«Побратими й не здогадувалися». Я трансгендерна військова
Емілія – військова й трансгендерна жінка, захищає Україну з 2014 року. Пів року тому вона зробила камінґ-аут і стала учасницею об’єднання «Українські ЛГБТ військові за рівні права».
Разом з громадською організацією , wonderzine поспілкувалися з Емілією про службу, прийняття себе й ставлення до трансгендерних людей в українському суспільстві.
![]()
Емілія
29 років
Про шлях у війську
Я пішла служити у 2014 році, була доброволицею, потім перейшла до ЗСУ. Згодом закінчила військовий інститут і стала офіцеркою. Наразі я служу в частині зв’язку, проте багатьох подробиць розкривати не можу.
Про усвідомлення трансгендерності й перехід
Відчувати свою трансгендерність я почала ще змалечку. Пригадую, що мені подобалося брати в мами одяг і косметику. Тоді в мене не було розуміння того, що зі мною відбувається. Років у 14 до мене прийшло усвідомлення, що зі мною щось не так, що в мене є щось неправильне й так не має бути. Інформацію дізнавалася з інтернету, шукала щось про те, що відчувала, і чимало пунктів вказувало на те, що це, найімовірніше, трансгендерність.
Уперше прийняла гормони в 16 років. Якісної інформації про перехід тоді практично не було, до лікарів я також не зверталася, адже не знала спеціалістів, які б з цим допомогли. Тож робила все сама, а гроші на препарати брала в батьків. У Києві тоді існувала так звана «комісія зі зміни статі», куди я пішла в 17, точніше, мене повела мачуха. Там мене одразу з порогу змішали з лайном: мовляв, що це я, неповнолітня, із собою роблю. Вони назвали мою ідентичність «дурістю». Після цього мачуха перестала давати гроші на гормони, вирішивши, що я просто начиталася в інтернеті всіляких нісенітниць. На цьому моя перша спроба переходу завершилася. Тоді я встигла пробути на гормональних препаратах близько пів року.
Удруге почала приймати гормони у квітні 2023 року й уже 14 місяців їх вживаю. Самопочуття значно поліпшилося, через перерозподіл жирових тканин змінилася фігура, почали рости груди. Мені стало набагато комфортніше у своєму тілі. Водночас поки що я багато уваги звертаю на свої чоловічі риси, зокрема на зовнішність і голос, а іноді мені взагалі здається, що візуально в мені нічого не змінилося. Це спричиняє дискомфорт. Але, гадаю, це через те, що я бачу себе в дзеркалі щодня, не завжди помічаю найменші зміни, та й узагалі все життя бачила у відображенні хлопця. Це одна з причин, чому я планую робити багато косметичних операцій. Натомість мої друзі, знайомі й просто люди на вулиці бачать у мені дівчину, до мене не виникає питань у цьому плані. Це мене радує, через це я почуваюся більш відкрито й уже можу спокійно вдягатися фемінно, носити довге волосся й не боятися, що хтось через це вирішить мене побити.
Зараз планую робити чотири операції, хочу відкорегувати обличчя й тіло, зокрема й голосові зв’язки. З цим є проблема, адже всі операції потребують відпочинку й відновлення, а для цього мені треба зробити перерву на службі приблизно на рік. Звісно, таку тривалу відпустку взяти неможливо, хіба для деяких медичних потреб. До того ж я не хотіла б займати місце, не даючи працювати на ньому комусь іншому.
Також я в процесі юридичного переходу, але в нас він досить тривалий і не простий. Уже отримала довідку в психіатра, ендокринолога й сімейного лікаря, а також подала документи в РАЦС на зміну свідоцтва про народження. За нашим законодавством цей процес може тривати від трьох місяців. Коли отримаю нове свідоцтво, зможу змінювати паспорт й інші документи.
Про камінгаут перед побратимами й рідними
Побратими довгий час нічого й не здогадувалися про мене. Я мала вигляд як звичайний чоловік, а свою ідентичність тримала в собі. Відкрилася лише цієї зими, розповіла усім, з ким служу, зокрема й командиру частини. Звісно, спершу було страшно, я побоювалася, що зіпсую товариські й професійні стосунки. Проте всі, окрім командира, відреагували добре, ніхто не перестав зі мною спілкуватися, наші взаємини все такі ж хороші, як і були. Гадаю, мені дуже пощастило. Адже з того, що я бачила в інтернеті, багатьом трансгендерним людям після камінгауту складно: від них відмовляються й друзі, і рідні. Мої друзі натомість ставляться до мене добре. Досі я не чула жодних упереджень від свого оточення, за винятком мачухи. Вона періодично розповідає, мовляв, трансгендерні люди довго не живуть, а також що вони частіше стають наркозалежними. Але це лише хибна інформація з інтернету, не більше.
Про фемінність й упередження
Мені хочеться мати вигляд і вдягатися фемінно. Іноді чую твердження, мовляв трансгендерні жінки часто виглядають більш жіночно, ніж цисгендерні. Погоджуюся, що такі випадки справді є, і я навіть розумію таких трансгендерних жінок. Адже проживши багато років як чоловік, маючи маскулінний вигляд і тримаючи справжню ідентичність у собі, я хочу надолужити втрачений час. До того ж, роблячи перехід, ми маємо на когось орієнтуватися, і такими орієнтирами виступають зразки фемінності, створені саме цисгендерними жінками.
Раніше мені здавалося, що наше суспільство дуже не толерантне. Проте спостерігаючи за своїм оточенням, я помічаю, що всі ставляться до мене добре. Навіть деякі з моїх друзів, які мали гомофобні й трансфобні настрої, однаково позитивно відреагували на мій камінгаут. Це мене наштовхнуло на думку, що більшість нетолерантних людей насправді є такими до моменту, поки вони особисто не зустрінуться з реальними представниками ЛГБТ-спільноти. Якщо ж виявляється, що такі люди є серед їхніх друзів чи родичів, вони кардинально змінюють думку. Тож загалом я вважаю, що українське суспільство потроху все-таки рухається в бік прийняття й толерантності, і не все так погано, як може іноді здаватися. Звісно, завжди будуть дурні, але вони присутні в усіх аспектах життя.
Матеріал реалізовано громадською організацією «Почута» за сприяння RFSL – Шведської федерації за права ЛГБТКІ в рамках програми «Стійкі рухи, сильніші спільноти».
