У Франції боротьба із серофобією – стигмою та дискримінацією людей через їхній ВІЛ-статус – вийшла на рівень прямого діалогу з урядом. Після дев’яти днів голодування активістів Крістофа Пако та Ніколя Арагони, відомого як Supersero, їх прийняла міністерка з питань рівності між жінками та чоловіками і боротьби з дискримінацією Аврора Берже.
Зустріч відбулася 2 вересня і тривала понад дві години. До розмови також долучилися представники DILCRAH, Офісу Захисника прав, Міністерства охорони здоров’я, STOP homophobie та інших організацій, які працюють у сфері протидії ВІЛ і дискримінації.
Активісти розповіли про те, з чим люди, які живуть з ВІЛ, досі стикаються у Франції: розголошення ВІЛ-статусу без згоди, переслідування, погрози, проблеми на роботі, страх звертатися по допомогу і труднощі з юридичним захистом.
За підсумками зустрічі Берже пообіцяла працювати над посиленням професійного навчання, доступу до медичної допомоги, профілактики та протидії ненависті й дискримінації. Нову зустріч із представниками спільноти планують провести до кінця вересня.
Тепер головне питання – чи перетворяться ці слова на конкретні рішення.
ВІЛ-статус досі може означати страх за роботу, стосунки та безпеку
Серофобія часто залишається менш помітною, ніж інші форми дискримінації.
Людина може не почути прямої образи, але приховувати ліки від колег. Може боятися повідомити про свій ВІЛ-статус партнеру через ризик аутингу або помсти. Може зіткнутися з відмовою у роботі чи медичній послузі, хоча реального ризику для інших немає.
Аврора Берже після зустрічі визнала специфіку такої дискримінації. За її словами, серофобія здатна ізолювати людину, породжувати страх і витісняти її на узбіччя суспільного життя. Міністерка також згадала людей, які змушені приховувати лікування або бояться, що роботодавець дізнається про їхній стан здоров’я.
Значна частина таких страхів тримається на застарілих уявленнях про ВІЛ.
Одне з найважливіших досягнень сучасної медицини досі відоме далеко не всім: людина зі стабільно невизначуваним вірусним навантаженням не передає ВІЛ статевим шляхом.
Цей принцип відомий як Н=Н – “невизначуваний означає непередаваний”, або міжнародне U=U. STOP homophobie наголошує, що навіть у Франції ця інформація все ще недостатньо поширена.
І це має прямий зв’язок із дискримінацією.
Коли суспільство продовжує мислити категоріями епідемії 1980-х і 1990-х років, люди, які живуть з ВІЛ, змушені відповідати не на реальні медичні ризики, а на чужі страхи.
Саме тому активісти вимагають не лише юридичних змін, а й масштабнішої інформаційної роботи.
До початку голодування Пако та Арагона сформулювали кілька груп вимог. Серед них – національна інформаційна кампанія про серофобію та Н=Н, включення тем ВІЛ і дискримінації до сексуальної та стосункової освіти, зрозуміла інформація про права після отримання позитивного результату тестування та створення механізму, через який люди могли б повідомляти про дискримінацію і отримувати юридичний супровід.
Вони також порушують питання рівного доступу до роботи, медичних послуг та умов страхування.
Чи з’явиться «серофобія» безпосередньо у французькому законодавстві
Окремою темою переговорів стала юридична відповідальність за дискримінацію.
Французьке законодавство вже забороняє дискримінацію за станом здоров’я. Тобто формально люди, які живуть з ВІЛ, уже мають законодавчий захист.
Однак активісти стверджують, що цього недостатньо на практиці.
Одна з пропозицій Крістофа Пако, Ніколя Арагони та STOP homophobie – окремо згадати реальний або приписуваний ВІЛ-статус серед критеріїв дискримінації. На їхню думку, це дозволило б точніше називати серофобію та полегшити захист постраждалих.
Водночас питання ще не вирішене.
STOP homophobie прямо зазначає, що таку зміну необхідно юридично проаналізувати. Сенс має бути не в появі ще однієї символічної норми, а в тому, щоб зрозуміти, де нинішній закон реально не захищає людей і як ці прогалини можна закрити.
Саме практична доступність захисту залишається ключовою.
Закон може забороняти дискримінацію, але якщо людина не знає, куди звертатися, не може довести розголошення свого статусу або роками чекає реакції на переслідування, формальна заборона мало допомагає.
Крістоф Пако раніше розповідав, що його власна активність почалася після особистого досвіду серофобії. Він повідомив про свій ВІЛ-статус сусідці, якій довіряв, після чого, за його словами, зіткнувся з дискримінацією, переслідуванням і погрозами. Саме ця історія стала одним із поштовхів до кампанії за сильніший захист людей, які живуть з ВІЛ.
24 серпня Пако та Supersero розпочали голодування перед Палацом правосуддя у Реймсі.
Їхня акція швидко вийшла за межі особистих історій. Петиція Пако набрала кілька тисяч підписів, а біля будівель судів почали проходити акції підтримки. Уже за кілька днів активістів запросили на зустріч із міністеркою.
Для STOP homophobie це важливий результат, але аж ніяк не фінал кампанії.
Організація наголошує: боротьба із серофобією не може обмежуватися інформаційними плакатами. Людям потрібні реальні механізми захисту, доступна юридична допомога та зрозумілий алгоритм дій у випадку дискримінації, погроз чи насильства.
І тут є принципова річ, яку варто повторювати знову і знову.
ВІЛ сьогодні – це контрольований хронічний стан. Сучасна антиретровірусна терапія дозволяє людям жити повноцінним життям, будувати стосунки, працювати, створювати сім’ї та мати дітей.
А Н=Н означає, що людина з невизначуваним вірусним навантаженням не передає ВІЛ статевим шляхом.
Стигма при цьому іноді залишається значно старшою за медичні знання.
Саме тому зустріч у французькому міністерстві важлива не лише як результат дев’яти днів голодування двох активістів. Вона ставить перед державою просте запитання: якщо медицина давно навчилася ефективно контролювати ВІЛ, чому суспільство досі дозволяє страхам і міфам визначати ставлення до людей, які з ним живуть?
Наступна зустріч має відбутися до кінця вересня.
І цього разу активісти чекатимуть уже не лише уважного слухання, а конкретних кроків.