Від радянських таборів до українського фронту: невидима історія ЛГБТ-руху
Розсекречені архіви КДБ, спогади очевидців і новітні історії з лінії фронту вплітаються у цілісну розповідь про ЛГБТ-рух в Україні — від радянських переслідувань до боротьби за права під час війни. Великий проєкт журналістки Валерії Широкової відкриває приховані сторінки минулого та показує, як державна політика невидимості досі впливає на життя квір-людей.
«Не питай — не говори»: війна і любов без прав
Сьогодні тисячі ЛГБТ-військових воюють за Україну, але залишаються «невидимими» для закону. Вони не можуть офіційно оформити партнерство, а отже — позбавлені елементарного захисту. Партнер не має права потрапити до реанімації, ухвалювати рішення про лікування чи поховання, не отримує державних виплат у разі загибелі коханої людини.
Історія білоруської снайперки Марії Зайцевої, яка загинула під Покровськом у січні 2025-го, демонструє цю трагічну прогалину. Її партнерка Анна Гончарова дізналася про смерть коханої останньою і була змушена відстоювати навіть право організувати похорон згідно з волею Марії.
«Я зрозуміла: мені доведеться не просто пережити смерть коханої, а й відстоювати права», — каже Анна.
Старший навідник 241-ї бригади ТрО Олександр Жуган, відкритий гей, говорить про те саме:
«Людина, яку ти любиш і з якою прожив 10–15 років, для держави — ніхто».
Він не приховує орієнтації, вважаючи це власною стратегією виживання: «Якщо, не дай Боже, мене вб’ють свої ж, це створить суспільний резонанс».
Радянський спадок: архіви страху
Дискримінація має довгу історію. У радянській Україні чоловічі гомосексуальні контакти переслідували за статтею «мужолозтво», яка діяла до 1991 року. За шість десятиліть за нею засудили близько 60 тисяч осіб.
Карні справи, знайдені в архівах КДБ, розкривають деталі підпільного життя та жорстоких репресій.
1960-ті: харківський співробітник КДБ Петро Алексєєнко тікає від переслідувань, ночує у чоловіків, з якими знайомиться в парках. Його засуджують на шість років, попри заперечення «особистого досвіду».
1973-й: культового кінорежисера Сергія Параджанова заарештовують за «мужолозтво» і «український націоналізм», засуджують до п’яти років таборів.
1958-й: піаніст світового рівня Наум Штаркман проводить майже три десятиліття у творчій ізоляції після арешту за тією ж статтею.
«Це більше, ніж особисті трагедії, — пояснює дослідник Максим Касянчук. — Архіви показують: гомосексуальні контакти існували не лише в столицях, а й у середніх містах — від Запоріжжя до Нікополя».
Плішки, квартирники, «ремонтні бригади»
Попри ризики, у містах діяли «плішки» — публічні місця для знайомств, від київського Гідропарку до донецької «Надьки». Тут же чатували міліція та підліткові банди, які влаштовували напади. Безпечнішою альтернативою були квартирники «для своїх», де стосунки лишалися переважно сексуалізованими та максимально анонімними.
Жінки були ще більш невидимими. Лесбійські стосунки ховалися у приватному просторі, інколи формувалися «сім’ї», часто навіть без усвідомлення власної ідентичності. Радянська психіатрія намагалася «лікувати» гомосексуальність, застосовуючи медикаменти і примусову терапію.
Донбаські осередки та перші організації
На початку 1990-х Донбас став неочікуваним центром української квірності. У Донецьку продавали перший гей-журнал «Один з нас», у Луганську виник журнал «Наш світ», що згодом переріс в однойменну правозахисну організацію.
У Києві наприкінці 90-х з’явилися клуби з «жіночими вечорами», а на початку 2000-х — Жіноча мережа, яка вперше поєднала лесбійський активізм із феміністичною перспективою.
Вихід у публічність
Поступово ЛГБТ-спільнота почала заявляти про себе відкрито. У 2012 році відбувся перший марш рівності в Києві — лише 150 метрів, але він став переломним моментом. Фото побиття активістів, серед яких дослідник Максим Касянчук, облетіли світ і змусили суспільство говорити про права квір-людей.
Боротьба триває
Від каральної психіатрії до фронтових окопів — шлях української ЛГБТ-спільноти позначений боротьбою за видимість і право на гідність.
Сьогодні, коли ЛГБТ-військові ризикують життям за свободу країни, держава все ще не визнає їхніх сімей.
«Без закону моя найближча людина лишається ніким. Це треба змінити», — каже Олександр Жуган.
Ця історія — не лише про минуле. Вона про теперішню боротьбу за право любити відкрито й бути рівними у власній країні.
