Становище трансгендерних людей під час війни

Від повномасштабного воєнного вторгнення Росії в Україну, що розпочалося 24 лютого, так чи інакше потерпають усі українці. При цьому окремі вразливі групи, зважаючи на їх особливості, стикаються також із додатковими труднощами. Однією з таких груп є трансгендерні люди.

Як і решту, транслюдей війна застала в різних місцях і в різних обставинах. Якщо одні знаходилися у відносно безпечних регіонах, то інші опинилися в зонах бойових дій, іноді безпосередньо під обстрілами та бомбами. Ці обставини разом із особистими можливостями та мотиваціями впливали на те, чи намагалися люди евакуюватися в більш безпечні місця, чи залишалися там, де й жили.

Ті трансгендерні люди, що прийняли рішення виїхати за кордон, зіткнулися з тим, що під час воєнного стану країну заборонено залишати чоловікам у віці від 18 до 60 років за деякими винятками, згідно з чинними нормативно-правовими актами України. Саму доцільність такої заборони можна поставити під сумнів. По-перше, вона лише сприяє закріпленню традиційних гендерних ролей, при тому що останніми роками в українській армії взято курс на те, щоб жінки мали рівні можливості з чоловіками. По-друге, в умовах, коли добровольці створюють великі черги в військкомати, примусове утримання людей з низькою мотивацією до військової служби навряд чи має сенс.

У випадку транслюдей така заборона є особливо дискримінаційною, оскільки трансжінки, які ще не змінили позначку статі в документах, розцінюються як чоловіки. Більше того, відомо про окремі випадки, коли прикордонники не пропускали трансжінку, що мала вже жіночу стать за паспортом, просто дізнавшись про її трансстатус.

При цьому наявність документу про непридатність до військової служби є достатньою підставою, щоб на таку людину заборона виїзду не поширювалась. Діагноз же F64.0 «Транссексуалізм» є формальним критерієм непридатності згідно з наказом МОЗ, однак лише в мирний час, але не в воєнний.

В окремих випадках транслюдям на підставі цього діагнозу вдавалося домогтися зняття з військового обліку, щоб потім перетнути кордон. Але в кожній конкретній ситуації рішення про це приймає медична комісія при військкоматі, яка може враховувати індивідуальні обставини щодо стану здоров’я, тож сама по собі наявність трансдіагнозу не є вирішальною.

Трансгендерні люди, що вже опинилися в інших країнах, крім усіх інших типових для біженців складнощів стикаються з проблемою доступності для них гормональних препаратів.

В Україні, попри те що формально такі препарати є рецептурними, їх часто можна вільно купити. Іншими словами, наявність чи відсутність діагнозу або перебування на спостереженні в ендокринолога не є для цього критичними. Однак країни ЄС зазвичай вимагають рецепт в обов’язковому порядку. При цьому легалізація діагнозу, встановленого в Україні, а тим паче отримання його з нуля, може займати чимало часу, тоді як потреба в гормонах є нагальною. Частково цю потребу допомагають задовольняти міжнародні та місцеві ЛГБТ+ організації, хоча можливості щодо цього варіюються залежно від країни перебування.

Що стосується транслюдей, які залишаються в Україні, варто сказати, що вони загалом опинилися в меншій видимості. Певною мірою цьому посприяв дискурс, сформований західними ЗМІ й організаціями, які подають евакуацію за кордон для транслюдей як опцію за замовчуванням й акцентують увагу саме на ній.

Водночас, як і будь-які інші люди, транслюди можуть мати різні причини, щоб лишитися: небажання покидати свій дім; обставини, які ускладнюють можливість виїзду; обов’язки, які утримують людину на місці (наприклад, хворі батьки чи родичі, які потребують догляду); оцінка рівня небезпеки як невисокого; нарешті, намагання бути частиною спротиву російським окупантам.

Є також категорія транслюдей, які евакуювалися в межах України – як правило, з небезпечних регіонів Сходу на більш безпечний Захід. Якщо вони при цьому не мають конкретно до кого їхати, то стикаються з підвищеним ризиком дискримінації – відмови при спробах десь зупинитися чи зняти житло, якщо стає відомим їхній трансстатус, та з ризиком трансфобного ставлення. Тому ГО «Інсайт» відкрила у Львові та Чернівцях шелтери як безпечний простір для ЛГБТ+ людей включно з транслюдьми. Подібний шелтер є і в Ужгороді.

В Україні теж виникла проблема з доступністю гормональних препаратів, але причини її інші. З першого ж дня повномасштабної війни багато аптек припинили працювати, при цьому онлайнові аптечні системи часто показували інформацію, що не відповідає дійсності.

Разом із обмеженим рухом транспорту та подекуди величезними чергами в тих аптеках, що лишилися, це створило ситуацію, коли необхідні препарати стало важко купити, навіть маючи достатньо грошей.

З часом у значній частині території України ситуація налагодилася. Проте вона залишається складною в населених пунктах, де або біля яких тривають бойові дії, через що поставки стають неможливими, а подекуди й гуманітарні конвої блокуються російськими військами. Також є проблеми в населених пунктах, що постраждали від бойових дій, на територіях, де постраждала інфраструктура, та тих, що наразі перебувають під окупацією.

Такі ж чи навіть більші труднощі виникають, якщо треба звернутися до лікаря – зокрема, для проходження процедури отримання діагнозу чи за консультацією ендокринолога. Якщо проблема недостатньої кількості кваліфікованих спеціалістів існувала й до великої війни, то зараз відвідати потрібного лікаря часто фізично неможливо, а опція віртуальної консультації теж доступна не завжди й підходить не для всіх випадків.

Транслюди є однією з груп, що мають підвищений ризик втратити під час війни роботу та дохід, залишитися без засобів до існування.

До загальних обставин, таких як призупинення роботи підприємства в зв’язку з бойовими діями чи іншими пов’язаними з війною причинами, додається складність знайти роботу через трансстатус. ЛГБТ+ організації намагаються частково компенсувати цю ситуацію, надаючи гуманітарну допомогу.

На жаль, на сьогодні фактично немає інформації про становище тих трансгендерних людей, які опинилися на тимчасово окупованих територіях. При тому, що проблеми з доступом до гормонів і лікарів там теж є зі своєю специфікою, вони можуть бути найменшими порівняно з тим рівнем насильства, який спостерігається з боку окупантів.

Зважаючи на факти такого насильства, вже відомі на сьогодні на територіях, які перебували під окупацією, і традиційно високій рівень гомофобії та трансфобії серед росіян, трансгендерні люди на таких територіях опиняються в смертельній небезпеці.

Окремо варто згадати, що частина транслюдей не тільки залишилися, але й зайняли активну позицію. Відомі випадки долучення їх до лав територіальної оборони та Збройних Сил України. В Україні немає жодної нормативної бази, яка б враховувала особливості транслюдей при службі в армії, тож тут можуть виникати проблеми від доступу до тих же гормонів, до користування спільними гендерованими (і взагалі спільними) просторами. На сьогодні такі питання вирішуються лише ситуативно в індивідуальному порядку, і ризик стикнутися при цьому з трансфобією також залежить від особливостей конкретної ситуації.

Крім безпосередньої участі в військовому спротиві, багато транслюдей різними способами проявляють патріотичну позицію. Хтось – долучаючись до волонтерства чи підтримуючи волонтерів, хтось – через активність у соцмережах та інших майданчиках інформаційного фронту. Нарешті, трансгендерні люди, що залучалися на регулярній основі до активізму чи працювали в ЛГБТ+ організаціях, здебільшого продовжують цю діяльність, з початком повномасштабної війни більш сфокусовану на допомозі ЛГБТ+ спільноті та іншій волонтерській допомозі як постраждалим від війни, так і військовим.

Якщо ви є трансгендерною людиною, яка потребує допомоги під час війни, ви можете звернутися за нею до «Інсайту» наступними способами:

Інна Ірискіна, координаторка трансгендерного напряму ГО “Інсайт”

Поділись публікацією
Залишити коментарій