення оточення, яке здатне завдати болю і дітям, і дорослим.
Квірні персонажі можуть просто бути частиною історії
У сучасних серіалах Netflix, BBC та інших великих платформ ЛГБТІК+ герої давно з’являються природно — не лише як центр сюжету, а й як органічна частина світу твору.
Так само має розвиватися й українська культура, вважає Денисенко. Суспільство різноманітне, тому мистецтво не повинно створювати штучну реальність, у якій частини людей нібито не існує.
Квірні персонажі з’являлися і в її власних творах. У романі «Забавки з плоті і крові» є чоловік, який любить жіночий одяг, а в «Кавовому присмаку кориці» — любовна лінія між двома чоловіками.
Письменниця хотіла б бачити більше текстів, написаних самими представниками й представницями ЛГБТІК+ спільноти — про чуттєвий, соціальний та будь-який інший вимір їхнього досвіду.
Попит на такі історії очевидний. Квірні книжки виходять великими накладами, а деякі видання доводиться чекати місяцями. Кіно, серіали та відеоігри також демонструють, що аудиторії цікаві різні герої та моделі стосунків.
«Суспільний договір точно змінюється»
Гомофобні коментарі, провокації та спроби зривати заходи нікуди не зникли. Повністю контролювати спалахи агресії, особливо в інтернеті, неможливо.
Однак важливо, щоб дискримінація не переходила у фізичне насильство, а в суспільстві завжди звучали голоси, які прямо називають таку поведінку неприпустимою.
Денисенко звертає увагу й на суперечність між заявленою релігійністю агресивних опонентів та їхньою поведінкою. Люди, які приходять із Біблією, мали б говорити мовою любові й добра, а не поводитися так, ніби потрапили до катівні XV століття.
На її думку, дедалі маргінальнішими стають не ЛГБТІК+ люди, а ті групи, які намагаються зберігати свій вплив через залякування та насильство.
«Суспільний договір точно змінюється. І навіть не потроху. Якщо подивитися уважно, то він змінюється досить добре», — підсумовує Лариса Денисенко.
