Тетяна, лейтенантка запасу, лесбійка, волонтерка: «Я не можу піти на фронт, тому допомагаю наближати перемогу в тилу»
Цикл історій жінок ЛГБТК+ про їх досвід війни, створений “Гей-альянс Україна” у рамках проєкту «Гартовані вдосвіта»
Проєкт «Гартовані вдосвіта: війна очима ЛГБТК+ Півдня України» – ініційований “Гей-альянс Україна”. Він дає можливість представникам спільноти поділитися, з одного боку, унікальним, а з іншого, спільним для багатьох українок та українців Півдня країни, досвідом проживання війни.
Проєкт включає адвокаційну кампанію, частиною якої був збір історій, виставку, яка вже відбулася в Одеському національному художньому музеї та планується у Києві й інших містах, видання книги, запис аудіокниги та цикл історій. Наразі на зібрано вже 30. Серед героїнь та героїв — військові, волонтерки, люди, що знаходилися в окупації, в прифронтових регіонах, а також ті, що були вимушені евакуюватися за кордон.
Онлайн-медіа «Українки» підтримує кожну жінку, яка відчула на собі жахіття війни, окупації, принижень, евакуації. Ми розділяємо ідею проєкту «Гартовані вдосвіта» і відстоюємо толерантне й цивілізоване суспільство та рівні права людини незалежно від сексуальної орієнтації, віку, соціального статусу чи національності. Продовжуємо розповідати про представниць ЛГБТ+ спільноти, які не скорилися ні окупанту, ні суспільним стереотипам, мають сміливість боротися, жити, діяти
ТЕТЯНА
…48 років, місто Миколаїв…
“Я лейтенантка запасу й КМС зі стрільби. Багато років працювала на глиноземному заводі, що виробляв алюміній.
У ніч на 24 лютого я працювала в нічну зміну. Наш завод, до речі, розташований на третій лінії оборони від міста. Тож ми були першими, хто почув початок вторгнення. Та й першими, хто відчув: у нас був прильот прямо на прохідну.
Проте ніякої розгубленості чи паніки не було: десь за місяць до початку керівництво заводу почало нас готувати до можливого наступу. У нас були навчальні тривоги, тож ми були напоготові. Єдине що, тоді була ніч, було темно, а я ще на висоті 40 метрів працювала. Було трохи стрьомно спускатися боковими сталевими сходами. Але нічого, спустилася.
Одразу після початку повномасштабного ми почали консервувати завод, бо в нас безперервне виробництво: натиснути кнопку «вимкнути» не вийде. Тож ще десь півтора місяця я виходила на роботу. Тоді ми вже працювали не змінами, а добами.
У принципі, інтуїтивно я відчувала, що війна буде. Я просто трохи цікавлюсь політикою, десь з 2000-го року беру активну участь в політичному житті: ходила на всі вибори, навіть брала участь у створенні політичної партії в Миколаєві. Тож початок повномасштабного для мене несподіванкою не став.
А тривожна валізка в мене стоїть у куточку ще з 2014 року, лише дозібрала її. У принципі, у мене всі родичі пов’язані з силовими структурами, і для мене такі валізки та стратегзапаси — це норма.
Зараз я не на передовій. Якби я була сама, то вже давно була б на фронті, але в мене старенькі хворі батьки, тому я тут. У тилу люди ж теж можуть допомагати наближати перемогу, чи не так?
На початку повномасштабного в нас у місті з’явилась благодійна організація «Дім офіцерів флоту», це найбільша організація в місті. На мене вийшли знайомі спортсмени й запропонували співпрацю з цією організацією — возити гуманітарку. Спочатку я займалася своїм та сусідніми будинками.
Першого разу ми привезли 600 коробок допомоги. З часом кількість людей досягла майже 4 тисяч
Фізично це вже було неможливо охопити, тож частину роботи зі складання списків я делегувала бабусям-активісткам. Зараз у нас залишилось 60 людей, яким ми ще возимо гуманітарну допомогу.
Проте все це — зовсім не те, чим я планувала займатися навесні 2023 року. Я планувала купити нову машину, переїхати в будинок. Та й узагалі планів було багато. Але зараз живу в новій реальності. У мене старі й хворі батьки, і з початку повномасштабного я перевозила їх чотири рази: спочатку в інший район міста, бо їхній будинок стояв прямо біля блок-поста, туди постійно прилітало. Потім перевезла за місто, після того — в Одесу, і врешті-решт — у Чорноморськ. Батько в мене паралізований, мати після інфаркту. Мені важко, та й їм теж непереливки.
Попри всі негаразди, я все одно залишаюся в Миколаєві. І, до речі, зараз помічаю, що сюди повертаються люди з ЛГБТ-спільнот. Хтось сумує за рідним містом, хтось не знайшов себе там, куди виїхав, хтось каже: «Це мій дім, чому я маю бути десь?» Людей навіть не лякає невирішене питання з водою. Ну як невирішене. У нас б’ються свердловини, воду привозять машинами, хтось купує… Так, це проблема, але вирішувана. Вирішувана власними силами.
На жаль, від держави я не відчуваю жодної підтримки. Я не пенсіонерка, не малозабезпечена, не багатодітна. Пів року я стояла на обліку в центрі зайнятості, і за ці пів року мені пропонували працювати лише двірником. І це при тому, що я маю дві вищі освіти. Можу сказати, що в Миколаєві кожний третій зараз без роботи. Якби я не крутилася сама, то не знаю, як би виживала.
Я сподіваюся, що війна закінчиться вже скоро. І я вірю, що перемога буде нашою. Так, з фронту повернуться люди, які пройшли пекло. Так, це позначиться на всьому, зокрема й на ставленні до ЛГБТ-людей. Та я також вірю, що Україна має всі шанси стати більш толерантною країною з європейськими цінностями. А поки — наближаймо перемогу разом.
