Що може бути страшнішим за повернення до родини, яка ніколи по-справжньому не прийняла тебе?
У новому романі німецького письменника Браяна Франка Please Come And Get Me ця тривога поступово перетворюється на справжній горор. Головний герой Фабіан – 30-річний трансгендерний чоловік і кухар. Після мастектомії йому потрібні кілька тижнів спокою для відновлення, але через складні життєві обставини єдиним доступним варіантом стає повернення до батьківського дому.
Саме туди, де після його камінг-ауту стосунки з родиною давно перестали бути нормальними.
Події розгортаються у вигаданому селі Босло в сільській Нижній Саксонії – серед пасовищ, кукурудзяних полів, темних лісів і охайних будинків із солом’яними дахами. На поверхні все виглядає майже ідилічно. Але ця ідилія швидко стає клаустрофобною пасткою.
Queer.de називає роман поєднанням психологічного трилера, сільського горору та дуже прямої розмови про трансфобію.
Спочатку зникає телефон
Франк не кидає героя в очевидний жах із першої сторінки. Навпаки, небезпека наростає настільки поступово, що Фабіан спершу й сам намагається пояснити все випадковостями.
Зникає телефон.
Після води, яку йому пропонують у будинку, він раптом спить майже весь день і почувається більш виснаженим, ніж одразу після операції.
Його власний одяг не перуть, натомість нагадують, що в шафі нібито й так достатньо речей. Проблема лише в тому, що це одяг, який Фабіан носив у підлітковому віці, коли родина ще сприймала його як дівчину.
Окремі дивні епізоди поступово складаються в дуже конкретну картину.
Сім’я не хоче допомогти Фабіану відновитися після операції. Вона хоче “повернути” людину, якої насправді ніколи не існувало в тому вигляді, в якому її пам’ятають родичі.
Їхня мета – відновити свою “втрачену доньку”.
Ціною знищення самого Фабіана.
Саме ця логіка робить історію особливо моторошною. Люди, які чинять насильство, не обов’язково бачать себе злочинцями. Вони переконані, що “допомагають”, “рятують” і “повертають усе як було”.
Трансфобія тут не завжди має вигляд прямої образи. Вона ховається за родинною турботою, медичними рішеннями, словами про любов і переконанням, що інша людина нібито не здатна краще за них знати, ким вона є.
Родина, церква, поліція і сільська «нормальність»
Особливу роль у романі відіграє саме середовище.
Сім’я Віссманів живе в Босло понад двісті років. Це не якісь ізольовані маргінали, яких усі в селі бояться. Навпаки – вони глибоко вбудовані у місцеву систему.
Серед родичів є підприємці, люди, пов’язані з політикою, церквою, громадським життям.
Однією з ключових постатей стає дядько Фабіана Штеффен – харизматичний поліцейський, який довгий час був до нього ближчим навіть за рідного батька Томаса.
Ще одна важлива героїня – Арла, молода партнерка батька. Спочатку вона поводиться як майже ідеальна союзниця транслюдей, але поступово її роль у тому, що відбувається, набуває зовсім іншого значення.
За фасадом добропорядної сім’ї ховається й давня травма.
Історія кількох поколінь жінок у родині пов’язана з трагедіями та смертями, про які ніхто по-справжньому не говорив. Саме це минуле стає частиною мотивації родичів: вони переконують себе, що не можуть дозволити “втратити” ще й Фабіана.
Але любов, яка не визнає права людини визначати власне життя і власну ідентичність, дуже швидко перестає бути любов’ю.
Вона стає контролем.
Фабіан не ідеальна жертва – і саме тому він живий
Одна з найцікавіших рис роману – сам головний герой.
Браян Франк не намагається зробити Фабіана бездоганним трансгероєм, якого читач має автоматично полюбити.
Він різкий, невпевнений, інколи зверхній і схильний засуджувати інших.
Фабіан пишається своїм пасингом і дивиться з певним скепсисом на людей, які відкрито демонструють квірну ідентичність через наліпки, прапори або зовнішність. Він переконує себе, що відрізняється від трансчоловіків, для яких місгендеринг є особливо болісним.
У цьому є і внутрішня трансфобія, і захисний механізм.
Фабіан навчився виживати, створивши навколо себе тверду оболонку. І Франк не перетворює його на “правильного” представника спільноти лише для того, щоб зробити насильство проти нього зрозумілішим читачеві.
Його не потрібно любити, щоб визнати його право бути собою.
Саме це особливо важливо.
Право трансгендерної людини на гідність, безпеку та тілесну автономію не залежить від того, наскільки вона приємна, політично правильна чи зручна для інших.
Навіть опинившись замкненим у кімнаті без телефону, ключів від автомобіля, нормального одягу та можливості попросити когось про допомогу, Фабіан продовжує чинити опір.
Він не погоджується на роль “доньки”, яку для нього написала родина.
Горор, який працює саме тому, що його основа реальна
Please Come And Get Me використовує жанр горору не просто для того, щоб налякати читача.
Трансгендерний досвід давно став родючим ґрунтом для квірного горору саме тому, що багато речей, які в художньому тексті здаються перебільшеними, мають цілком реальні відповідники.
Контролюючі родини.
Спроби “виправити” гендерну ідентичність.
Фінансова залежність від людей, які тебе не приймають.
Лікарі, які погано розуміють потреби трансгендерних пацієнтів.
Необхідність повернутися в небезпечне середовище просто тому, що більше нікуди йти.
Queer.de особливо відзначає сцену, в якій Фабіан змушений звернутися до відверто трансфобного сільського лікаря для перевірки післяопераційних дренажів. Саме тут тілесний горор і буденна дискримінація практично перестають відрізнятися одне від одного.
У цьому й сила роману.
Найстрашнішим монстром виявляється не надприродна істота.
Це переконання, що родина, лікар, поліцейський або ціле село краще за трансгендерну людину знають, ким вона повинна бути.
І що насильство можна виправдати словами “ми ж хочемо для тебе найкращого”.
Браян Франк народився 1993 року, навчався літературного письма у Гільдесгаймі та живе в Гамбурзі. У своїх роботах він звертається до квірного і трансгендерного досвіду, поєднуючи його із suspense та горором.
Роман Please Come And Get Me виходить 31 серпня у видавництві Eichborn. У ньому 336 сторінок.
Це, судячи з опису queer.de, точно не комфортне читання.
Але саме таким воно й задумане.
Бо іноді горор потрібен не для втечі від реальності, а щоб подивитися на неї без можливості відвернутися.