Франк Пітер Вільде увійшов у життя українців, як і в приміщення, де Вікна-новини зустрілись для інтерв’ю: з повним розумінням того, чим саме він може допомогти і як пояснити людині, що її бачать та чують.
Це вже шостий його візит у Київ, і зірковий стиліст, який полюбився українцям завдяки світлинам у ліфті, каже, що це точно не остання його подорож в Україну.
Щоразу він привозить допомогу для наших захисників, а натомість насичується нашим духом, культурою і навіть трохи мовою. Її ж потім транслює за кордоном, аби нагадати: Україна, її люди та цінності — варті не лише уваги, але й найбільш запеклої боротьби.
Вікна-новини говорили з Франком довше, ніж очікували обоє, намагалися попрощатися принаймні тричі, багато обмінювалися обіймами та побажаннями втриматись у цій боротьбі задля майбутнього України.
У розмові Франк Пітер Вільде поділився з Вікна-новини, яким було його дитинство в розділеній навпіл Німеччині, що вплинуло на формування його як особистості, чому він вважає свою зацікавленість політикою звичайним способом вижити, а також розповів про щастя у своєму житті та болючі втрати через війну.
Народився, коли Берлінська стіна ще стояла
— Насамперед хочу сказати, що ви маєте фантастичний вигляд, і тому важко повірити, що ви народилися у час, коли Берлінська стіна ще стояла. А де саме ви народилися?
— Я народився в Ґеттінґені. Це північна частина Німеччини, у Нижній Саксонії. Звідти — дві години від Гамбурга.
— Ви були близькими зі своїми батьками?
— Так, з обома. Я дуже любив свого тата, але мої батьки були розлучені, тому я не міг бачитися з ними так часто.
Зовнішньо я більше схожий на свого батька. Він також не боявся говорити на публіку. А ось моя мати казала, що їй було соромно говорити на людях.
Та природно, я був ближчим до своєї мами. А в останні роки — особливо, тому що вона слабшала через хворобу. Тому я допомагав їй, готував і робив сад красивим. Двоє моїх братів купували їжу тощо, а я фактично дбав про її зовнішній вигляд.
Останні десять років все, що мама носила — було від мене.
Ще я навчився всім старим кулінарним рецептам від моєї матері.
Тому на перше Різдво, яке ми святкували в її будинку, але вперше без неї, я готував всю їжу. Усе було за її рецептами та рецептами моєї бабусі з татового боку.
— А що ви пам’ятаєте про своє рідне місто? Що вам там найбільше подобалося?
— Що мені дійсно подобалося в моєму рідному місті, то це театр. Коли мені було приблизно 13 років, моя гімназія була поруч із театром. І я ходив повз нього. Саме тому я обрав цю школу.
Згодом я почав працювати у тому театрі кимось на кшталт “масовки”. Мене завжди цікавило мистецтво — костюм завжди був моїм захопленням.
Переглянути цей допис в Instagram
Костюм завжди був моїм захопленням
— Який ваш улюблений костюм із фільму?
— Я люблю, звісно, Джона Пауелла.
Також однією з моїх улюблених рок-зірок був Девід Боуї. Він суперзірка та буде моїм героєм завжди.
— Ви намагалися відтворити деякі з улюблених костюмів?
— Коли ми ходили на Кабаре, я дійсно намагався одягнутися відповідно до постановки, тому що я був настільки вражений… Коли UNITED 24 писали про цю виставу, я подумав: “Боже мій, це так круто!”. Тож я хотів показати їм (акторам — ред.), як я ціную їхню роботу.
— Як ви зазвичай починаєте процес створення образу? Наприклад, для своєї фотографії в ліфті?
— Я зазвичай починаю зі спроби зрозуміти, про що хочу розповісти. Візьмемо, наприклад, ліфт: ви хочете висловити одне почуття відповідно до чогось, іноді про те, щоб бути дуже позитивним, а інколи ви хочете виразити гнів.
Я намагаюся використовувати одяг як невербальну мову. Тож людям не потрібно нічого писати — ви можете зрозуміти з фотографії, про що йдеться.
Крім того, мода — це також інструмент, щоб показати, хто ви.
Переглянути цей допис в Instagram
— Отже, наскільки я розумію, мода для вас, як ходьба для героя Робіна Вільямса у фільмі Спілка мертвих поетів, — це частина самовираження?
— Так, але також мода настільки важлива, тому що насамперед ви носите її на своєму тілі.
Тож коли люди говорять мені: “Мене не хвилює, що я ношу”, я думаю: “Вас не хвилює, що на вашому тілі?”. Це дивно. Це ближче до вас, ніж будь-що інше.
Щастя — це мета, яку я досягаю
— Що, на вашу думку, мало великий вплив на формування вас як особистості?
— Одним із моїх найбільших натхненників був Гарві Мілк, і це було ще до того, як я дізнався, що у нього день народження в один день зі мною.
Мене завжди вражало його життя і те, що він зробив. Знаєте, він був першим відкритим геєм-мером у Сан-Франциско, і він боровся за права жінок, робітників і геїв.
— Якби ви були в якомусь паралельному світі, де могли б зустрітися з Гарві Мілком, що б ви хотіли його запитати?
— Що ж, я хочу запитати цю людину, чи вона була щаслива у своєму житті.
— Чому це питання важливе для вас?
— Мені важко сказати, тому що я завжди думаю, що щастя — це щось, на що ти орієнтуєшся і не можеш його описати.
— Ви не щасливі, чи ви не знаєте, як пояснити, що таке щастя?
— Я не знаю. І я не знаю, що означає щастя. Щастя для мене — це мета, яку я досягаю в чомусь. Знаєте, я повинен сказати, що зараз у 61 рік мені подобаються люди, які говорять: “У мене немає мети зробити ту чи іншу річ”. Вони просто живуть.
Переглянути цей допис в Instagram
Завжди відчував, що не хочу мовчати
— Водночас ви дуже політично активний. Як ви почали більше пізнавати цю тему?
— У моїй юності, коли мені було 15-18 років, наче й не було заборони на відкриті розмови про свою орієнтацію… але й дозволеним це теж не було. Існувало табу на гомосексуальність.
Геїв ніби не існувало, бо про них мовчали.
Я пам’ятаю, як навіть моя мама, коли мені було близько 20, казала: “Поводься пристойно, люди не повинні це знати”. Але я завжди відчував, що не хочу мовчати, і знаю, що все роблю правильно.
Тож оскільки я був частиною свого покоління і геєм, то просто змушений був цікавитися політикою заради виживання. І боротися. Були люди, навіть у моєму поколінні, які потрапили до в’язниці через свою орієнтацію. Це було незаконно.
Якщо ви дозволите людям пригноблювати меншини, вони з радістю це зроблять. Подивіться на Росію.
Якщо ви запитаєте мене, чому я підтримую Україну, то я можу легко відповісти: тому що я знаю, як функціонує фашизм і пригноблення меншин, тому що я відчував це на собі та на своїх сестрах і братах.ʼ
Переглянути цей допис в Instagram
У 2013 році росіяни ухвалили закон про “пропаганду”, і тепер навіть дорослим у Росії не дозволено говорити про будь-який вид гомосексуальності, а квір-спільнота розглядається як терористична організація.
У Росії офіційно я злочинець не через те, що я кажу, що Росія — це гнила мафіозна держава, якою вона є, а просто тому, що я гей.
Найсмішніше те, що є тисячі людей, які вірять російській пропаганді. Вони сидять перед своїм “Росія 1” і слухають це, а потім вони говорять, що українці — канібали, і вони їдять своїх власних дітей.
Канал “Росія 1” вкрав мої фотографії, і через кілька місяців після початку повномасштабного вторгнення вони опублікували щось на кшталт “Подивіться на цього п***ка, цю огидну людину”. Вони взяли всі мої супергейські фотографії з Christopher Street Day і таке інше.
Ви не уявляєте, які повідомлення я отримував. У Берліні величезна російська громада, тому це дійсно змусило мене боятися за власне життя.
Я казав це раніше, але я почуваюся безпечніше в Києві, ніж у Берліні.
— Коли ви переїхали до Берліна, який вигляд мало це місто? Яким був його дух?
— Перший раз я переїхав до Берліна у 1982 році. Це задовго до того, як стіна впала. Це було відразу після закінчення школи. І місто все-таки розділило мій світ.
Нам доводилося проїхати через НДР, щоб потрапити в Берлін. І це було, наче пройти контроль на кордоні. Навіть прикордонний контроль з Польщі в Україну і назад — це ніщо порівняно з проходженням кордону з НДР із Західного до Східного Берліна.
У той час Західний Берлін був цим маленьким острівцем навколо якого точилася війна, і я знав, що там було фантастично. Тому що це було досить маленьке місто.
Там були тільки люди похилого віку, чи молодь, митці, чи люди, що покинули соціальне середовище. Немає схожих на цих людей, тому що вони жили на маленькому острові, де панувала дуже особлива атмосфера та чудова мистецька, музична, модна та андеграундна сцени.
У місті були всі армії: французька, англійська та американська. Ми святкували 4 липня, День незалежності Америки, сидячи на трибуні, і я відчув, ніби це зовсім інший час, як після війни.
Це було трохи схоже на те, що було набагато більше свободи, ніж у моєму рідному місті. Настільки більше, що все було можливо.
— Ви пам’ятаєте день, коли стіна була зруйнована?
— Це було 11 листопада 1989 року. Мене там не було. На той час я жив у Відні.
Я дивився це по телевізору і не міг повірити. У той момент я був щасливий.
Про боротьбу за демократичне суспільство
— Знаєте, у моєї подруги сім’я на Донбасі, а вона з друзями шиє подушки для бійців в окопах, щоб вони могли мати річ, на яку можна покласти голову. І вона привозить ці подушки на передову.
Я маю на увазі, що ми всі знаємо цих людей, які роблять величезну роботу, щоб підтримати інших. Тому це зарозумілість, коли інші люди кажуть, що їм байдуже і вони втомилися. Я думаю, що це питання про те, де ти бачиш себе в усьому цьому: частиною людської спільноти чи просто на острові.
Я бачу себе маленькою частиною світового суспільства. І це включає, звичайно, те, що я підтримую всі демократичні рухи: в Україні, у Грузії, у правах ЛГБТ+ спільноти, до якої зокрема належать і деякі військові.
І суспільство не має права виключити їх, чи замочувати їхнє існування. Ви одна країна, усі повинні підтримувати одне одного, ви не повинні грати одне проти одного.
Люди повинні розуміти, що кожен може зробити свій внесок у розвиток суспільства.
— Знаєте, іноді, коли йдеш вулицею, як у Берліні, так і в Києві чи в інших містах, то можна побачити деяких людей, які намагаються просити про допомогу. Однак інколи вони можуть виявитися шахраями. Тож цікаво, як ви вирішуєте, яка людина дійсно потребує допомоги, а хто просто злодій?
— Якщо людина просить допомоги, то, ймовірно, у неї є для цього причина. Та я не хочу говорити, що всім, хто до мене підходить, я допомагаю.
Для мене це рішення, яке я ухвалюю за одну секунду. Якщо підхід дружній, то я, швидше за все, дам трохи грошей, чи сигарету людині. А інколи може бути, що й ні.
Наприклад, якщо хтось підходить до мене таким чином, що мені некомфортно, то я просто відходжу. Тому що я бачу, що я повинен не мати з людиною справ. Можливо, несправедливо, але це я та мій особистий вибір. Це щось на зразок інтуїції.
Так само й з підтримкою кампаній: якщо це благодійна акція, то я із задоволенням її підтримаю. Але якщо це лише для того, щоб зробити бізнес або свій бренд більш відомим і використовувати для цього мій ліфт, я можу бути не зацікавлений.
— Ви працюєте з деякими світовими брендами. Однак деякі компанії говорять, що вони аполітичні, не хочуть говорити про війну й вони все ще працюють з Росією. Чи відмовляли вам у співпраці через вашу активну громадянську позицію?
— Я працюю з багатьма світовими брендами, такі як L’Oréal, Pantene, John Frieda, Schwarzkopf, Henkel і Perrier.
Я фрилансер, знаєте. Однак є кілька компаній, називати які я не буду, але вони говорять: “Франк – радикал”, і вони, в якомусь сенсі, мають право так казати. Вони не помиляються.
Але що поганого в тому, щоб бути радикалом на війні, коли одна країна просто намагається вбити іншу?
Навіть у моїй родині є член сім’ї, який каже: “Єдині, хто відповідальний за війну — це Америка і НАТО”. Завжди є люди, які повторюють це з певних причин. Знаєте, говорять: “Нам потрібні мирні переговори, і Росія — наш друг. РФ — це Європа, ми повинні знайти безпеку, яка забезпечить і Росію”. Вони просто ігнорують те, що Росія зробила з Грузією, з Сирією, з Білоруссю та Молдовою.
Знаєте, стільки лицемірства зараз є, навіть в Німеччині. Вони говорять: “Україна навіть не в ЄС”. Так, Україна не в ЄС, тому що Німеччина та Франція не дозволили цього. Україна та Грузія не в НАТО, тому що Німеччина та “друзі” заблокували це рішення. Ось чому це відбувається.
Більшість людей, будемо чесними, просто хочуть мати гарне життя, що я можу зрозуміти, і їх не хвилює моральна відповідальність. Відповідальність за будь-кого іншого, поки їхній дім у безпеці. Але річ у тім, що якщо ви не солідарні зі своїми друзями, у вас не буде нікого, хто буде солідарний із вами, коли прийде час.
— Ви казали, що знайшли нових друзів в Україні. Але на війні ми всі когось втрачаємо. Яка втрата на цій війні була для вас найболючішою?
— У мене більш-менш було багато друзів у гей-спільноті. Мене знає дуже багато людей у Німеччині через мою діяльність як представника ЛГБТК+ спільноти.
Однак із початком повномасштабного вторгнення РФ я справді критикував квір-спільноту за те, що вона не достатньо підтримує Україну. Тому що, пам’ятаєте, у перший час було дуже популярно мати український прапор на профілі Facebook та вивішувати його. А потім війна продовжила тривати. Вона не закінчилася за три дні, як цього очікували росіяни. Тому підтримка мала тривати.
Переглянути цей допис в Instagram
А люди втомилися від цього, й потім у червні чи липні, коли почався місяць Прайду, дехто прибрав український прапор і поставив райдужний. Тоді я сказав: “Те, що ви робите, не є політичною роботою. Це просто декорування вітрин. Ви просто прикрашаєте себе тим, що зараз модно”.
І, звісно, я втратив декого з друзів, які мене не зрозуміли. Я втратив друзів на роботі.
Особливо мені запам’яталася одна ситуація, коли я дійсно подумав, що це просто безумство… Я зустрівся з одним давнім знайомим. Він з ЛГБТК+ спільноти. І я був у футболці з написом “Крим — це Україна”. А він подивився на мене й сказав: “Любий, Крим завжди був Росією”. І я пояснював йому, що це не так.
Я пояснював, що російський уряд безпосередньо атакує спосіб життя, якого він притримується.
РФ відбирає одну з найважливіших речей у житті — це свобода обирати, кого любити.
— Але, на щастя, у вас є друзі, які дійсно підтримують Україну і підтримують ваші інші думки. Як ви вважаєте, люди з інакшою позицією з часом просто зникають з вашого життя, чи, можливо, ви просто притягуєте до себе людей, чиї погляди збігаються із вашими?
— Це скоріше те, що ви говорите в другій частині питання. Я дійсно вірю, що ваші думки притягують те, чого ви хочете у своєму житті. І якщо ви сконцентруєтесь на тому, чого хочете, це прийде до вас.
Я схильний думати, що життя відсортує все для вас. Якщо ви йдете дуже віддано своїм шляхом, то це приводить вас до людей, з якими ви хочете спілкуватися.
Про українців
— Ви сказали мені, що відчуваєте себе українцем. Яку рису українського суспільства ви б хотіли перейняти й внести в німецьке суспільство, і що б ви хотіли внести в українське натомість?
— Гаразд, це цікаве питання. Щоразу, коли я говорю з німцями про український вступ до ЄС, то пояснюю, що це не для України привілей вступити до ЄС, це для ЄС привілей включити Україну до свого складу.
Річ у тім, що майже ніхто з них не був тут. Усі слухають лише російську пропаганду і думають, що це якесь розбите корито. А насправді Україна — це досить передова країна, у якої є що запропонувати ЄС і є чого повчитись.
Перше, що мене дійсно вразило, коли до Німеччини прибували українські біженці — вони питали: “Гаразд, ми тут, що ми можемо зробити?”.
Вони не думали здаватися. Вони не впали у відчай у найжахливішій ситуації.
Це схоже на інстинкт виживання і боротьби. І це те, що я люблю в українцях. Вони не витрачають свій час на жалість до себе.
— Ви хочете колись переїхати до Києва надовго? У вас є такі плани?
— Так, але я не хочу ставити дату, тому що я думаю, що для цього, по-перше, потрібно вивчити українську мову. І вивчити її дуже важко.
Я вчив латину, вчу французьку, англійську, а зараз трохи іспанську та італійську. Це все романські мови. А українську я маю починати з нуля.
— Яким би ви хотіли бачити майбутнє Німеччини, України та всього світу?
— Перш за все, я думаю, що всі хочуть миру. Я думаю, що це найголовніше.
Але ми хочемо справедливого миру, а не того, який схожий на пригноблений мир. Це не мир. Справжній мир — сталий мир, як каже Зеленський. Я хочу сталого миру, а не миру від пригноблення.
Я впевнений, що Україна приєднається до Європейського Союзу і врешті-решт приєднається до НАТО.
Я думаю, що для цього є шанс. Давайте будемо чесними, адміністрація Байдена дуже підтримувала Україну. Дійсно дуже багато. Але недостатньо, і Німеччина також недостатньо це робила.
Якби вони дали Україні все в перший місяць, то війна, можливо, вже давно б закінчилася. Але вони дозволили Україні повільно вмирати. Ось як я це бачу.
І мені соромно за мій уряд. Тому кажу: якщо ви дійсно хочете навчитися підтримувати Україну, подивіться на Естонію: відсоток того, що вони віддають на підтримку України, набагато вищий, ніж у будь-якій іншій країні, і вони точно знають, чому це важливо. Адже вони жили під контролем Росії.
Подивіться на грузинів, які воюють в Україні, і на грузинський народ, і вони знають, про що йдеться. А з німцями це так цинічно і огидно звучить, коли лунають заяви про втому.
Не здавайся і не говори, ніби втомився. Ми всі втомилися. І я дуже втомився від усього.
Та Україна платить високу ціну. Це страшенно важко. І всі ми знаємо людей, які втратили щось у цьому світі. Якщо зараз здатися і сказати, що ми однаково не можемо нічого змінити, то як ми будемо виправдовуватися перед матерями, які втратили своїх синів?
Як ви знаєте, ці люди боролися за те, що ми любимо та чого хочемо. А ми говоримо, що втомилися і здаємось? Ось тому країни мають працювати, як оперативні вантажівки. Тому що важливо продовжувати боротися, бо ми зобов’язані цим людям.
Ми повинні продовжувати працювати та залишайтеся зосередженими. Ми повинні формувати майбутнє.
