Українська активістка Анастасія Єва Домані розповіла ЮНЕЙДС про те, як трансгендерна спільнота справляється з труднощами під час війни в Україні
Анастасія Єва Домані — директорка організації «Когорта», експертка Робочої групи трансгендерів з ВІЛ та здоров’я у Східній Європі та Центральній Азії та представниця трансгендерної спільноти у Національній раді України з питань ВІЛ/СНІДу та туберкульозу.
ЮНЕЙДС поговорила з нею, щоб дізнатися, як вона та трансгендерна спільнота України справляються із викликами Російської агресії в Україні.
– Розкажіть трохи про себе та трансгендерну спільноту в Україні.
Я директорка громадської організації трансгендерних людей «Когорта». Наша організація існує близько двох років, хоча в активізмі я вже понад 6 років. За оцінками Центру громадського здоров’я МОЗ України, до війни в країні налічувалося близько 10 тисяч транс*людей. Зрозуміло, що це мінімальні оцінки, бо багато хто не говорить відкрито про свою гендерну ідентичність. Багато хто звертається по допомогу лише під час кризи — так було під час пандемії COVID-19, так і зараз, під час війни. Сьогодні ми отримуємо прохання про допомогу від людей, про яких раніше не чули, людей, які гостро потребують гуманітарної, фінансової та медичної допомоги.
В Україні створено найсприятливіші умови для трансгендерів на пострадянському просторі щодо зміни документів, юридичних та медичних аспектів зміни статі. Наше законодавство ще далеко від досконалості, але ми та інші організації зробили все можливе, щоб покращити його. З 2019 року трансгендери представлені у Національній раді України з питань ВІЛ/СНІДу та туберкульозу.
– Яким було становище трансгендерних людей на початку війни?
У 2016 році в Україні було прийнято новий клінічний протокол надання медичної допомоги за статевої дисфорії, що значно полегшило медичну частину гендерного переходу. Завдяки йому вже наступного року люди змогли отримати сертифікати щодо зміни статі.
Проте багатьом трансгендерам ще доведеться змінити всі свої документи. Хтось взагалі не змінював, хтось змінював лише кілька документів і лише небагато змінювали абсолютно всі, включаючи водійські права, документи про освіту та ті, що стосуються військового обліку та призову. Ми попереджали про це, а тепер триває війна. Багато трансгендерів не розуміли, що їм потрібно знятися з обліку у військкоматі.
Через військове становище чоловіки віком 18–60 років не можуть залишати територію України, якщо вони не мають дозволу військкомату. У нас багато небінарних людей із чоловічими документами, які не можуть виїхати.
З початком війни багато трансгендерів переїхали на захід України. Але якщо за документами ви чоловік, ви не можете залишити територію країни.
Якою є зараз ситуація і на чому зосереджена ваша робота?
Через війну в деяких містах взагалі нікого не залишилося. У Харкові була найбільша кількість трансгендерних активістів після Києва, у тому числі багато тих, хто переїхав туди з окупованих територій Луганської та Донецької областей у 2014 році. І тепер вони мали знову переїхати. У нас немає інформації про смерть когось із трансгендерів, але я думаю, що це тільки тому, що немає зв’язку з деякими містами, такими, як Маріуполь. Там багато хто просто не встиг покинути місто, а потім це стало неможливо. Боюся, що статистика буде жахливою, просто потрібен час, щоб зрозуміти, що там сталося.
В Одесі зараз триває велика робота — у нас там дві Юлії, трансгендерні жінки, від яких спільнота отримує величезну підтримку. Вони взяли на себе багато питань адміністрування та фінансування. В Одесі краще справи з гормонами, з ліками. Ще у нас є координаторка у Дніпрі — вона також багато робить.
Наша робота зараз спрямована насамперед на фінансову, медичну та юридичну допомогу трансгендерам, які знаходяться в Україні, байдуже де, на заході України у притулках для біженців чи квартирах, або перебувають у своїх містах, де йдуть військові дії. Страхи є у всіх, але, я думаю, треба ще мати якийсь внутрішній стрижень і намагатись боротися. Я не думаю, що всі мають їхати. Я розумію, що багато транслюдей мають образу на суспільство, на державу. Багато років, десятиліття вони жили в ролі жертви. Багатьох із них тут нічого не тримає — немає ні роботи, ні житла.
Хто підтримує вас фінансово?
Ми мали проекти, заплановані на 2022 рік, і буквально в перший-другий день війни представники наших донорів сказали, що гроші можна перенаправити не лише на заплановані проекти, а й на гуманітарну допомогу. У тому числі RFSL, Швеція, яка підійшла до цього питання максимально гнучко і дозволила нам не тільки використовувати гроші проекту, але й перераховувати їх безпосередньо нашим координаторам, щоб вони могли оплачувати людям житло, проїзд тощо.
GATE (Global Action for Trans Equality) також одразу заявили, що їхні кошти можуть бути спрямовані на гуманітарну допомогу, та пообіцяли додаткові кошти. Альянс суспільної охорони здоров’я через Глобальний фонд для боротьби зі СНІДом, туберкульозом та малярією дозволив внести зміни до бюджету та характеру запланованих заходів.
Тепер ми робитимемо те, що можемо в умовах війни, хоч і запланована робота з мобілізації спільноти теж триватиме у Дніпрі, Одесі, Львові та Чернівцях. У нас навіть з’явилися нові партнери, які одразу відгукнулися на наші потреби.
Я щодня використовую засоби OutRight Action для гуманітарних потреб трансгендерів та засоби ЛГБТ-Європи. Є й приватні пожертвування, не великі, звичайно, але вони також є.
Який виглядає ваш звичайний день?
Мій день заповнено спілкуванням із журналістами провідних видань. Ще я ходжу в супермаркети за продуктами і роздаю їх тим представникам спільноти, хто їх потребує — маю гугл-форми, де я бачу прохання про допомогу.
Адмініструю заявки на консультації психолога та ендокринолога, які продовжують працювати в Україні. Мені надходить багато питань, пов’язаних із перетином кордону, і я надаю інформацію про те, як зв’язатися з військкоматом та які документи їм потрібні для зняття з обліку.
Дзвінків дуже багато, тому заряджаю телефон разів п’ять на день. У мене два облікових записи в Instagram, два облікових записи в Facebook, три поштові адреси, Signal, WhatsApp і т. д. Потрібно бути постійно на зв’язку. Ще вистоюю у двогодинних чергах на пошті — це, звичайно, величезна витрата часу, але людям потрібні ліки, які я посилаю. Ще потрібен час, щоб постійно стежити за новинами, потрібно знати, що відбувається на фронті, у містах.
Що надає сили?
Поки моя сім’я та дитина не поїхали з міста, я не могла спокійно працювати.
Я зараз у Києві. У перші 10 днів війни був шок і страх – ми жили буквально однією годиною. Зараз просто звикли до небезпеки, і я не боюся. Я собі вирішила, якщо судилося, значить, так і буде. У бомбосховищі я більше не спускаюся: стільки роботи, стільки прохань про допомогу, дзвінків, консультацій щохвилини.
Я народилася тут, у Києві, це моє рідне місто. Я зрозуміла, що в цей найгірший період для моєї країни треба залишатися тут. Я не можу втекти, совість мені не дозволяє, бо знаю, що моє місто потребує захисту. Щоб допомогти, не обов’язково бути військовим — є територіальна оборона, але є і волонтерська робота, гуманітарна допомога — дуже багато роботи скрізь.
Що дає мені сили? Оскільки це моя рідна країна, я розумію, що кожен, хто може, має зробити щось на будь-якому фронті. Ми можемо робити щось корисне, кожен може зробити свій внесок, і це дає мені відчуття того, що я потрібна, відчуття, що всі разом ми можемо зробити так багато…
