Сім історій сміливості: ЛГБТІК-люди у боротьбі за право жити в Україні
Історії, які ви зараз прочитаєте – про людей, які дуже люблять свою країну. Історія про людей ЛГБТІК з України, які з 24 лютого 2022 року, замість того, щоб тікати – вирушили захищати Україну. Хто як міг. Вірять у країну, де бачать своє майбутнє. Вірять в Україну толерантну, європейську.
Позивний “Француз”
Віктор Пилипенко (позивний “Француз”) був першим військовим, який відкрито заявив про себе, що він гей ще 2016 року. Щоправда, на той момент він уже звільнився з армії та перебував у статусі ветерана.
Варто нагадати, що війна росії проти України триває з 2014 року, відколи рф незаконно анексувала Крим, а потім організувала збройні формування на території України. Під їхнім виглядом російські військові й воювали проти ЗСУ.
Ще 22 лютого 2022 року Віктор знову повернувся до армії. Він, як і багато хто, очікував на початок повномасштабного вторгнення. Оскільки він уже був відкритим геєм, про нього писали медіа, його показували на ТБ.
Я (автор статті) знімав його у своєму документальному фільмі “Будьмо, гей! Діалоги про гідність”. Приховувати було нічого. Та й під час реальної війни розбиратися з тим, хто з ким спить і з ким лягати в ліжко, – ніхто не мав бажання. Не до цього. Сам факт існування України був під загрозою. Із перших днів Віктор був на передовій. Спершу охороняв Київ і брав участь у боях у районі Ірпеня. Звільняв Бучу – те саме місто, про яке тепер знають у всьому світі…
Ознаки гомофобії серед товаришів по службі виявлялися виключно у формі жартів, у даному випадку – цілком прийнятних. Так, коли його підрозділ узяв у полон російського солдата, то командир пожартував, мовляв, нехай спершу “Француз” проведе допит, натякаючи на сексуальну орієнтацію Віктора.
Щоправда, стикався Віктор і з відкритою гомофобією серед місцевого українського населення – у тих містечках, які вони обороняли вже на Донбасі. Так, в одному зі своїх постів він написав, що хтось із місцевих жителів відкрито погрожував Віктору через його відкриту гомосексуальність. Проте часи не ті. Вітя вже не на самоті. Товариші по службі швидко пояснили нахабному гомофобу “правила спілкування з українськими військовими”.
Захищаючи Україну та українців від так званого “русского міра” Віктор також захищає і самого себе, своє майбутнє. Бо майбутнє України – із Європою. Європою толерантною, Європою з рівними правами всім. Саме тому він підписав звернення до президента Зеленського з вимогою легалізації одностатевих шлюбів. Дивовижно, але лише за 2 тижні звернення на сайті президента набрало необхідних 25 тис. підписів. Чи можливо було би це до початку вторгнення, до 24 лютого 2022 року – питання спірне.
Вітя, хоч поки що і не знайшов свого кохання, але створив об’єднання “військові ЛГБТіК за рівні права”. І точно знає, скільки таких як він, які ризикують життям на фронті, чекають вдома громадянські партнери (теж не офіційні).
Антоніна та Сашко
Разом 9 років. У лавах Територіальної оборони Збройних сил України вже 7 місяців – також разом. Антона Романова – небінарна особа. Вони познайомилися із Сашком, коли Антоніна (тоді ще Антон) був просто гей. Через роки відбулося самоусвідомлення. Сашка це не злякало. Єдине, що довелося звикати називати кохану людину в жіночому роді. До вторгнення вони обидва працювали у сфері театру. Совісно творили концептуальні вистави, перфоманси.
Від початку вторгнення військ рф в Україну вже на третій день пішли разом записуватися до лав ТрО Києва. Як каже Антоніна, варіантів вибору було небагато. Сидіти і тремтіти вдома, ховаючись від російських ракет чи…. Навряд чи вони могли собі уявити до 24 лютого, що колись візьмуть до рук зброю. Вони, над ким часто знущалися сусіди та оточуючі саме за їхню відкриту позицію – їхню відкриту гомосексуальність.
Коли вони прийшли у Територіальну оборону, свою орієнтацію вирішили не приховувати. І навіть перший позивний (у кожного військового має бути позивний) Антоніна отримала саме як і мріяла – АНТОНІНА. За документами вона поки що Антон. Але впевнена, що це справа часу. Поки стояли у Києві – весь час тільки вчилися. Вчилися поводитися зі зброєю, копати окопи, ховатися від російських безпілотників.
І ось час настав – їх відправили на південний фронт. Нині Сашко та Антоніна воюють під Херсоном. Антоніна опанувала міномет. Їм допомагає вся ЛГБТ-спільнота. Зібрали гроші на обмундирування, на бронежилети та інші важливі на війні речі.
Те, що вони воюють на Південному фронті, дуже тішить Антоніну – вона ж із Криму. У 2014-му, після його анексії росіянами, була змушена виїхати з рідних місць. Мріє повернутися на рідний півострів із прапором України. А ще дуже мріє, що незабаром Марш Рівності пройде узбережжям поки тимчасово окупованого півострова.
Переживають лише про одне – якщо раптом хтось із них загине. За законом допомогу від держави інший з них не отримає. Поки що в Україні – вони поза законом. Чекають якнайшвидшого ухвалення закону про одностатеві шлюби.
Настя Конфедерат – аеророзвідниця
Вона теж мріє про закон, за якого вона могла б офіційно стати дружиною своїй дівчині. Настя познайомась зі своєю дівчиною десь за рік до початку повномасштабної війни росії проти України. Через якийсь час вони почали жити разом. Плани на спільне життя змінилися 24 лютого.
Настя ще з 2014 року допомагала армії. Як волонтерка приїжджала зі своїми дронами і проводила аеророзвідку. І на Марші Рівності виходила у колоні українських військових ЛГБТіК. Але у березні 2022 року вона вже повноцінно вступила до лав Збройних сил України.
Серед товаришів по службі якось розмов про її особисте життя ніхто не веде. Але життя пліч-о-пліч щодня – в результаті призводить і до одкровень. За ці півроку дізналася, що серед товаришів по службі є батьки відкритих ЛГБТ-людей, є співчуваючі. А ось із гомофобією їй “не пощастило”. У плані, що при ній не ризикують щось подібне висловлювати. Хоча, коли головний ворог – це росіяни,тут точно відбувається умовне “перемир’я”. І навіть найбільш упертому гомофобу в армії точно потрібні відомості від Насті, ті розвіддані, що вона збирає… Ну а вдома чекатиме дівчина… поки що не офіційна дружина.
Артур Антощук – парамедик
Він у Збройних силах уже кілька років. Воював з 2016 до 2019. Був поранений. Пішов у запас. І буквально перед вторгненням, за пару місяців, вирішив, що повертається до української армії.
На відміну від героїв, про яких написано вище, Артур ніколи не був відкритим. На Марші Рівності не ходив, свою орієнтацію приховував. Хоча у батальйоні його всі звали ласкаво “мама” – за турботу. Однак після початку повномасштабного вторгнення в Україну військ рф – зробив камінг-аут. Сенс, ще щось приховувати? Життя одне. Вбити можуть будь-якої миті. Коли лежиш у окопі під шквальним артилерійським вогнем супротивника – хочеться бути максимально чесним. Самим перед собою, перед тими, з ким ділиш це життя військового. З ким пліч-о-пліч захищаєш рідну країну. Не хочеться після Перемоги знову ховатися, боятися, що хтось дізнається, що він любить чоловіків, що він гей.
У підрозділ прийняли дуже спокійно. Справа твоя. Життя твоє. А у бою ми всі однакові. Артур поки що у пошуках свого кохання. Але впевнений, що після того, як росіян виженемо з України, – життя ЛГБТіК-людей зміниться. Стане краще. Гомофобія зникне. Якщо не повністю, то хоча б зникнуть ці радикальні угруповання, які били ЛГБТіК-людей. Це війна за майбутнє України – України з Європою.
Марлен Шкандаль, транс діва – Саша Данилін
Його знає багато хто. Він зірка нічних клубів всієї Україні. Як гей-клюзів, так і звичайних розважальних. На сцені – Марлен Шкандаль, травесті-діва. ЛГБТіК-активізм останніх років 5 – частина його життя. Сашко в образі Марлен – незмінний персонаж на платформі Маршу Рівності.
Але 24 лютого – українцям не до розваг. І Сашко тут же включається у інформаційну війну. Щовечора виходить у прямий ефір у своєму інстаграмі, де десятки тисяч підписників, із щоденником “Київ в оточенні”.
росіян відігнали від Києва – і Саша активно починає волонтерити. Його невелика квартирка перетворилася на склад для речей. Сашко, завдяки своїй медійності, збирає речі для переселенців із Донбасу. Для нього немає значення, хто ці люди – ЛГБТ чи ні. Неважливо. Вони українці, і вони постраждали. І так останні півроку. Оскільки він людина з інвалідністю – він зміг виїхати з України. Взяв участь у Марші Рівності у Варшаві. В українській колоні. Виїхав – і повернувся назад. Він тут, в Україні, зараз важливіший. Воювати не вміє та й по здоров’ю не підійде. Але збирати гуманітарну допомогу він здатен, він потрібний простим українцям.
Женя та Льоша – родина волонтерів
Тут насмілюсь написати про себе і свого чоловіка. Я чоловік 48 років, мій чоловік на 15 років молодший – Льоша. Разом ми вже 4,5 роки. І навіть встигли одружитися (шкода не за законами України). Розписалися онлайн у штаті Юта, США.
Я переїхав до України з росії ще у серпні 2015 року. Втік від путінського режиму, саме тому, що був не згоден з анексією Криму. З 2017 року отримав громадянство України – батьківщини моєї мами.
Коли розпочалося вторгнення, а ворог підійшов до Києва дуже швидко, ми з Льошею ухвалили рішення. Ми нікуди не біжимо. Поки наш житловий комплекс не будуть обстрілювати з артилерії, ми допомагатимемо тут. Ми тут потрібні. З першого дня ми почали волонтерити. Спочатку організовували оборону нашого ЖК, потім почали виїжджати за гуманітарною допомогою. То теплу білизну для бійців самооборони забрати в іншій області, то відвезти продукти на кухню, що готувала для оборонців Києва. У голові одна думка: ми віримо ЗСУ – Збройним силам України. Ми переможемо!
І страх, куди ж без нього! Я розумів, якщо російські військові захоплять наше селище (окраїна Києва), мене першого повісять на березі. По-перше – я колишній росіянин, який відмовився від їхнього “русского міра”, ну і по-друге я гей, який не приховує цього.
Ми з Льошею завжди жили відкрито. Про нас знали у нашому житловому комплексі, на роботі, всі друзі. Як автор фільму “Будьмо, гей! Діалоги про гідність” я розумів, що Україна має перемогти. Тому що Україна – це майбутнє! А росія – минуле! І життя людям ЛГБТіК у минулому точно не комфортне. Там, де вбивають, садять у в’язницю, де говорити відкрито “Я гей!” – небезпечно для життя.
Україна ще далека від ідеалу, але тут є рух до наших прав. І ця війна йде між добром та злом! І ми з моїм чоловіком – за добро.
Ми також підписали петицію на сайті президента України з вимогою легалізації шлюбів. Але поки цей закон не підписано, я перед тим як поїхати у далеку поїздку до прифронтового Миколаєва (возив гуманітарний вантаж) написав заповіт на свого громадянського чоловіка.
Замість епілогу
І так важливо розповісти про внутрішні емоції тих, хто пішов захищати свою країну. Емоції тих, хто робить вибір між своїм життям та правом України бути цивілізованою країною. Страх – властивий для кожної розсудливої людини. І, звичайно, цей страх притаманний усім героям цієї статті. Перед загрозою для життя у всіх страшний холод пробігає по тілу. Але ось потім з’являється лють. І всупереч поширеній думці, що люди ЛГБТіК+ це слабенькі, кволі, які не можуть постояти за себе – ті, хто воює, хто волонтерить для перемоги України – вони просто розставили пріоритети. Вони хочуть бути вільними та рівними у своїй країні, а не тікають від проблем та підлаштовуються до досягнень громадян інших країн.
І ще, сексуальна орієнтація – це лише одна з ідентичностей будь-якої людини. Який у нього гендер, з ким він кохається і яку сім’ю створює – це лише частина будь-якої людини. Це не робить його ані кращим, ані гіршим. Люди ЛГБТіК так само є чиїмись дітьми, братами та сестрами, батьками та друзями, професіоналами своєї справи. І, що важливо, – громадянами своєї країни!
Захищати своїх близьких, друзів, рідних – логічне природне прагнення. І сексуальна орієнтація до цього не має жодного стосунку. Усі люди ЛГБТіК справедливо прагнуть отримання рівних прав – але з правами приходять і обов’язки. Обов’язки громадянина, право та обов’язок захищати свою країну!
Тут описано всього сім історій. Але вже повірте, що ЛГБТіК-люди України зараз усі воюють за свою країну. Хтось на фронті, хтось у тилу. Бо всі ми – насамперед українці. Ну а вже після цього, звичайно ж, люди ЛГБТіК.
Євген Лесной, журналіст, автор документальних фільмів
