Я нікого не розділяю за гендером. Історія небінарної людини в Україні
– український квір-активіст та небінарна людина. Для нього гендер не має значення. Він зрозумів, що “інший” у 25 років, десь до 30 шукав, як себе називати. Інформації про квір-людей практично не було, тож зараз він займається активізмом, поширює у маси знання про небінарних людей та бореться за їхні права.
Едвард розповів виданню nashkiev свою історію камінг-ауту, про реакцію батьків та втечу з дому, вплив Євробачення на сприйняття квірів, процес зміни документів небінарних людей та їхні проблеми в українському суспільстві.
Далі пряма мова Едварда.
Мене звати Едвард Різ, мої займенники “він” або “вони”,
— наголошує на початку розмови активіст.
Поки що це не збігається з моїм паспортом, та я працюю над цим. Я виступаю за те, щоб поступово відходити від вгадування гендерної ідентичності людини за її зовнішністю. Ми всі в першу чергу люди. Гендер і чіткі гендерні ознаки – вже застаріле поняття.
Мені 39 років. Я народився у радянському союзі. Мій підлітковий період, коли людина починає задумуватися над своєю ідентифікацією, припав на 90-ті. Не було інтернету, не було жодної інформації навіть про трансгендерність. Максимум, що можна було побачити, це Вєрка Сердючка та якісь американські фільми, де зазвичай трансгендерних жінок висміювали або показували як монстрів чи маніяків. Про те, що таке небінарні люди, інформації не було взагалі. Отже, в мене не було шансів себе зрозуміти.
Але я дуже любив наукову фантастику. У фентезі іноді з’являлися персонажі, які показували певну гендерну неконформність (це поведінка або самовираження людини, що не відповідає гендерним ролям та стереотипам: маскулінним або фемінним – ред.). Вони також могли змінювати гендер, трансформувати своє тіло. Я читав про цих героїв, і мені вони були прекрасними.
У свої 25 дізнався, що люди бувають різними. Я жив у Дніпрі й перебував в аб’юзивних стосунках. Тоді з партнером зрозуміли, що ми — небінарні люди, і почали займатися активізмом. Зробили перший паблік в Україні про небінарних людей, перекладали закордонних блогерів, які говорили на цю тему. Цим просвітництвом я займаюся і зараз. Хочу полегшити іншим цей шлях розуміння себе.
Камінг-аут: батьки не прийняли, на роботі приховував
З 25 до 30 років у мене тривав активний процес самоідентифікації. Я шукав, як я можу себе назвати. Так і має бути: спершу ви розбираєтесь в собі, а потім розповідаєте про себе іншим. Першими про мою інакшість дізналася група друзів, з якими у нас були спільні інтереси. Я їм пояснив, що моє бажання називатися чоловічим іменем і мій зовнішній вигляд – це не якась гра, це, власне, є Я.
Мій публічний камінг-аут на широку аудиторію стався десь у 2017 році. Написав допис у фейсбуці, в якому розповів, що я — небінарна людина. Однак приховав текст від колег по роботі, оскільки боявся, що мене звільнять. На жаль, таке дійсно може статися. Хоча в Трудовому кодексі є заборона дискримінації на роботі саме за гендерною ознакою та сексуальною орієнтацією, це часто це не працює. Люди досі ховають своє “Я”, щоб уникнути безробіття.
*Це, до речі, єдиний закон в Україні, в якому взагалі згадується гендерна ідентичність.
Багато хто відреагував на допис так, ніби вже знали. Я не бачив жодного хейту від сторонніх.
Натомість з батьками все складніше. На той момент ми не спілкувалися взагалі. Все через те, що вони не прийняли мене у мої 20. Тоді батьки дізналися, що мені подобаються не тільки чоловіки, і намагалися мене від цього вилікувати. Вони дуже віруючі люди, тож для них це було максимальним шоком.
Батьки водили мене на екзорцизм до церкви, обмежували мою свободу.
Вони казали: “А що подумають люди?”, “А як це в нас не буде внуків?”, “У нас більше немає доньки”… Це було дуже жорстоко та боляче. Я відчував зраду з їхнього боку. Через це втік з дому.
Батьки мене розшукували, але водночас на роботі вони розповідали, що я лесбійка і що мене треба звільнити. Потім, через багато років, вони декілька разів допомагали мені грошима, але на цьому наша взаємодія закінчилася. Я не планую з ними спілкуватися. З мамою дружимо на фейсбуці, тож вона іноді коментує і лайкає мої пости. Але я тримаюсь на відстані.
Завжди, коли мене питають молоді люди, чи варто робити камінг-аут батькам, я кажу: краще почекайте до 18 років, коли у вас буде можливість себе забезпечувати. Бо може трапитися всяке.
Після Євробачення-2024 небінарність більше на слуху
Примітка: На Євробаченні — Nemo зі Швейцарії.
Я в активізмі 5 років. За увесь час такої видимості небінарних людей ще не було ніколи.
Ми, активіст_ки, багато працюємо над просвітництвом у цій темі. Ті, хто хоче і готовий приймати нову інформацію, вже чули про небінарних людей. Але дійсно, до перемоги на Євробаченні, це не було настільки в популярній культурі.
Євробачення – це завжди місце, де можна почути багато про що нового. Цього року була рекордна кількість квір-виконавців. Змін в сприйнятті з боку суспільства я не бачу, але побачив дуже багато підтримки, якої не було раніше. Дуже приємно було чути від лідерів думок слова на підтримку Nemo. До того ж збільшилася цікавість медіа до теми небінарних людей. А це вже певний вихід з тіні.
Операція та процедура зміни документів
Наразі моє ім’я та гендер не збігається з моїм паспортом, бо зміна документів – це досить складна процедура.
В Україні небінарній людині не можна отримати паспорт з небінарним маркером. Є тільки чоловічий та жіночий. Наразі для того, щоб змінити гендерний маркер в документі людина має пройти трансгендерний перехід. Цим зараз і займаюсь. Буду міняти паспорт на чоловічий гендерний маркер.
На жаль, щоб змінити документи, людина має пройти замісну гормональну терапію. Також потрібна довідка з психіатричної клініки з діагнозом “транссексуалізм”. Цей момент трохи ображає, але в Україні поки що діє міжнародна класифікація хвороб 10 редакції, згідно з якою гендерна дисфорія (гендерне неспівпадіння) є психіатричним захворюванням. Це неправильно, але так є. Суспільство не одразу доходить до якихось людяних норм. Тож поки люди змушені проходити обстеження в державній психіатричній клініці, яка має їм виписати довідку з цим діагнозом. І тоді вже з цією довідкою можна робити операції й отримувати замісну гормональну терапію.
Гендерна дисфорія може бути соціальною і тілесною. У більшості трансгендерних людей є тілесна дисфорія: це суперечність форм тіла із тим, як вони себе відчувають. Ці люди бажають приймати препарати й робити операцію. Але є люди з соціальною дисфорією, яким достатньо змінити одяг, ім`я, зовнішній вигляд, щоб почуватися комфортно. Їм не треба змінювати тіло. Проте медична система в Україні штовхає небінарних людей на непотрібні їм медичні процедури.
До 2016 року всі трансгендерні люди мали пройти стерилізацію, щоб отримати довідку. У 2016 році завдяки роботі активісток з ГО “Інсайт” і Уляні Супрун, колишній міністерці охорони здоров’я, це вдалося змінити. Зараз у нас один з найпростіших і найшвидших трансгендерних переходів в Європі. На відміну від інших держав, будь-який лікар в Україні може займатися людиною з трансгендерним переходом. За кордоном це відбувається лише у спеціальних клініках, відповідно, черги дуже великі.
Особисто я вже зробив мастектомію (хірургічна операція з видалення молочних залоз, – ред.). Я мав дуже великі груди, що заважало мені жити психологічно й фізично. Я проходжу замісну гормональну терапію. Це гормональні препарати, які замінюють гормони, які виробляє тіло, на гормони протилежної статі. У них є плюси — наприклад, зникнення тих же місячних. Але якби ця терапія не була б обов’язковою для зміни документів, я б її не проходив.
Про прийняття небінарних людей у суспільстві
Важко сказати, скільки в Україні небінарних людей. Але згідно з деякими закордонними дослідженнями, небінарних людей може бути більше, ніж трансчоловіків і трансжінок.
Основний крок, який може зробити українське суспільство, щоб небінарним людям було трошки легше жити в цій країні, — почати визнавати нову категорію гендеру. Це складно і довго, але є досвід інших країн, який можна наслідувати. Наприклад, у нас дуже гендерована мова. Щоб ввести якісь гендерно-нейтральні звертання, потрібно дуже постаратися. Але все можливо, якщо є бажання.
Також нам дуже потрібне прийняття антидискримінаційного законодавства і прийняття 11 редакції Міжнародної класифікації хвороб, згідно з якою трансгендерність не є психіатричним захворюванням. У цій редакції є згадка про небінарних людей.
Ну, і, власне, потрібне бажання мас приймати не таких, як вони. Треба нарешті зрозуміти, що кожен має право робити зі своїм тілом, що хоче, і може любити, кого заманеться. Небінарні люди можуть любити чоловіків, жінок, або бути асексуальними. Особисто я пансексуальна людина та не розділяю людей згідно з гендером. Потрібно виходити з цих застарілих понять і цінувати людину, а не її гендер.
Текст: Діана Ватаман
Колаж: Микита Шклярук
