Формула «традиційні цінності», якою російська влада роками виправдовує репресивну політику щодо ЛГБТК+ людей, жінок та інших груп, не виникла сама собою і не є просто нейтральним посиланням на християнську традицію.
На це звертає увагу Правозахисний ЛГБТ Центр «Наш світ», посилаючись на дослідження російського православного дисидента Сєрґєя Чапніна – колишнього високопоставленого співробітника Московського патріархату, який згодом залишив Росію.
Чапнін багато років спостерігав за трансформацією Російської православної церкви зсередини, а тепер досліджує її ідеологічну роль. За його версією, нинішня концепція «традиційних цінностей» почала оформлюватися ще наприкінці 1990-х років і значною мірою була сформульована майбутнім патріархом Кіріллом задовго до того, як її повністю взяла на озброєння російська держава.
Від церковної доктрини – до політичної зброї
Одним із ключових текстів Чапнін називає статтю тодішнього митрополита Кірілла «Норма веры как норма жизни», яка вперше була опублікована у 1999 році, а наступного року з’явилася у «Независимой газете».
За словами Чапніна, вже тоді Кірілл описував майбутній глобальний конфлікт як протистояння між ліберальними суспільними нормами та «цінностями національної релігійної ідентичності».
Лібералізм у цьому баченні подавався не просто як альтернативна політична модель, а як явище, що нібито суперечить християнству.
Особливого значення набуває те, які саме явища Кірілл називав проявами «ліберального занепаду».
Серед них були, зокрема, висвячення жінок та прийняття гомосексуальності.
Таким чином, права ЛГБТК+ людей ще на ранньому етапі опинилися всередині ширшої ідеологічної конструкції, де будь-яке відхилення від визначеної церковної норми подавалося не як суспільна різноманітність, а як загроза.
Чапнін звертає увагу і на використання слова «єресь».
У такій логіці політичний чи суспільний опонент перестає бути просто людиною з іншими поглядами. Його позиція переводиться у релігійну площину, де вона вже виглядає не як предмет дискусії, а як морально небезпечне відхилення, з яким потрібно боротися.
Саме ця схема згодом стане дуже зручною для державної пропаганди.
Кремль підхопив концепцію не одразу
За оцінкою Чапніна, між появою цієї ідеї в церковному середовищі та її перетворенням на повноцінну державну ідеологію минуло близько десятиліття.
Він стверджує, що приблизно до 2010 року риторика про «традиційні цінності» залишалася переважно в орбіті Кірілла та пов’язаних із ним церковних і консервативних середовищ.
Ситуація змінилася після масових протестів 2011-2012 років у Росії.
Саме тоді Кремль почав активніше рухатися в бік консервативної мобілізації, протиставляючи Росію «ліберальному Заходу».
Після анексії Криму у 2014 році та різкого погіршення відносин із західними країнами цей курс став ще помітнішим.
За словами Чапніна, Кірілл фактично запропонував Кремлю вже готову ідеологічну конструкцію.
У ній Росія постає захисницею нібито незмінної моральної норми, а Захід – простором духовного занепаду.
ЛГБТК+ люди в цій системі координат отримують особливу роль.
Їхні права використовуються як символ усього того, від чого російська пропаганда нібито захищає суспільство: «розпаду сім’ї», «втрати традицій», «західного впливу» та «моральної деградації».
Ця схема виявилася політично дуже зручною.
Вона дозволяє перетворити складні питання економіки, прав людини, демократії чи зовнішньої політики на просту емоційну історію про боротьбу «добра» зі «злом».
А згодом ту саму риторику почали використовувати вже для пояснення російської війни проти України.
Російські політичні та церковні діячі неодноразово описували вторгнення не лише як геополітичний конфлікт, а як нібито «цивілізаційну боротьбу» за майбутнє, в якій Росія буцімто захищає традиційні цінності від Заходу.
Саме тому анти-ЛГБТК+ риторика в сучасній Росії давно перестала бути просто проявом консервативної моралі.
Вона стала частиною значно ширшої системи державної пропаганди.
Чому це важливо і для України
Правозахисний ЛГБТ Центр «Наш світ» звертає увагу на ще одну проблему.
Ідеї, сформовані в російському церковно-політичному середовищі, не залишилися всередині Росії.
Подібну риторику можна почути від частини духовенства, політиків та ультраконсервативних рухів і за її межами, зокрема в Україні.
При цьому вона часто подається не як продукт російської політичної еволюції останніх десятиліть, а як нібито споконвічна та універсальна позиція всього християнства.
Саме тут аналіз походження концепції стає особливо важливим.
Якщо теза про «традиційні цінності» має конкретну історію формування, конкретних ідеологів і конкретний момент входження в російську державну політику, її вже складніше подавати як позачасову істину.
Це не означає, що всі люди, які використовують таку лексику, автоматично підтримують Кремль або російську агресію.
Але походження та політична функція самої концепції заслуговують на увагу.
Особливо тоді, коли під її прапором пропонують обмежувати права ЛГБТК+ людей, виступати проти юридичного визнання одностатевих пар, гендерної рівності або антидискримінаційного законодавства.
У таких дискусіях важливо запитувати не лише «що називають традицією?», а й «хто, коли і навіщо сформулював цю традицію саме таким чином?».
Бо слово «традиційний» створює враження чогось дуже давнього та природного.
Але конкретні політичні концепції можуть бути значно молодшими, ніж здається.
Історія, яку описує Чапнін, показує саме це: ідея, сформульована церковним ієрархом наприкінці 1990-х, через десятиліття стала частиною російської державної ідеології, а ще пізніше – одним із моральних виправдань конфронтації із Заходом та війни проти України.
Для ЛГБТК+ людей наслідки цього переходу виявилися цілком практичними – репресивне законодавство, цензура, переслідування активістів, демонізація квірних людей і використання їх як зручного образу внутрішнього ворога.
Саме тому розмова про «традиційні цінності» – це давно не лише дискусія про релігію.
Це розмова про політичну владу, права людини та про те, як моральна риторика може перетворюватися на інструмент державної політики.