«Україна не визнавала мене юридично»: історія ЛГБТК+ військового про фіктивний шлюб, паспорт і право на сім’ю
Він роками намагався довести державі, що має право жити в Україні. Шукав документи про українське походження своїх предків, просив політичного притулку, жив із довідкою замість паспорта, не міг нормально відкрити банківський рахунок чи офіційно працювати. Зрештою українське громадянство довелося отримувати через фіктивний шлюб із подругою.
Сьогодні ця сама людина служить у Силах оборони України.
А його багаторічний партнер-чоловік досі юридично залишається для держави сторонньою особою.
Цю історію анонімний український військовий розповів журналістці NV Олександрі Горчинській. Матеріал підготовлено за сприяння RFSL — Шведської федерації за права ЛГБТІК.
Співрозмовник NV — етнічний українець, який понад десять років тому виїхав з однієї з країн Центральної Азії. Повертатися туди, за його словами, було небезпечно через гомофобію, авторитарний режим та переслідування за політичні погляди. Після Євромайдану він відкрито підтримував Україну й через це отримував погрози та зазнавав насильства.
В Україні він сподівався знайти безпеку. Натомість потрапив у багаторічний бюрократичний лабіринт.
П’ять років із аркушем А4 замість нормального документа
Спершу чоловік намагався підтвердити українське походження через предків. Його бабусі та дідусі народилися на українській землі, але документи не збереглися: частина архівів була знищена, інші записи зникли через радянські репресії.
У Хмельницькому обласному архіві йому повідомили, що метричні книги села, де народилася бабуся, згоріли разом із місцевою церквою. По іншій лінії родини документи репресованих родичів були вивезені невідомо куди.
Юридично довести своє походження він так і не зміг.
Під час в’їзду в Україну чоловік попросив політичного притулку. Прикордонники видали йому довідку, а закордонний паспорт вилучили. На наступні п’ять років головним документом став аркуш формату А4, що підтверджував статус шукача захисту.
Раз на місяць він мусив їхати до офісу міграційної служби в Києві й стояти в чергах за черговим штампом.
Зрештою ДМС відмовила в притулку.
За словами військового, у відповіді фактично стверджувалося, що країна його походження є демократичною і що він може повернутися туди та захищати свої права на місці. Небезпеку через гомосексуальність і політичну позицію, яку він описував у заяві, належним чином не врахували.
Після цього почалося життя, яке він сам називає «абсолютним безправ’ям».
Без звичного документа було складно офіційно працевлаштуватися, відкрити банківську картку чи навіть підтвердити особу в побутових ситуаціях. Працівники залізниці іноді не розуміли, що це за довідка. В установах її теж сприймали з підозрою.
Щоб відкрити ФОП, довелося окремо проходити квест із реєстрацією місця проживання. Лише після цього він зміг офіційно працювати й сплачувати податки.
До того зарплата іноді надходила на банківську картку його партнера.
«Я хотів жити легально, працювати й сплачувати податки в Україні», — розповідає він.
Але навіть роки фактичного проживання в країні не наближали його до громадянства: час перебування зі статусом шукача притулку не зараховувався до необхідного строку.
У відповіді ДМС йому перерахували інші можливості легалізації: офіційна робота за спеціальним дозволом, значні інвестиції, майно або шлюб із громадянкою України.
Саме останній варіант виявився єдиним реалістичним.
Шлюб із подругою, поки справжній партнер залишався «ніким»
Близька подруга ще раніше пропонувала допомогу: укласти шлюб, прожити в ньому передбачений законом строк, а потім подати документи на громадянство.
Спочатку чоловік відмовлявся. Ще рік намагався знайти інший законний шлях.
Не знайшов.
Тоді вони одружилися.
За чинними на той час правилами потрібно було перебувати у шлюбі з громадянкою України щонайменше два роки. Після завершення цього строку він подав документи й нарешті отримав український паспорт.
Згодом подружжя офіційно розлучилося.
Іронія цієї історії особливо гостра через те, що весь цей час чоловік мав справжнього партнера, з яким прожив близько десяти років.
Саме ці стосунки держава не визнавала ніяк.
Україна не дозволяла їм одружитися. Інституту реєстрованих цивільних партнерств теж не існувало.
Тобто для того, щоб отримати документ і легалізувати своє життя, гею довелося формально вступити у шлюб із жінкою, тоді як його реальна сім’я залишалася поза законом.
Це один із тих випадків, коли юридична дискримінація проявляється не в абстрактних формулюваннях, а в дуже конкретному життєвому абсурді.
Мрія про Португалію, яку спочатку зупинила пандемія, а потім війна
Разом із партнером чоловік шукав хоча б закордонний спосіб оформити свої стосунки.
Вони дізналися, що в деяких країнах Європи іноземні одностатеві пари можуть зареєструвати цивільний союз навіть без місцевого громадянства чи нерухомості.
Для себе вони обрали Португалію.
Планували оформити партнерство, отримати юридичний документ про свої стосунки, відкрити спільний банківський або пенсійний рахунок, а згодом, можливо, переїхати.
Надія була й на те, що з поступовою євроінтеграцією Україна хоча б почне визнавати партнерства своїх громадян, укладені в інших європейських країнах.
Але все склалося інакше.
Український паспорт чоловік отримав буквально напередодні пандемії COVID-19. Кордони закрилися, поїздка до Португалії зірвалася.
А потім почалася повномасштабна війна.
Сьогодні він служить у Силах оборони України.
І тут історія повертається до тієї самої проблеми, тільки вже з набагато вищою ціною.
«Зі зброєю в руках я захищаю країну, яка роками відмовлялася визнавати мене своїм громадянином і яка досі вважає мого партнера чужою для мене людиною юридично», — говорить військовий.
Для ЛГБТК+ військових відсутність юридичного визнання партнерства — це не просто питання символічної рівності.
Це право отримати інформацію в лікарні. Право ухвалювати рішення у критичній ситуації. Питання спадкування, соціальних виплат, поховання, майна, житла та статусу найближчої людини.
У мирному житті бюрократична прогалина може бути виснажливою. На війні вона може визначити, чи матиме людина будь-які права, якщо її партнер загине, зникне безвісти або отримає тяжке поранення.
Саме тому дискусія про цивільні партнерства в Україні давно вийшла за межі формули «чи готове суспільство».
Є конкретні люди, які вже живуть сім’ями. Вони разом оплачують житло, доглядають одне за одного, будують плани, служать у війську й несуть ті самі ризики, що й усі інші.
Не існує лише документа, який дозволив би державі це побачити.
Історія цього військового особливо добре демонструє парадокс української системи: держава погодилася визнати формальний шлюб гея з жінкою, бо така конструкція вписувалася в закон, але роками не визнавала його реальні стосунки з чоловіком.
Сьогодні людина, яка колись мусила доводити Україні право бути її громадянином, сама захищає Україну.
Можливо, саме тому відповідь держави теж має змінитися: не вимагати від ЛГБТК+ людей шукати обхідні шляхи, фіктивні шлюби й іноземні юрисдикції, а нарешті дати їхнім сім’ям простий і зрозумілий юридичний статус.
