На самому початку другого етапу російської агресії проти України, патріарх Кірілл, глава Російської православної церкви, у своїй проповіді на Прощену неділю (6 березня) заявив, що причиною цієї війни є боротьба «людей на Донбасі» проти проведення гей-парадів. Я вважаю, що у певному сенсі, якщо перекласти орвелловську новомову очільника російської церкви людськими словами, так воно і є.
Загадкових «людей на Донбасі» треба назвати їхнім справжнім ім’ям: російські агресори та їхні посіпаки в інших країнах, фактичні прихильники ідеології «Русского міра», навіть, якщо вони іменують її інакше. Ультраконсерватори та неофашисти. Стосовно же «гей-парадів», патріарх навіть не приховує їхнього символічного значення: вони, за його словами, є просто тестом на прихильність до «так называемых ценностей, которые сегодня предлагаются теми, кто претендует на мировую власть» — безперечно, йдеться про ліберальну демократію. Страшні не так самі геї, як те, що вони розглядаються як повноправні громадяни з усіма відповідними правами. Ультраконсервативні та фашистські держави ґрунтуються на принципах кастового суспільства, де різні групи людей мають різні та нерівні права: що дозволено одним, заборонено для інших. Патріарх Кірілл не дискримінує загальновідомих єпископів-геїв у своїй церкві — вони ж не ходять на гей-паради, а просто тихо їб…ться зі своїми коханцями. Традиційні цінності та християнська мораль, як їх уявляють в РПЦ, від цього не страждають.
Отже, перекладаючи людською мовою, війна Росії проти України є війною лицемірного авторитаризму проти відкритої ліберальної демократії, Русского міра проти Вільного світу. Це для мене очевидно так само, як і для патріарха Кірілла. Думаю, це є очевидним і для українських однодумців патріарха — наших провідних церков і ультраправих угруповань, — але вони у цьому конфлікті знаходяться у вкрай незручному становищі; фактично, змушені воювати проти ідеологічних союзників на боці ідеологічних супротивників, так само, як Сталін був вимушений воювати з Гітлером замість того, щоб спільно громити буржуазних імперіалістів. Ті самі суперечливі почуття, вочевидь, роздирають і таких західних політиків як угорський прем’єр Віктор Орбан. Доводиться наступати на горлянку власній пісні.
Те, що прихильники або корисні ідіоти Путіна, зустрічаються й серед ЛГБТ людей — а вони таки зустрічаються, хоч і нечасто — підкреслює дві речі: по-перше, ЛГБТ, всупереч закидам наших ворогів, не сповідують ніякої єдиної ідеології, а по-друге, насправді йдеться не про захист прав ЛГБТ, а про захист основоположних прав людини та ліберальної демократії, яка на них ґрунтується. Патріарх Кірілл має рацію: «гей-паради» є характерною ознакою саме вільного сучасного демократичного суспільства. Але не тому, що у ньому ЛГБТ людей більше, ніж у консервативних суспільствах, і не тому, що воно сповідує міфічну «ґендерну ідеологію», а просто тому, що ЛГБТ люди є скрізь, і у вільному суспільстві вони мають змогу жити так само вільно, як і гетеросексуальна цисґендерна більшість. Росія воює за рабство, Україна захищає свободу.
Для українських ЛГБТ людей ця війна має подвійне значення, тому що поразка в ній означатиме знищення як України, так і ЛГБТ спільноти. Так само, перемога в ній означатиме вільну демократичну Україну, в якій права ЛГБТ будуть захищені на рівні країн ЄС, про що би там не мріяли у своїх вологих снах наші церкви та ультраправі — тому що іншого варіанту, якогось «третього шляху», для України не залишилось. Наші союзники в цій війні — ліберальні демократії, а захист прав ЛГБТ вже став неодмінною частиною самого поняття «ліберальна демократія». Без їхньої допомоги нам не вижити — це безперечний факт, реальність, як вона є.
Багато хто зараз порівнює Україну з Ізраїлем — як країною, що знаходиться у подібній ситуації та прикладом для наслідування. Це порівняння цікаве, зокрема, тим, що Ізраїль не є європейською державою та членом взагалі будь-яких військових або політичних союзів. Це, либонь, чи не найбільш незалежна країна світу — ніхто не має змоги диктувати ізраїльтянам їхню зовнішню та внутрішню політику. Над ними немає ні Європейського суду з прав людини, ні диктатури Брюссельського або Вашингтонського обкомів у термінології наших північних небратів. Політика ізраїльських урядів визначається винятково інтересами єврейського народу Палестини та непереборними обставинами сучасного світу.
І виявляється, що ця політика ніяк принципово не відрізняється від західних стандартів — зокрема, і щодо захисту прав ЛГБТ, в чому Ізраїль може дати фору навіть багатьом європейським демократіям. Це унікальний приклад побудування сучасної демократії на голому місці, буквально у нас перед очима, абсолютно природним шляхом, в умовах, коли на кону стоїть саме існування нації. Ба більше — вочевидь, сама потреба у виживанні нації перед лицем безжалісного та непримиренного ворога примусила ізраїльтян-євреїв цінувати кожного співвітчизника, кожного патріота та захисника своєї країни, попри всі культурні, політичні та ідеологічні розбіжності. Ізраїль — країна, в якій релігія, до того ж у найбільш консервативному (і, звісно, гомофобному) варіанті, не відділена від держави та грає в ній дуже важливу роль. Але ізраїльська держава визнає подружні права одностатевих пар і навіть одностатеві шлюби, укладені за кордоном — тому, що рівні обов’язки з захисту своєї Батьківщини мусять означати й рівні права її захисників. Суспільство навчається це розуміти та цінувати.
Наші ЛГБТ військові та волонтери просто зараз захищають не тільки майбутнє нашої держави — вони обстоюють і майбутнє української ЛГБТ спільноти, всіх нас. З війни за свободу постане нова Україна.
Стаття експерта Центру “Наш світ” Андрія Кравчука, надрукована у № 33-2022 часопису Stonewall.