Права не дають — права беруть. Цивільні партнерства як альтернатива шлюбу для ЛГБТ-спільноти
Проєкт закону про цивільні партнерства подали до Верховної Ради у березні 2023 року, а вже у квітні петиція про його підтримання законопроєкту набрала необхідні 25 тисяч голосів. Володимир Зеленський у відповіді на звернення прирівняв ЦП до шлюбу та додав, що за Конституцією України шлюб ґрунтується на вільній згоді чоловіка та жінки, а під час воєнного стану змінити Конституцію не можливо.
Полтавська Хвиля розбирається, чому цивільне партнерство — це не шлюб, хто може його укласти та які права це дозволить захистити.
Цивільне партнерство ≠ шлюб
Цивільне партнерство передбачає реєстрацію відносин між двома людьми, які хочуть мати одне перед одним обов’язки та права подібні до тих, що є в офіційному шлюбі між чоловіком та дружиною.
У тексті відповідного законопроєкту йдеться, що реєстроване партнерство — це добровільний сімейний союз двох повнолітніх осіб, однієї чи різної статі, в основі якого лежить взаємоповага, взаєморозуміння, взаємопідтримка, взаємні права та обов’язки.
ЦП передбачають можливість володіти майном, отримувати спадок і соціальний захист, зокрема, у випадку смерті або зникнення партнера чи партнерки безвісти. На перший погляд, може здатися, ніби це і є шлюб. Однак це не одне й те ж.
Реєстрація партнерства не передбачає можливості зміни прізвища на прізвище партнера чи партнерки. Цей виключно юридичний інститут не матиме передумов для таїнства вінчання та не вимагатиме жодного канонічного визнання в межах релігійних конфесій. Крім усього, нині у законопроєкті не передбачена можливість усиновлення дітей чи встановлення опіки над ними.
Реєстроване партнерство не тільки для ЛГБТКІА+
Здебільшого цивільні партнерства асоціюються з ЛГБТ-спільнотою, однак не далеко не так. В українському законопроєкті передбачено, що зареєструвати відносини таким чином можуть як одностатеві, так і різностатеві пари. Тож з часом це може стати альтернативою шлюбу для людей, які хочуть юридично врегулювати відносини. До речі, не обов’язково шоб при цьому була романтична складова.
Укладати ЦП зможуть гетеросексуальні друзі чи подруги, або ж люди поважного віку, які турбуються про свій стан здоровʼя чи спадок. Наприклад у разі хвороби одного з партнерів інший зможе потрапити до нього в реанімацію та, з огляду на бажання свого товариша, дати дозвіл на його лікування, операцію тощо, або ж у разі смерті матиме право розпоряджатися тілом партнера. Так само в разі смерті власність одного може перейти до іншого.
Особливого значення законопроєкт набув в умовах війни, адже багато військовослужбовців не мають близьких родичів, водночас мають близьких друзів чи подруг. ЦП дасть можливість їм укласти правовий союз з людиною, наділити її певними правами та обов’язками щодо себе і спокійно нести службу.
Минулого року суспільного розголосу набула історія Лєди Космачевської, яка одружилася зі своїм другом — військовим-геєм. На той час чоловік вже 15 років перебував у стосунках зі своїм партнером. Він пояснив, що його відправляють в зону бойових дій, і він хвилюється за свого чоловіка. Крім партнера, у військового не було близьких родичів. А отже, якщо з ним щось станеться, в очах держави у нього немає нікого.
Нині згідно з чинним законодавством України лише близькі родичі (батьки, дружина, чоловік, діти, рідні брати і сестри, дід, баба, внуки) можуть опізнати тіло, потрапити до лікарні, виконати останню волю, отримати грошову виплату та нею розпорядитися.
Як бачимо, через недосконалості законодавчої системи військові вимушені шукати альтернативні шляхи, щоб захистити свої права. Можна укласти приватний нотаріально завірений договір чи скласти заповіт. Однак це не дасть стовідсоткової гарантії перед державою, де така судова практика ще не розвинута. Нам потрібен інший, цивілізований шлях.
«Мій хлопець не міг потрапити до мене у палату»
Ветеран і відкритий гей Дмитро Павлов говорить, що цей проєкт особливо потрібний під час війни та наводить приклад, коли знайомий потрапив у полон, а його партнер не міг отримати жодної інформації чи подати офіційний запит.
«ЛГБТ-спільнота зараз воює на фронті, хтось звичайно волонтерить, а хтось на бойових позиціях. Хлопці отримують поранення, як, наприклад я, хтось потрапляє в полон, хтось гине. Мого хлопця не пускали до мене в лікарню після операції, щоб просто побути поруч і потриматися за руки. Нам довелося придумувати якісь легенди, що це мій далекий брат», — пояснює Дмитро.
Він додає, що цей законопроєкт для всіх, не лише для ЛГБТ-представників. Наприклад, літня жінка може оформити зі своєю сусідкою партнерство, щоб вони одна за одною могли доглядати. Якщо одна з них потрапить до лікарні у критичному стані, тоді інша зможе приймати рішення щодо лікування подруги-партнерки.
Звісно, цей закон потрібен і ЛГБТ-спільноті, щоб вони могли узаконити свої відносини, бути поруч і вважатися близькими родичами одне одному, адже наразі в Україні для них немає альтернатив.
«Це може стати аналогом шлюбу і допоможе нам стати родиною», — каже ветеран.
На його думку, люди реагують агресивно через радянське виховання та стереотипи: якщо ти представник ЛГБТ, то ти якийсь неправильний, недолугий і тебе треба лікувати. Люди вважають, що ЦП будуть рівноцінні шлюбу, але ж у законопроєкті йдеться, що просто це рівноправний союз, на підставі якого пара вважатиметься родиною.
Права не дають — права беруть
З початком вторгнення відкрита лесбійка й активістка з прав ЛГБТ-жінок Анна Литвинова разом зі своєю дівчиною виїхали до Чехії. Однак своє майбутнє пара бачить тільки в Україні, де мріє купити спільну квартиру, машину та мати дитину. Анна розповідає, що дуже здивувалася, коли дізналася про цей законопроєкт:
«Ми завжди робили купу ініціатив “знизу”, була проведена неймовірна робота багатьох ЛГБТ-організацій, щоб доносити важливість рівності, шлюбної у тому числі. Та у відповідь від влади була тиша – всі намагалися навіть не коментувати прайди, на які збиралися тисячі людей кожен рік. Таку ініціативу зверху було важко уявити. Тож це дуже круто і я дуже сподіваюсь, що матиму рівні права та захист моєї та ще десятків тисяч ЛГБТ-пар України».
За словами дівчини, закон дасть їм купу прав, які гетеро-люди мають автоматично від народження. Це, наприклад, змога оформити спільне майно, яке пара вже має, чи медичне страхування, право на спадок та соціальний захист у разі смерті партнерки, змога не свідчити проти одна одної у суді, що теж можуть всі гетеро пари у шлюбі.
«Також це право у купі державних інституцій виступати разом — дізнаватися інформацію про партнерку, підписувати спільні документи, у звичайних чергах, лікарнях, комісіях бути РАЗОМ, а не “одна людина і якась ліва людина поряд з нею”. Однак найголовніше — відчуття, що держава нас бачить», — додає Анна.
Вона переконана, що війна стала каталізатором процесу ухвалення такого закону, адже люди гинуть прямо зараз, а права на поховання чи спадок їхні партнерки та партнери не мають. Це нагальне питання, бо все відбувається прямо зараз, а не колись там.
Певною мірою Аня занепокоєна негативною реакцією суспільства на цивільні партнерства. Вона нагадує про сильний вплив росії на це питання і купу журналістських розслідувань про те, як правоекстремістські групи, які масово вчиняли насильство та агітацію проти ЛГБТ-людей, роками фінансувалися росією.
«Для багатьох це може стати сюрпризом, але не для нас, активісток».
Навіть зараз у багатьох соцмережах їхні лідери, які повинні відбувати покарання за фізичні акти насильства щодо ЛГБТ-людей, активно пишуть, що умовний російський право-радикал їм ближчий, ніж український ЛГБТ-військовий. Зараз вони активно займаються дискредитацією ЛГБТ-людей в ЗСУ, що свідомо чи ні працює тільки на руку ворогу.
«Найяскравіший кейс — це твіттер Карася, який цькує ЛГБТ-військових на велику аудиторію, нападає на них, принижує гідність найжахливішими словами та вигадує фантастичну брехню про них, що потім їм потрібно її спростовувати», — додає дівчина.
Вона називає ще один чинник, який впливає на суспільну думку — це церква, яка має занадто багато влади як для світської держави, пропагує доісторичні, антинаукові, дискримінаційні закиди щодо ЛГБТ, які вже давно спростовані у всьому світі.
Не у релігії самій по собі справа, а саме у намаганнях церкви впливати там, де вона не має права це робити, а влада не хоче ризикувати це санкціонувати через реакцію суспільства. У той час як у світі церква відкрито підтримує ЛГБТ та проводить церемонії одруження для таких пар.
На думку Анни, у нас дуже сильне громадянське суспільство, яке має звичку добиватися від влади того, що вони хочуть та якісно доносити до всіх важливість демократичних цінностей.
«Загроза для традиційних цінностей»
Одними з перших на законопроєкт Всеукраїнська Рада Церков і релігійних організацій. Найбільше їх стурбувало, що одностатеві пари нібито зможуть всиновлювати дітей «з усіма вкрай негативними наслідками для формування особистості таких дітей та з позбавленням їх природного права на виховання в повноцінній сім’ї — маючи і батька, і матір».
На думку Ради Церков, законопроєкт несе загрозу для традиційних цінностей, моральних і духовних підвалин українського суспільства, а також жодним чином не сприятиме подоланню демографічної кризи.
Не підтримали закон і в Міністерстві оборони України, яке опублікувало офіційну . У ній зокрема йдеться про таке:
«Законопроєкт прирівнює реєстроване партнерство до шлюбу, водночас відповідно до статті 51 Конституції України шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки і чоловіка.
Положення статті 13 проєкту Закону мають дещо дискримінаційні ознаки по відношенню до реєстрації шлюбу інших військовослужбовців в мирний і воєнний час відповідно до законодавства України».
Стаття 13 передбачає, що подана заява про реєстрацію партнерства вже вважається згодою військовослужбовця на це. Де саме тут дискримінація, у Міноборони не пояснили.
Також у документі йшлося, що у Міноборони відсутні дані про «тисячі ЛГБТ+ військових» в українській армії і ця інформація «потребує додаткового вивчення».
Після цього активісти громадського об’єднання «Українські ЛГБТ+ військові за рівні права» запросили міністра Олексія Резнікова на розмову про реєстровані партнерства. Запрошення було пов’язано з тезами, якими МОУ обґрунтувало пропозицію не підтримувати ухвалення закону про реєстровані партнерства.
Очільник організації Віктор Пилипенко зауважив, що його об’єднання налічує понад 300 ЛГБТ-військових, серед них близько 100 — відкриті у власній ідентичності. Частина з них захищає Україну на полі бою з 2014 року.
Авторка законопроєкту народна депутатка Інна Совсун переконана, що позицію Міноборони сформували на рівні середньої ланки управління, тобто рядові співробітники. Типово для армії і для системи Збройних Сил України вони є, м’яко кажучи, гомофобними. Аргументи, які наводилися в цьому документи, не витримують критики.
«Цю позицію передали на підпис міністрові, який має багато інших повноважень і підписує багато документів, які просто завізовані його заступниками. Наскільки ми знаємо, сам пан Резніков не є принципово проти цього законопроєкту», — говорить пані Інна.
За її словами, зусилля, направлені на зміну офіційної позиції Міноборони, не матимуть сенсу, поки довкола міністерства і самого міністра точаться бурхливі дискусії й існує ймовірність, що керівництво можуть замінити. Тож поки цей процес поставили на паузу. Коли ситуація стабілізується, автори закону повернуться до плану комунікації з Міноборони, аби зрозуміти, чому саме вони проти, і спробувати змінити їхню позицію.
«Значно цікавішим є те, що вони не визнають існування тисяч ЛГБТ-військових, але не наводять жодної статистики», — додає депутатка.
На сьогодні немає способу обчислити кількість ЛГБТ-військових. Більшість розуміє, що відкрившись, можна наштовхнутися на булінг і фізичну агресію щодо себе. Нерідко після камінгауту цих людей перевіряють співробітники внутрішньої безпеки. Звичайно, ніхто не хоче таких проблем, тому мовчать про свою орієнтацію.
Рішення Європейського суду з прав людини
1 червня Європейський суд з прав людини визнав порушення Україною права одностатевої пари – Андрія Маймулахіна та Андрія Марківа, які не можуть укласти шлюб у країні та стикаються з дискримінацією. Цим рішенням ЄСПЛ фактично зобов’язав Україну визнати цивільні партнерства для одностатевих пар.
Інна Совсун переконує, за невиконання цього рішення Україна може понести правову відповідальність та репутаційні втрати. На її думку, у нашому контексті ключове друге. Бо правові наслідки — це формальні зауваження від Ради Європи.
«Але ж ми говоримо про Україну, яка прагне стати частиною європейською спільноти, максимально дотримуватися всіх принципів і так далі».
Попри те, що Європейська конвенція з прав людини не є офіційним документом Європейського Союзу і формально не прив’язана до європейської інтеграції, треба розуміти, що для ряду країн, це можуть бути Нідерланди, Німеччина, Швеція, Данія, рішення буде принципово важливим.
На думку авторки законопроєкту, політичний контекст у цьому випадку максимально стимулюватиме Україну все-таки ухвалити відповідне рішення. Інакше у партнерів постане питання: якщо немає політичної волі реалізовувати європейську Конвенцію з прав людини, то чи готова Україна бути частиною європейського товариства?
Станом на зараз законопроєкт розглянули чотири додаткових комітети. Головним є розгляд профільним Комітетом правової політики, який наразі не готовий це зробити. Тож поки що він перебуває на етапі адвокації як зсередини парламенту, так і ззовні.
Валерія Литвин
