Коли я привела своїх дітей на прайд-парад, вони спочатку були приголомшені. Але я зрозуміла, що дітям місце на прайді
Будучи молодою квір-жінкою у віці 20 років, я відчувала себе натхненно, коли йшла П’ятою авеню під час святкування Прайду в Нью-Йорку, приєднуючись до барабанів, криків, повітряних кульок, пір’я та блискіток.
Мені було байдуже, якщо хтось розхлюпає своє пиво або зіткнеться зі мною. У той час мені було байдуже на все на світі – можливо, тому, що я не була мамою.
Але моє ставлення до прайду змінилось, коли я подумала про те, щоб взяти з собою двох маленьких дітей.
Я замислилася, чи буде марш безпечним для моїх дітей.
“Я не знаю. Чи варто йти на Прайд з дітьми?” Вперше я запитала свою дружину, Стефані, три роки тому, коли вона стала трансґендерною людиною.
Мені було цікаво: Що означатиме Прайд для наших маленьких доньок, яким тоді було 9 і 4 роки? Чи не буде занадто багато шуму, натовпу і погано одягнених людей?
Прайд – це радісне, дурнувате і сексуальне почуття, а також зухвале і люте. Це також важливо, особливо для нашої квір-сім’ї. Коли люди кричать: “Ми тут, ми квір”, – це означає вимагати простір для прав людини. Звичайно, я хочу, щоб мої маленькі діти були свідками цієї пристрасті – але, безумовно, є багато чого, що потрібно переосмислити.
Багато наших квір-друзів з дітьми святкували прайд роками і рекомендували провести його в менших масштабах, у сімейному колі, тож ми вирішили приєднатися до натовпу в Джексон-Хайтс, Квінз.
Опинившись там, я побачила, що ми були чи не єдиними з візочком. Але коли учасники маршу штовхали цей візок – і його власницю, яка розмахувала райдужним прапором, – 9-річна дитина злякано вчепилася в мою руку. Я запитала себе, що ми робимо. Як я могла бути відповідальною матір’ю і водночас безтурботною учасницею маршу, якою була раніше?
Коли ми купили наші прапори, діти дуже перейнялися духом. Молодша хотіла “весь рожевий”, а старша донька обрала прапор Прайд Прогресу. Мої доньки посміхалися – яка дитина не любить парад? – але після того, як галаслива група знову наштовхнулася на коляску, я з дітьми пірнула у піцерію.
Я залишила дружину спілкуватися з друзями, а сама насолоджувався тихим моментом з дітьми, де я відчував себе “звичайною” матір’ю. Розрізаючи піцу для малечі та розмовляючи про їхні улюблені книжкові серії, я майже забула про марш, аж поки вікна не затремтіли від реверберації музики з динаміків вантажівок, що проїжджали повз мене.
Потім ми зустріли когось, хто допоміг поставити гордість на місце
Наступного разу я не встигла моргнути, як Стефані вже була поруч із якоюсь жінкою. Вираз обличчя Стефані свідчив про дискомфорт, коли жінка опустилася на місце поруч з моєю молодшою донькою, нерозбірливо говорячи про розбите серце і відчай.
Моє серце прискорено забилося. Я подивилася на Стефані. Чи не піти нам звідти? Чи не налякає дітей розповідь цієї жінки? Чи це була жахлива ідея – залишити їх наодинці з п’яною незнайомкою, яка плаче?
“Ця піца дуже смачна!” – заявила моя 4-річна дитина. “Можна нам повітряну кульку?”
“Звичайно, ти можеш отримати повітряну кульку”, – люб’язно відповіла наша відвідувачка, навіть незважаючи на те, що почала плакати. Мої інстинкти підказували мені, що ми в безпеці. Бачити біль дорослої людини – це не те, від чого ми обов’язково повинні захищати наших дітей.
“У тебе прекрасна сім’я. Я б зробила все, щоб мати таку сім’ю”, – сказала нам таємнича незнайомка крізь сльози.
Мої доньки подивилися на мене. “Все гаразд”, – сказала я їм, а також нашій гості. “Все буде добре”.
Історія життя цієї жінки як латиноамериканської трансгендерної жінки у Флориді вирвалася назовні. Вона люб’язно відмовилася від нашої пропозиції розділити з нами обід, але з вдячністю наповнювала свою склянку води знову і знову.
Мої доньки, можливо, слухали, а можливо, просто малювали в розмальовках. Я не знаю, як багато вони пам’ятають про цю випадкову зустріч. Коли я запитую їх про наш перший Прайд, вони, здається, пам’ятають лише афтепаті в квартирі друга, де вони гралися з хом’яком на ім’я Роккі.
Навіть якщо вони не пам’ятають того дня, коли ще одна трансґендерна жінка приєдналася до нашого сімейного обіду, я була рада, що цей досвід був частиною нашого першого прайду як сім’ї. Це нагадало мені, що гордість полягає в тому, щоб бути поруч зі своєю спільнотою – незалежно від того, чи ви аплодуєте команді підтримки, чи тримаєте когось за руку крізь сльози. І мої діти були в безпеці під час всього цього.
Гордість – це сила, вразливість і об’єднання в одну велику веселкову родину.
