Один веселковий прапор — тисячі образ: як мова ворожнечі допомагає російській пропаганді
Одне фото з Прайду, веселковий прапор у логотипі компанії чи допис на підтримку рівності — і коментарі за лічені години перетворюються на поле бою. Замість розмови про права людини з’являються образи, погрози, заклики до бойкоту та звинувачення в «руйнуванні сім’ї».
На перший погляд, це може здаватися черговою сваркою в соцмережах. Насправді ж систематична мова ворожнечі має цілком реальні наслідки: вона посилює тривогу, змушує людей приховувати себе, створює сприятливе середовище для дискримінації та фізичного насильства. Водночас ці самі упередження активно використовує росія, намагаючись розколоти українське суспільство.
Про механізми поширення ненависті, її вплив на психічне здоров’я та роль медіа видання ZMINA поговорило з психотерапевткою, засновницею платформи «ЇЇ підтримка» Анною Хаєцькою та директором ГО «Бюро “Ми — є!”» Володимиром Косенком.
Коли один жест запускає хвилю агресії
Прайд-місяць в Україні вже давно є не лише періодом видимості ЛГБТІК+ спільноти. Щороку він супроводжується різким зростанням кількості дискримінаційних висловлювань — передусім у соцмережах, телеграм-каналах і коментарях під новинами.
Показовою стала історія навколо десятого Маршу рівності «КиївПрайд», який відбувся 21 червня. Близько п’яти тисяч людей вийшли в центр столиці, вимагаючи запровадження цивільних партнерств, належного розслідування злочинів на ґрунті ненависті та перегляду дискримінаційних положень у проєкті нового Цивільного кодексу.
Однак значна частина суспільної уваги зосередилася не на цих вимогах, а на діях студентки Юліани Казнодій, яка демонстративно стала ногами на райдужний прапор. Згодом вона перепросила, пояснивши вчинок особистими поглядами на сім’ю та запевнивши, що не хотіла когось образити.
Справжня хвиля агресії почалася пізніше. Б’юті-бар, у якому працювала дівчина, публічно дистанціювався від її поведінки та повідомив про припинення співпраці. Компанія наголосила, що серед її працівників і клієнтів є ЛГБТІК+ люди, а повага та безпечне середовище є частиною цінностей закладу.
Після цього сторінки бізнесу заполонили заклики до бойкоту, образи й погрози. Нападали вже не лише на представників ЛГБТІК+ спільноти, а й на тих, хто відкрито висловив їй підтримку.
Цей випадок добре показує, як швидко один символічний жест може перерости в масовану кампанію ненависті.
Де закінчується свобода слова
Право на власні погляди поширюється і на консервативні чи релігійні переконання. Людина може не підтримувати певні законодавчі ініціативи, критикувати політику держави або брати участь у суспільній дискусії.
Проте свобода висловлювання не означає права принижувати інших, поширювати неправдиві звинувачення чи підбурювати до дискримінації та насильства.
Мова ворожнечі часто не починається з прямого заклику завдати комусь шкоди. Спершу з’являються зневажливі слова, глузування та ярлики. Потім цілу групу починають систематично описувати як загрозу дітям, родині, моралі чи державі. Що частіше повторюються такі твердження, то більш звичними вони здаються.
Так працює ефект ілюзії правди: люди схильні більше довіряти інформації, з якою стикаються регулярно, навіть коли вона не має фактичних підстав.
Соціальні мережі лише прискорюють цей процес. Їхні алгоритми віддають перевагу емоційному й конфліктному контенту, бо він збирає більше коментарів і поширень. Спокійне пояснення часто програє допису, побудованому на страху, обуренні та протиставленні «нас» і «їх».
Від онлайн-цькування до реальної небезпеки
Слова не завжди залишаються в інтернеті. Дослідження «ООН-Жінки», проведене серед журналісток, правозахисниць та активісток зі 119 країн, показало: понад 40% респонденток, які пережили переслідування чи насильство офлайн, пов’язували його з попередніми атаками в цифровому просторі.
Онлайн-цькування може перерости у стеження, погрози, фальшиві виклики поліції, словесну агресію або фізичний напад.
Психотерапевтка Анна Хаєцька пояснює, що для ЛГБТІК+ людей небезпека полягає не лише в окремих гомофобних чи трансфобних коментарях. Постійна необхідність оцінювати ризик стає частиною повсякденного життя.
Чи можна розповісти колегам про партнера? Чи безпечно триматися за руки на вулиці? Чи не призведе відвертість до звільнення, конфлікту або насильства?
У психології це явище називають міноритарним стресом — додатковим навантаженням, яке переживають люди зі стигматизованих груп. Вони постійно контролюють слова, поведінку та зовнішність, аби не привернути небажаної уваги.
З часом це може призводити до хронічної тривожності, виснаження, депресивних симптомів і соціальної ізоляції. Причиною є не сексуальна орієнтація чи гендерна ідентичність, а середовище, яке змушує людину чекати агресії.
Нерівність, посилена війною
В Україні психологічний тиск доповнюється браком правового захисту. Одностатеві пари досі не можуть зареєструвати партнерство чи укласти шлюб, а отже, не мають низки прав, доступних різностатевим подружжям.
Під час війни ця нерівність стає особливо відчутною. Партнер або партнерка військовослужбовця можуть не отримати інформацію про стан близької людини, не мати права ухвалювати рішення в критичній ситуації, оформити спадщину чи організувати поховання.
«Людина починає жити не з питанням “як мені бути собою?”, а з питанням “де я можу не постраждати за те, що я така, як є?”» — пояснює Анна Хаєцька.
Додатковою проблемою є упереджене ставлення навіть серед фахівців із психічного здоров’я. Деякі ЛГБТІК+ люди відкладають звернення по допомогу, бо бояться засудження або спроб «виправити» їхню ідентичність.
Таким чином, мова ворожнечі не лише погіршує психологічний стан, а й позбавляє людину відчуття, що вона зможе отримати підтримку.
Як медіа замінюють права людини скандалом
Окрему роль у формуванні ставлення до ЛГБТІК+ спільноти відіграють медіа. За даними Інституту масової інформації, тема рівності майже не представлена в порядку денному найбільших українських телеграм-каналів.
Коли ж про ЛГБТІК+ людей пишуть, то часто в контексті скандалу, конфлікту або сенсації.
Наприклад, повідомляючи про Марш рівності, редакції детально описували перекриття вулиць, кількість поліції та контракцію. Водночас вимоги учасників — цивільні партнерства, протидія злочинам ненависті та усунення дискримінаційних норм — нерідко залишалися поза увагою.
Так виникає хибний баланс. Одну сторону представляють як захисників дітей, родини та «традиційних цінностей», а іншу — просто як «ЛГБТ-активістів», не пояснюючи, за які саме права вони виступають.
Формально обидві позиції згадані, але рамка вже задана: одна сторона нібито захищає суспільство, інша — створює проблему.
Ще один поширений прийом — виносити сексуальну орієнтацію героя в заголовок, навіть коли вона не має стосунку до події. Так належність до ЛГБТІК+ спільноти штучно перетворюється на сенсацію.
Коли українські медіа поширюють російські фейки
Особливо небезпечною є публікація неперевірених повідомлень. Під час моніторингу ІМІ виявив, що великі телеграм-канали поширювали дописи з фейкової сторінки, яка видавала себе за офіційний канал Валерія Залужного.
У повідомленнях стверджувалося, нібито він закликав військових підтримати ЛГБТІК+ спільноту. Навіть після появи ознак фальсифікації окремі канали не видалили й не спростували публікації.
Інші ресурси без перевірки транслювали заяви російських посадовців про нібито «всиновлення українських дітей ЛГБТІК-сім’ями». Доказів не було, української позиції — також. У результаті пропагандистське повідомлення отримувало додаткову аудиторію вже всередині України.
«Захист дітей» як універсальна маніпуляція
Директор ГО «Бюро “Ми — є!”» Володимир Косенко наголошує: не кожна критика або згадка про дітей і сім’ю є мовою ворожнечі. Значення має контекст.
Проблема починається тоді, коли ЛГБТІК+ людей систематично пов’язують із загрозою дітям, школам чи родинам, не наводячи жодних фактів.
Сьогодні ці твердження дедалі частіше поєднують із тезами про «гендерну ідеологію», зовнішнє управління, вимоги Європейського Союзу та небезпеку для демографії. У результаті питання прав людини губиться в політичній маніпуляції.
За спостереженнями організації, ЛГБТІК+ тематика майже завжди з’являється в матеріалах про євроінтеграцію. Так рівність подають не як внутрішню потребу українського суспільства, а як вимогу, нібито нав’язану Заходом.
Водночас існує й інша тенденція. У підтримувальних матеріалах дедалі частіше говорять про ЛГБТІК+ військових, партнерства, родини, гідність та рівність під час війни. Тобто сама дискусія змінилася: це вже розмова про те, якою має бути Україна.
Чому гомофобія стала зброєю Кремля
Російська пропаганда роками використовує права ЛГБТІК+ людей як образ «морально занепалого Заходу». Цей наратив став частиною державної ідеології Росії та концепції «русского мира».
У 2013 році РФ ухвалила закон про так звану «заборону пропаганди гомосексуалізму». Під приводом захисту дітей влада фактично обмежила видимість ЛГБТІК+ людей, роботу правозахисних організацій і проведення мирних акцій.
Згодом «традиційні сімейні цінності» стали інструментом боротьби з політичною опозицією та виправданням авторитарної політики.
Схожі наративи Росія активно поширювала і в Україні. Ними намагалися дискредитувати євроінтеграцію, Євромайдан, Стамбульську конвенцію та Марші рівності. Під гаслом «захисту дітей» у Верховній Раді навіть з’являлися законопроєкти, що наслідували російську модель заборони так званої «пропаганди гомосексуальності».
Після початку повномасштабної війни пропаганда почала штучно протиставляти права ЛГБТІК+ людей обороні країни. Марші рівності описують як доказ того, що держава нібито більше переймається «чужою ідеологією», ніж фронтом.
Це маніпуляція. Серед ЛГБТІК+ людей є військові, медики, волонтери та люди, які щодня захищають Україну. Рівні права не суперечать національній безпеці.
Навпаки, кампанії ненависті проти частини українського суспільства виконують саме ту функцію, якої прагне Кремль: сіють недовіру, створюють внутрішніх ворогів і посилюють розкол.
Пропаганда використовує вже наявні упередження
Ефективність таких інформаційних операцій полягає не у вигадуванні абсолютно нових міфів. Росія бере готові страхи та стереотипи, а потім пов’язує їх із темами, що викликають сильні емоції: дітьми, війною, релігією, армією чи демографією.
Коли ці повідомлення повторюють українські телеграм-канали, політики або публічні діячі, російській пропаганді вже не потрібно втручатися безпосередньо. Українська аудиторія починає самостійно відтворювати її тези.
Саме тому гомофобію і трансфобію варто розглядати не лише як проблему прав людини, а й як вразливість у сфері інформаційної безпеки.
Європейський вибір і відповідальність держави
Боротьба з мовою ворожнечі є частиною євроінтеграційних зобов’язань України. Повага до людської гідності, рівність перед законом і захист від дискримінації належать до основних принципів Європейського Союзу.
Законопроєкт №13597 має оновити українське законодавство щодо злочинів на ґрунті ненависті та чіткіше визначити мотив нетерпимості як обтяжувальну обставину.
Йдеться не лише про сексуальну орієнтацію чи гендерну ідентичність. Захист має поширюватися також на людей, які стають мішенями через національність, релігію, інвалідність та інші ознаки.
Противники документа вже заявляють, що він нібито «заборонить критикувати ЛГБТ» або запровадить цензуру. Однак законопроєкт не криміналізує незгоду і не забороняє публічні дискусії. Його мета — забезпечити належну правову оцінку злочинам, скоєним через упередження до певної групи людей.
Свобода слова залишається фундаментальним правом, але вона не є правом підбурювати до насильства чи позбавляти інших людської гідності.
Ненависть не залишається лише словами
Мова ворожнечі змінює не тільки тон дискусії. Вона визначає, хто почуватиметься в безпеці, хто наважиться відкрито говорити про себе, хто звернеться по допомогу, а хто вирішить мовчати через страх.
Зрештою, це питання не лише ЛГБТІК+ спільноти. Сьогодні мішенню можуть бути квір-люди, завтра — люди з інвалідністю, національні меншини, релігійні громади або будь-хто, кого зручно оголосити «неправильним».
Суспільство, яке звикає до приниження однієї групи, поступово послаблює захист для всіх.
Саме тому протидія мові ворожнечі — не прояв надмірної чутливості й не спроба заборонити незручні думки. Це частина захисту демократії, суспільної єдності та стійкості України перед інформаційними операціями держави-агресора.
