Пошуки себе навмання: як формувалась ЛҐБТІК+ спільнота на Донеччині між 1991 та 2014 роками
Після падіння Радянського Союзу Україна стала однією з перших пострадянських держав, яка скасувала кримінальну відповідальність за одностатеві стосунки — 12 грудня 1991 року, всього через кілька місяців після проголошення незалежності. Цей крок, хоч і не був результатом активізму, став фундаментальним для формування майбутніх ЛҐБТІК+ спільнот. Вперше люди з негетеросексуальною орієнтацією змогли жити без страху тюремного ув’язнення — хоча дискримінація, стигма та суспільна ізоляція залишалися всюди.
У 1990–2000-х роках Донеччина була одним із найважливіших центрів, де поступово почало зароджуватись усвідомлене ЛҐБТІК+ життя. Цей процес був складним, суперечливим і часто небезпечним. Спільноти формувались у підпіллі, через знайомства, закриті тусовки й випадкові контакти. Для багатьох людей це був шлях самопізнання “навмання” — без видимих рольових моделей, без відкритих медіа, без чіткої мови для опису власної ідентичності.
“Від злочину до випадкової свободи”: перші кроки після декриміналізації
Співзасновник однієї з перших організацій на сході України — “Наш світ” — Андрій Кравчук згадує:
“Це був доленосний крок. Ви могли не боятися тюрми за те, ким ви є. У радянські часи ти був злочинцем просто через факт свого існування. Україна скасувала кримінальну відповідальність першою серед колишніх республік СРСР — і це сталося випадково, але мало величезне значення”.
У 1990-х роках слова “ґей”, “лесбійка” чи “бісексуал” майже не вживалися. Люди або не знали цих термінів, або свідомо їх уникали. Як пояснює Кравчук, “гомосексуальність асоціювалася з чимось брудним і кримінальним, тому визнати себе ЛҐБТ-людиною — це був виклик насамперед перед самим собою”.
Інформаційний вакуум: як медіа формували викривлений образ
У перші два десятиліття незалежності джерелами інформації для більшості були телебачення, друкована преса та плітки.
Майже все, що стосувалося ЛҐБТ, подавалося через призму скандалів і сенсацій. В українських ЗМІ 1990-х гомосексуальність зображали як патологію, екзотику або жарт.
Маріуполець Сергій К’яртан, який зростав на Донеччині у ті роки, каже:
“Ми самі не розуміли, хто ми. Єдині “рольові моделі”, які ми бачили — це зірки естради, переважно жінки: Пугачова, Гурченко, Білик. Вони були союзницями, але не прикладами для нас. У ЗМІ ж ґеїв показували як карикатури — яскравих, скандальних, “ненормальних” людей”.
Жіноча гомосексуальність ще більше стигматизувалася. У телешоу її перетворювали на еротичний “фетиш”, а в найкращому разі — на жарт. Лише поодинокі фільми чи пісні зображали сильних незалежних жінок, які могли слугувати хоч якоюсь символічною опорою для лесбійок чи бісексуальних дівчат.
Як знайомились до інтернету: газети, служби знайомств і “плешки”
Після декриміналізації у пресі почали з’являтися еротичні видання та рубрики знайомств. Зокрема, у 1990-х роках на Донеччині оголошення для ґеїв і лесбійок публікували навіть у звичайних газетах — “Салон Дона і Басу”, “Алло”, “Експрес-клуб”.
Тексти були закодованими: фрази на кшталт “шукаю друга для спілкування” або “ціную розуміння і чесність” слугували сигналами для “своїх”.
Паралельно в Маріуполі та Луганську з’явилися невеликі “служби знайомств” — волонтери, які збирали анкети людей з регіону. Вони швидко зникли, коли на початку 2000-х з’явився інтернет.
Однак задовго до чатів і сайтів знайомств існувала інша традиція — “плешки”. Це були публічні місця, зазвичай у парках або біля туалетів, де чоловіки знайомилися один з одним. Вони існували ще в радянські часи, але продовжували жити і в незалежній Україні.
Найвідоміші плешки Донеччини:
-
у Донецьку — “Надька” біля обласної бібліотеки, сквер біля планетарію, пляж “Білі камені”;
-
у Макіївці — парки 10-річчя Незалежності та Джарти;
-
у Маріуполі — алея “Арбат”, парк Азовсталі, пляж між Мелекіним та Рибальським.
Плешки були не лише місцями знайомств, а й осередками ризику. Часто там відбувалися напади. Як згадує Андрій Кравчук, “було явище, яке називали “ремонт” — коли групи молодиків приходили на плешки, щоб бити ґеїв, “очищаючи суспільство””.
Вечірки, клуби і “свій простір”
На початку 2000-х у великих містах Донбасу почали з’являтися перші ЛҐБТ-вечірки. У Донецьку такі проводили в клубах “Галактика”, “34 авеню”, “Російський клуб”. Це були окремі дні, коли клуби відкривали двері для гомо- і бісексуальної аудиторії.
Проте атмосфера залишалася напруженою. “Навіть у ґей-клубі хлопці боялися знайомитися — страх був настільки глибокий”, — згадує Сергій.
Для жінок альтернативою став самодіяльний спорт, творчі вечори й дискусійні клуби. Донецька ініціатива “Рівнодення” проводила зустрічі, кінопокази та групи взаємодопомоги — це були перші спроби створити безпечний жіночий простір.
Крок до усвідомлення: народження активізму
Організації на кшталт “Наш світ”, що виникли наприкінці 1990-х, стали першим поколінням ЛҐБТІК+ центрів. Спершу вони зосереджувались на темах ВІЛ/СНІД, адже це дозволяло працювати відкритіше — через охорону здоров’я, а не “права людини”. Згодом активісти почали відкрито говорити і про дискримінацію.
Андрій Кравчук згадує, що на початку руху “ніхто не знав навіть, що таке райдужний прапор”:
“Ми говорили просто про людей, а не про букви. Символи і слова приходили поступово — після 2000 року, коли ми стали частиною міжнародної спільноти через інтернет”.
Саме інтернет став точкою зламу. З’явився доступ до світового досвіду, правових моделей, візуальної культури, а також можливість знайомитись і організовуватись без фізичних ризиків.
Поступово активізм набував політичного виміру. Зокрема, у 2010 році в Донецьку суд уперше в історії України визнав побиття ґея кримінальним злочином. Колишнього міліціонера засудили умовно, але цей прецедент став символом видимості та боротьби.
Донеччина перед війною: на порозі нового етапу
До 2014 року, попри всі труднощі, регіон мав власні неформальні ЛҐБТ-мережі, ініціативи й навіть культурні події. Однак із початком війни й окупації частини Донбасу ситуація різко погіршилася: активісти були змушені виїхати, а будь-які прояви ЛҐБТ-ідентичності стали небезпечними.
Але досвід попередніх десятиліть — з усіма його травмами, спробами, пошуками й маленькими перемогами — створив основу для нових спільнот, що нині працюють в Україні, у тому числі для тих, хто був змушений покинути Донеччину.
Історія ЛҐБТІК+ на Донеччині — це історія виживання й самоусвідомлення у світі, який десятиліттями вчив людей соромитися себе.
Від газетних оголошень до інтернет-чатів, від плешок до перших клубів, від тиші — до відкритих заяв про права: цей шлях тривав понад двадцять років.
І хоча багато з тих, хто стояв біля витоків, залишаються невідомими, саме вони заклали підвалини сучасного українського руху — навіть у найменш очікуваних місцях, навіть на Донбасі.
