Українська армія щодня доводить свою стійкість у війні проти російського вторгнення. Але водночас вона стикається з внутрішніми викликами, які підривають не лише права людей, а й боєздатність самої армії. Одним із таких викликів є трансфобія та інші форми дискримінації. Новий сезон проєкту «Хтось когось любить» показує, як упередження шкодять тим, хто готовий захищати Україну.
У цьому випуску автори розвінчують міфи про ЛГБТІК+ людей у війську. Гостями стали двоє військових, чиї історії розкривають глибину проблеми:
-
Емілі — трансгендерна жінка та ветеранка, яка відверто розповідає про свій шлях у ЗСУ, відкритість щодо власної ідентичності та дискримінацію, із якою стикнулася. Її питання звучить особливо гостро: чому армія, яка постійно шукає нових людей, відштовхує тих, хто готовий служити?
-
Саті — небінарна військова, яка показує інший бік проблеми: чи справді потрібно «виглядати й поводитися так, як очікує суспільство», щоб мати право захищати країну? Її досвід відкриває ще один пласт викликів — від неприйняття небінарності до тиску гендерних стереотипів.
Проєкт не лише розповідає особисті історії, а й ставить ширші питання: як суспільні упередження, «позитивний сексизм» і застарілі закони впливають на здатність армії залучати та утримувати мотивованих людей, і як змінюється ставлення до ЛГБТІК+ спільноти за роки війни.
Десятирічний шлях Емілі, перерваний упередженням
Емілі з дитинства знала, що вона — жінка. Ще підліткою намагалася розпочати медичний перехід, але стикнулася з відмовами лікарів. У 2014 році, коли почалася війна на Донбасі, 19-річна дівчина вступила до лав українського війська. Патріотизм поєднувався з прагненням заробити кошти на перехід — процес, що потребує значних фінансових ресурсів.
З літа 2021 року Емілі служила у Головному управлінні розвідки (ГУР) і мала звання капітанки. Колеги та офіцери цінували її професіоналізм. На момент звільнення наприкінці 2024 року її досвід був критично важливим для підрозділу.
Однак у Збройних силах досі діє міжнародний класифікатор хвороб МКХ-10, де трансгендерність визначена як «психіатричний розлад». Через це для зміни документів і отримання гормональної терапії людина змушена проходити психіатричні комісії та доводити свою ідентичність. Емілі, яка самостійно почала приймати гормони й відрощувати волосся, стала помітною для командування.
Командир, замість підтримки, скористався прогалинами в законодавстві: пославшись на «психіатричні захворювання», що нібито перешкоджають доступу до державної таємниці, він домігся позбавлення Емілі цього доступу. А без нього офіцерські посади у війську неможливі. «Я 10 років служила, була в АТО, і раптом мене просто прибрали. За що?» — згадує Емілі.
Небінарність як виклик системі
Саті, інша героїня проєкту, розповідає про власний досвід служби як небінарна людина. Її історія підкреслює, що навіть у війську, де кожен боєць важливий, очікування «традиційного» зовнішнього вигляду та поведінки залишаються сильними. Для таких людей служба перетворюється на боротьбу не лише з ворогом, а й за право бути собою.
Юридичні пастки та «психіатричний» ярлик
Перехід України на нову міжнародну класифікацію МКХ-11, де трансгендерність не вважається психіатричним розладом, досі не завершений. Через це військових, які розпочинають перехід, можуть визнавати «обмежено придатними» або позбавляти доступу до держтаємниці.
Ветеран і заступник голови ГО «ЛГБТ+ військові за рівні права» Віктор Пилипенко наголошує: такі застарілі норми стають інструментом для командирів, які мають упередження. «Коли військовий починає змінюватися візуально, командири, що мають упередження, часто звільняють його у мирний час або призначають обмежену придатність під час війни», — каже він.
Дискримінація шкодить обороні
За словами Пилипенка, випадки переслідувань ЛГБТІК+ військових фіксувалися в різних підрозділах, зокрема в Третій окремій штурмовій бригаді та полку «Азов». Такі практики не лише принижують гідність військових, а й безпосередньо шкодять армії. Досвідчені фахівці змушені залишати службу, позбавляючи підрозділи важливих кадрів.
«Це руйнує засади військового братерства та сестринства», — наголошує Пилипенко.
Зміни можливі
Попри внутрішні проблеми, громадська думка змінюється. Дослідження ГО «ЛГБТ+ військові за рівні права» показує:
-
72% опитаних визнають, що ЛГБТІК+ люди воюють за Україну;
-
63% підтримують рівні права для партнерів загиблих військових незалежно від орієнтації;
-
понад 57% вважають, що держава має компенсувати збитки військовим, які зазнали утисків через ідентичність.
Ці цифри свідчать про зростання розуміння важливості рівності та підтримки всіх, хто боронить країну.
Новий етап життя
Після звільнення Емілі завершила перехід: пройшла гормональну терапію, змінила документи й тепер працює фотографкою та займається мотоспортом. «Я себе почуваю краще, у мене неймовірно багато нових друзів. Навіть коли люди дізнаються про мою історію, ніхто не відгукується погано», — ділиться вона.
Шлях до змін
Представники ГО «ЛГБТ+ військові за рівні права» розробляють освітні курси для випускників військових академій та лобіюють зміни до дисциплінарних статутів, щоб унеможливити дискримінацію та сексуальні домагання.
Боротьба з трансфобією у війську — це не лише питання прав людини, а й безпеки країни. Втрата кваліфікованих військових через упередження послаблює армію. Історії Емілі та Саті нагадують: справжня сила Сил оборони полягає не лише в техніці та стратегії, а й у здатності захищати кожного, хто захищає Україну.
