Польща опинилася в ситуації, яка добре показує: у сучасній Європі питання правового визнання одностатевих пар уже не можна нескінченно відкладати. Якщо держава не створює зрозумілого механізму захисту таких родин через парламент, це питання рано чи пізно переходить у площину судових рішень.
Про це у своєму аналізі пише Андрій Кравчук, експерт з адвокації Правозахисного ЛГБТ-центру «Наш світ». На прикладі Польщі він пояснює, чому Україні варто не зволікати із запровадженням реєстрованих цивільних партнерств, особливо в контексті євроінтеграції.
Наприкінці травня польський Сейм ухвалив закон про «статус найближчої особи». Документ має надати як різностатевим, так і одностатевим парам частину прав, які зазвичай пов’язані з сімейними відносинами. Йдеться, зокрема, про спільну власність на набуте майно, податкові пільги, доступ до медичної інформації партнера або партнерки, спадкування без оподаткування, збереження права користування спільним житлом після смерті партнера, а також право на соціальні виплати.
Щоб отримати такий статус, пара має укласти договір у нотаріуса та зареєструвати його в органі реєстрації актів цивільного стану.
Автори закону свідомо уникають термінів «реєстроване партнерство» чи «цивільний союз». Водночас за змістом документ фактично запроваджує саме такий інститут — нехай і в дуже обмеженій формі.
Однак шансів на остаточне набуття чинності в закону наразі небагато. Президент Польщі Кароль Навроцький, який представляє правопопулістський табір, уже заявив, що накладе на документ вето. Чинний склад парламенту, найімовірніше, не зможе його подолати.
Причина очевидна: ультраконсервативні сили в Польщі не готові легалізувати жодну форму правового визнання сімейних стосунків одностатевих пар.
Та, як наголошує Андрій Кравчук, національне законодавство — не єдиний правовий рівень, який має значення для країн Європейського Союзу. Польща як член ЄС зобов’язана дотримуватися також права Євросоюзу, зокрема рішень Суду справедливості ЄС.
У листопаді 2025 року Суд справедливості ЄС постановив, що Польща має визнавати одностатеві шлюби громадян Євросоюзу, укладені в інших країнах ЄС, якщо це потрібно для реалізації сімейних прав, гарантованих європейським правом.
Це рішення стало прецедентним для всього Євросоюзу. Воно не зобов’язує кожну державу автоматично відкривати шлюб для одностатевих пар у внутрішньому законодавстві. Якщо країна має іншу форму правового визнання — наприклад, цивільне партнерство, яке реально забезпечує необхідні сімейні права, — цього може бути достатньо.
Проблема Польщі в тому, що такої альтернативи там немає. Держава не визнає ані одностатеві шлюби, ані цивільні партнерства. Саме тому суд дійшов висновку: єдиним доступним способом виконати вимогу права ЄС є внесення іноземного свідоцтва про шлюб одностатевої пари до польського реєстру актів цивільного стану.
Польські суди вже почали застосовувати це рішення як норму прямої дії. Вони зобов’язують органи реєстрації вносити іноземні свідоцтва про шлюб одностатевих пар до національного реєстру, навіть попри те, що сама система технічно не була до цього готова. Ліберальний уряд Польщі не став чинити спротив і розпорядився терміново оновити реєстр.
Так виникла парадоксальна ситуація. Польська держава політично відмовляється легалізувати навіть цивільні партнерства для одностатевих пар, але юридично вже змушена визнавати одностатеві шлюби своїх громадян, укладені за кордоном. І не в якомусь проміжному статусі, а саме як шлюби, бо іншої форми правового визнання польське законодавство просто не передбачає.
Схожий приклад існує в Ізраїлі: одностатеві шлюби не укладаються всередині країни, але визнаються, якщо були законно зареєстровані за кордоном.
Для України цей польський досвід має особливе значення. Наша держава рухається до членства в Європейському Союзі, а отже рано чи пізно має привести законодавство у відповідність до європейських стандартів у сфері прав людини та недискримінації.
Якщо Україна не запровадить реєстровані цивільні партнерства до вступу в ЄС, після набуття членства може виникнути ситуація, подібна до польської. Держава буде змушена визнавати одностатеві шлюби українських громадян, укладені в будь-якій країні Євросоюзу, тому що іншого механізму захисту таких сімей просто не існуватиме.
Важливо й те, що визнання партнерств або навіть шлюбів не означає автоматичного вирішення всіх інших питань, зокрема усиновлення. У Польщі, як і в Україні, правила щодо усиновлення існують окремо від самого інституту шлюбу. Тому твердження противників рівності про те, що реєстровані партнерства нібито автоматично відкриють шлях до усиновлення дітей одностатевими парами, є маніпулятивним.
Польський приклад демонструє інше: спроба уникнути навіть мінімального правового визнання одностатевих пар може призвести до значно ширших юридичних наслідків, ніж ті, на які готові політики.
У сучасній Європі сімейні права одностатевих пар захищають не лише активісти чи окремі політичні сили. Їх захищають суди — Європейський суд з прав людини та Суд справедливості ЄС. Там, де законодавці не здатні або не хочуть ухвалити рішення, правова система все одно змушує держави реагувати.
Для України вибір сьогодні виглядає доволі чітко. Або держава самостійно, виважено і передбачувано запроваджує цивільні партнерства, враховуючи власний правовий контекст. Або згодом буде вимушена виконувати європейські судові рішення в умовах значно меншого простору для політичного маневру.
Є й інший шлях — відмова від європейського правового простору та повернення до логіки «русского міра», де права ЛГБТК+ людей розглядають не як частину прав людини, а як загрозу. Саме тому польський урок важливий для України вже зараз: європейський вибір неможливий без визнання гідності та сімейного життя всіх громадян.
