«Наша їстівна версія обіймів»: ЛГБТ-пари про улюблені страви
У кожної пари є свої кулінарні традиції — рецепти, що гріють серце, нагадують про перші побачення чи неспішні недільні ранки. У цьому матеріалі shuba.life дізналися, які страви є особливими для ЛГБТ-пар. Ділимося цими історіями в червні, під час місяця прайду, щоб розповісти, що їжа — це також про підтримку й любов.
Сашко та Сергій — піца з тушкованою капустою
Я люблю робити тісто, а Сергій любить тушковану капусту, і це схоже на формулу справжнього успішного партнерства: тут не компроміс, а мікс того, що люблять обидва. Авжеж, так виходить не з усім у стосунках, саме тому такі речі, як піца з тушкованою капустою, є особливим спільним моментом.
Колись ми запросили нашу подругу Маргариту й хотіли пригостити чимось, що її здивує. Ми спекли звичайну домашню піцу, але в останній момент Сергій побачив на плиті сковороду з тушкованою капустою, що залишилася з обіду, подивився на мене, і я без зайвих слів почав викладати цю бурштинову солодкувату тушковану капусту на гарячу піцу, ще й зверху поливши її крапелькою меду.
Власне, так ця страва й стала традиційною для нас. Особливо класно готувати таке в холодні вечори, коли духовка наповнює дім ароматом випічки і зʼявляється солодка нота томатної пасти від тушкованої капусти з цибулькою. Під цю страву пасує червоне вино, а тому це класне пригощення для гостей на домашню вечірку.
Зазвичай я займаюся тістом, а Сергій тушкує капусту. Разом нарізаємо додаткову начинку, наприклад печериці, печену курку, свіжі томати, слайси сиру чи навіть салямі. І, авжеж, секретний томатний соус на основу піци.
Коли є настрій зробити піцу більш яскравою, то можемо додати бринзу чи якийсь не надто солоний і кислий м’який сир. А якщо хочеться ще більш яскравого смаку — додаю зверху вʼялені томати й побільше меду. Одного шматочка вистачає, щоб наїстися на весь вечір.
Одна з наших традицій, повʼязаних із їжею, — це те, що ми варимо курячий бульйон на ранок після вечірки. І годуємо котів вологим кормом. Як правило, ми їмо на підлозі у вітальні за журнальним столиком. Це жах, як незручно, але змінює перспективу: нагадує нам про тих, кому зараз, можливо, теж незручно їсти.
Спільне приготування їжі — це співпраця та партнерство. Тут ми й вчимося разом створювати щось. Потім це переноситься на наші спільні проєкти: ведення інстаграму й подкасту, усіх наших творчих продуктів. Це неймовірний досвід взаємодії з людиною.
Владислава та Поліна — рол із куркою та овочами
Рол з куркою та овочами — це улюблена страва нашої пари, яку ми готуємо та їмо, мабуть, найчастіше за все.
Коли ми жили разом у нашій першій квартирі в Німеччині, у нас була дуже маленька кухня, яка не сильно надихала на приготування страв. Довго стояти на ній не хотілося, та й місця для готування кулінарних шедеврів там не було.
Хотілось робити щось швидке, але смачне та поживне. Тоді ми стали готувати роли з куркою — домашній варіант німецького дьонер-кебабу. Уперше його приготувала моя дівчина Поліна, і з того часу ця страва стала моєю улюбленою.
З цією стравою пов’язаний особливий період нашого життя. Це були наші перші місяці разом у новій країні, у першій спільній квартирі, де все тільки починалося. Зараз ця страва нагадує мені про ті часи й те, як ми вчилися створювати дім навіть на негарній маленькій кухні.
Цей рол — фірмова страва моєї дівчини. Зазвичай вона робить його для нас обох, і в неї це виходить найсмачніше. Я можу підготувати овочі, але вона завжди займається приготуванням курки, збирає інгредієнти докупи, закручує все в лаваш.
За декілька років ми пробували різні варіації цієї страви: замінювали курку на тунця, додавали сир, моркву по-корейськи або інший соус. Але найсмачнішим варіантом залишається класичний: дрібно нарізані овочі (помідор, огірок, солодкий перець, кукурудза), салат айсберг, смажене куряче філе з приправами (паприкою, сіллю, перцем), соус із йогурту та гірчиці й лаваш.
Кожну нашу річницю ми святкували з маленьким тортиком, який замовляли заздалегідь, але на пʼять років вирішили зробити його самі. Увечері, перед річницею, ми разом спекли «Червоний оксамит», а вранці прикрасили його й обмінялися подарунками. Це був не просто торт, а щось дуже наше — миле, смішне, трошки криве, але дуже смачне й зроблене з любовʼю.
Зазвичай ми їмо, сидячи перед телевізором і дивимося щось разом. Коли є можливість, на вихідних ходимо на побачення в улюблені заклади Києва. Ми великі прихильниці азійської кухні, тому періодично ходимо їсти рамен, том ям чи суші. Це наш маленький ритуал — смачно поїсти й побути разом без поспіху. А якщо хочеться побути вдома, то замовляємо доставку цих страв.
На відміну від моєї дівчини, я не особливо люблю готувати. Хоча й смачно поїсти люблю, кухня — це не моє. Та в будь-якому разі, спільне приготування — це для нас не просто рутина. Іноді я беру участь: допомагаю, щось ріжу або готую спеціально для неї. Це як ще один спосіб показати турботу, навіть якщо я не щодня на кухні.
Тимур і Зорян — гарбузовий крем-суп
Гарбузовий крем-суп — це наша їстівна версія обіймів. Готуємо його, коли хтось із нас хворіє або просто потребує турботи. Цю страву не приготуєш нашвидкуруч: вона вимагає часу, терпіння та натхнення. Крім того, це смачна, недорога й абсолютно українська страва — з тих, де не треба шукати інгредієнти в трьох різних магазинах.
Гарбузовий суп з’явився в нашому житті в розпал пандемії ковіду. Під час пандемії, коли більшість часу ми проводили вдома, у господарстві з’явилася мультиварка — імпульсивна покупка, яка швидко перетворилася на улюблений девайс. Зорян вперше приготував цей суп тоді, коли Тимур хворів, із цілком практичною метою: нагодувати та підтримати. Відтоді страва стала майже ритуалом, таким собі знаком, що все буде добре.
Суп з’явився як відповідь на потребу в комфорті та підтримці, і з часом перетворився на міцний спогад про те, як ми долали труднощі разом.
Здебільшого ми готуємо разом. Один ріже гарбуз і тихо проклинає свою ідею, інший обсмажує бекон і контролює спеції. У результаті — теплий, гармонійний суп і невелике прибирання, як «бонус» для Тимура. Їжа, приготована вдвох, має особливий смак, бо вона про партнерство, навіть коли хтось випадково пересолив. Такі моменти на кухні, з їхніми жартами й невеликими «катастрофами», є невіддільною частиною нашого спільного життя.
Формально ця страва не змінювалася з часом, але, як не старайся, кожен раз виходить трохи по-новому. Секрет, мабуть, у настрої. Ми кладемо в суп сухарики із власноруч підсмаженого хліба, хрусткий бекон і трохи гарбузового й соняшникового насіння, щоб додати нотку «забороненого задоволення», адже ми намагаємося не їсти багато хліба й сала. Ці інгредієнти перетворюють просту страву на святкову.
Можна сказати, що це наша версія «comfort food», у якій є баланс між турботою про здоров’я й маленькою гастрономічною авантюрою.
У нас є кулінарна традиція: після важкого тижня — тільки стейки. Щоправда, їх чомусь завжди смачніше їсти не вдома. Можливо, тому що в ресторані не треба відмивати бризки олії зі стелі й казати «ну, наступного разу точно не забудемо про термометр». Іноді краще довіритися професіоналам, а домашня кухня залишається для особливих, менш стресових моментів.
Зараз ми живемо в різних країнах (Зорян працює дипломатом в Ізраїлі), тож іноді ми їмо разом через WhatsApp. Але колись у нас були суботні ритуали: східна кухня, рамен, суші та довгі розмови у відомих київських мережевих закладах. І хоч зараз нас розділяють кордони, ця звичка — ділитися фото їжі та емоціями — залишилася.
Спільне приготування їжі — це для нас насамперед ритуал. Ми не готуємо щодня, але коли готуємо разом — це про турботу, близькість і час, який ми вибираємо провести одне з одним. У приготуванні є щось терапевтичне — ти можеш мовчати, жартувати, злитися й водночас знати, що ти не сам.
