Митрополит Кіфірський Серафим з Елладської Православної Церкви виступив із різкою критикою сучасних змін у сімейному законодавстві та окремо згадав права одностатевих пар. У посланні з нагоди початку нового церковного року він заявив, що традиційна християнська сім’я нібито «зазнає нападок і підривається».
Свій текст ієрарх побудував навколо релігійного уявлення про шлюб і сім’ю. Згадуючи святих Йоакима та Анну як християнський взірець подружжя, він протиставив цю модель суспільним і правовим змінам останніх десятиліть.
До переліку того, що митрополит вважає негативними тенденціями, потрапили спрощення процедури розлучення, декриміналізація подружньої зради, цивільний шлюб, партнерства для різностатевих та одностатевих пар, а також можливість усиновлення дітей одностатевими сім’ями.
Таким чином у риториці церковного діяча дуже різні явища опинилися в одному ряду як частини нібито спільного процесу руйнування традиційної сім’ї.
Особливе занепокоєння викликала видимість різних сімей у школах
Окремо Серафим розкритикував навчальні матеріали для молодших школярів, у яких дітям пропонують розглядати різні моделі сім’ї, зокрема сім’ї з двома чоловіками або двома жінками.
Митрополит представив це як загрозу моральному вихованню дітей.
Та сама логіка простежується і в іншому фрагменті його послання, де він згадав заяву одного з політиків про «сім’ю» людини і тварини.
Таке порівняння варто розглядати критично.
Правове визнання стосунків між двома дорослими людьми, які здатні надати взаємну згоду, не має нічого спільного зі стосунками людини і тварини. Змішування цих тем створює хибну аналогію і підміняє розмову про конкретні права одностатевих пар емоційним образом, який не стосується предмета дискусії.
Подібні аргументи часто працюють саме через страх: замість обговорення того, які юридичні наслідки має шлюбна рівність для реальних сімей, слухачеві пропонують уявити дедалі більш абсурдні сценарії.
Для ЛГБТК+ людей наслідки такої риторики цілком реальні.
Коли одностатеві сім’ї описують не як частину суспільства, а як загрозу дітям, моралі чи самому інституту сім’ї, це може посилювати стигму навколо людей, які просто хочуть жити разом, виховувати дітей і мати юридичний захист своїх стосунків.
Водночас релігійні громади мають право зберігати власне богословське розуміння шлюбу та навчати йому своїх вірян.
Проблема виникає тоді, коли внутрішню релігійну норму намагаються перенести на всіх громадян незалежно від їхньої віри або використати як аргумент для обмеження цивільних прав інших людей.
Цивільний шлюб і церковне таїнство – не одне й те саме.
Держава визначає юридичні права та обов’язки громадян, тоді як церква має право самостійно вирішувати, які союзи вона визнає відповідно до своєї доктрини.
«Домашня церква» як відповідь на суспільні зміни
Наприкінці звернення митрополит Серафим закликав вірян перетворювати власні родини на «домашні церкви» та сучасні «таємні школи».
Він провів аналогію з навчальними осередками, які, за церковною традицією, діяли під час османського панування, і закликав таким чином захищати дітей від ідей, які вважає чужими християнству.
Цей образ добре показує загальну тональність послання.
Соціальні зміни в ньому описуються не як дискусія всередині сучасного суспільства, а як зовнішня загроза, від якої необхідно оборонятися.
Проте ЛГБТК+ люди не є зовнішньою силою, що прийшла «звідкись». Вони живуть у тих самих містах, працюють, навчаються, створюють сім’ї, виховують дітей і часто самі належать до релігійних громад.
Так само шлюбна рівність не змушує релігійні організації змінювати власне віровчення.
Йдеться про інше – про те, чи повинні всі громадяни мати однаковий цивільний захист незалежно від сексуальної орієнтації.
Саме цю різницю легко втратити, коли розмова про права переходить у риторику про «захист сім’ї».
Адже визнання однієї сім’ї не забирає прав в іншої.
Гетеросексуальні пари не втрачають можливості одружуватися через те, що таке саме право отримують двоє чоловіків або дві жінки. Релігійна сім’я не перестає бути релігійною через існування світської сім’ї поруч.
Тому справжня суспільна дискусія мала б стосуватися не того, чиє життя відповідає одному конкретному релігійному ідеалу, а того, як держава може забезпечити рівність людей з різними переконаннями і різними сімейними моделями.