ЛГБТ на війні – історія гея на війні

«Не окей по рації казати, що летить підарський дрон, бо він російський». Боєць ЗСУ та відкритий гей Саша Жуган ― про воєнне мистецтво і гомофобну лексику. Подкаст «Усе так райдужно» #2.

«Бабель» запустив подкаст «Усе так райдужно» про ЛГБТ+ спільноту під час війни. У шести випусках редакторка «Бабеля» Юліана Скібіцька та журналістка Оксана Расулова спілкуються з квір-людьми ― волонтерами, воїнами, активістами. Це діалоги на теми, що завжди на часі: про права людей, війну і про те, як ми можемо допомагати одне одному. У першому випуску квір-активістка та співорганізаторка «Харків Прайду» Анна Зяблікова розповідала про життя за кордоном, відносини з іноземцями, воєнний Київ і про проблеми жінок на війні. А в цьому випуску Юліана Скібіцька поговорила з бійцем Тероборони Києва Олександром Жуганом. До 24 лютого Саша був актором і викладачем акторського мистецтва. Після повномасштабного вторгнення він пішов у ТрО, воював на Херсонському напрямку. Олександр розказав про те, як мистецтво змінює суспільство, про ставлення до геїв в армії та про те, чому ЛГБТ-військові не люблять, коли росіян називають «підарами».

Слухайте цей епізод також тут:

Саша, якщо я не помиляюся, ти боєць київської ТрО, так?

Усе правильно, ТрО київська, але останні 4 місяці [інтерв’ю відбулося на початку листопада, ще до звільнення Херсону] ми були на Херсонщині, ось щойно приїхали. У нас зараз період декомпресії  (Форма психологічної реабілітації військовослужбовців, які перебували в екстремальних бойових умовах.), як пояснили психологи. Далі на навчання, а потім, я так розумію, кудись знову на південь або на схід.

Давай повернемося до 24 лютого. Розкажи, як ти потрапив у ТрО?

Несподівано я туди потрапив. До 24 лютого я ніяк себе не сприймав як військового, був дуже далеким від будь-якої військової діяльності. Але в лютому 2022 року життя поділилося на «до» і «після». Я зрозумів, що ті методи, які ми використовували, коли працювали з військовими темами в театрі, певно, уже не працюють. Не тільки я, багато людей, які працювали в театрі, у сфері мистецтва, взяли в руки зброю. Дехто ― уперше в житті.

Це звучить так, ніби ти та твої друзі, колеги зрозуміли: інколи буває так, що мистецтво не працює. Правильно?

Воно працює, але, певно, в інших людей. Бо в мене потік творчості чи доступ до творчої сфери закрився ― зараз нічого не пишеться, не думається, не співається і не танцюється. І я по-доброму заздрю людям, які записують тік-токи про те, як танцюють воїни ЗСУ. Усі мої фото ― це я рию окоп. Мабуть, мій шлях у театрі або закінчився, або на паузі на невизначений термін. Мені здавалося: все, що я можу робити, щоб якось впоратися зі своєю тривогою, бо бомби падають на Київ, ― це записатися у ТрО, взяти в руки автомат і піти захищати Україну. Вибачте, що це прозвучало занадто пафосно.

Ти кажеш, що дуже заздриш людям, які знаходять у собі сили щось писати, розповідати про війну. А як ти, людина мистецтва, оцінюєш сучасну воєнну творчість? Наскільки вона відповідає духові часу?

Насправді, я радий, що є люди, які зараз роблять хоч щось. Завдяки їм голос України нарешті почули у світі. Багато років ми перебували під впливом цієї імперіалістичної штуки, коли все українське сприймалося крізь призму російського.

З іншого боку, я так собі фантазую, що буде дуже багато прохідного мистецтва, дуже багато патріотичних пісень, але низької якості. І це теж окей. Багатьом людям є, що сказати. У когось талант масштабніший, у когось таланту не так багато. І добре, що всі мають простір і можуть висловитися. Шкода, що зі мною так не сталося. Я зараз почуваюся не в ресурсі, щоб щось творити. Я бачу, що це відбувається також із багатьма моїми колегами. Але інші колеги, які або залишилися в Україні, або виїхали за кордон, продовжують творити. Я знаю, що є проєкти в Польщі, у Німеччині. Я їх не бачив, але сподіваюся, що вони подають правдиву картинку.

Я думаю, що будні війни та погляд людей з фронту буде представлений [в українському мистецтві] пізніше. Коли ми переможемо, прийдемо, переосмислимо, перетравимо все те, що відбувається з нами зараз, і зможемо, нарешті, теж щось сказати.

Тебе і твоїх колег по мистецтву не бісить, що ви в ЗСУ, їздите по гарячих точках, виконуєте найважливішу наразі роботу, а хтось продовжує писати п’єси? Бо що довше триває повномасштабна війна, то більше у людей, які з першого дня на фронті, накопичується втома і роздратування через те, що вони воюють, а хтось відсиджується в тилу. У тебе як?

Це складне запитання, бо мій нормальний стан по життю ― це роздратування. Я думаю, що я б і в мистецтво не пішов, якби був постійно спокійним, із нормальною нервовою системою. А тут [на війні] ти постійно переживаєш стрес, навіть якщо не усвідомлюєш цього. Я думав, що зі мною все окей, поки не почав вночі зубами скрипіти. Усі лікарі кажуть, що це від стресу і минеться. Тобто стрес є, відповідно, рівень роздратування накопичується.

Моє раціональне «я» каже, що дуже несправедливо і тупо дратуватися на те, що хтось взагалі відмежувався від війни. Я розумію, чому так відбувається. Але моє ірраціональне «я» тільки матюкається на це. Я дратуюся на все ― на те, що хтось за багато місяців війни просидів десь, охороняючи міст у Мукачевому. Ми були на Херсонщині, на нулі. А зараз приїхали на Київщину, де більш-менш спокійно, нічого на голову не падає, ми виходимо в наряд раз на три дні. Ця бездіяльність теж мене дуже дратує. Я розумію, що я міг би бути кориснішим десь в іншому місці. А це така штука, на яку я не можу вплинути. І це теж бісить.

Бісить, що пишуть погані пісні та п’єси, погано грають і співають якось не так. Я розумію, що це моє виснажене «я», яке постійно роздратоване, якому все не так, у якого суперзагострене почуття справедливості.

Ще мене бісить героїзація. В армії ти бачиш, що людям, які в тилу, дуже легко героїзувати армію і думати, що тут все прекрасно. А я бачу, що тут не все прекрасно, і це мене теж бісить. Але оскільки я не можу сам зробити мистецький акт, то окей, хай буде так. Але ти права, бісить усе.

Знаєш, якби мені увімкнули пісню «Байрактар», то я би теж бісилася. Тому не думаю, що це ірраціональне, навпаки, мені здається, що це найбільш раціональна реакція з можливих. Розкажи про Херсонщину. Яка взагалі атмосфера у бійців на нулі?

Я не військовий експерт і не можу якось компетентно про це говорити. Ми, рядові солдати, маємо теж дуже обмежену інформацію. І ми так само дізнаємося з новин, що десь там звільнили одне село чи інше. Настрій бадьорий, бойовий. Немає такого, що геть всі виснажені, хочеться додому. Хіба що хочеться додому, щоб помитися, випрати речі й назад. Можу сказати по мінометці: у нас було все окей! Ми собі працювали нормально і ще би працювали.

Чи знають твої побратими про те, що ти гей? І вибач, якщо це запитання виглядає трохи нетактовним.

Та чого, дуже тактовне запитання. Я думаю, що більшість знають. Усі, хто питав або подружився зі мною у фейсбуці, знають або здогадуються, або хтось комусь розказав уже. Для мене це не було проблемою. Були різні ситуації, але я не стикався з відкритою фізичною агресією. Та й з відкритою вербальною агресією теж. І слава богу. Я знаю, що у хлопців із ЛГБТ-спільноти складається по-різному. Мені, мабуть, щастило.

Як ти думаєш, із чим це пов’язано? Із тим, що в тебе просто класні побратими? Чи з тим, що все ж таки якісь ґрунтовні зміни в суспільстві відбуваються чи вже відбулися?

Я думаю, тут цілий мікс із факторів. І побратими хороші, й у принципі рухаємося вже не перший рік. Мені здається, що фундаментальні зсуви в нашій ментальності почали відбуватися після 2014 року. І після того, як деякі військові зробили камінгаут. Потім людям, які 24 лютого прийшли в армію, було легше говорити: «Побратими, привіт, я ― гей, сподіваюся, вам нормально із цим. Якщо ненормально ― переживіть якось, самоосвічуйтеся». Буває, що хлопці щось за спиною говорять. Але це якесь чоловіче самоствердження ― мовляв, я не такий, я правильний чоловік, а ці неправильні якісь. Але в обличчя не говорять, ну й окей. І знаєш, все одно головне, щоб із цими людьми можна було працювати та розуміти, що в разі чого вони мене прикриють.

Я знаю, що військові називають росіян «підарами». І це дуже поширена назва. Я думаю, ти теж це чув. Як ти на це реагуєш? От буквально кілька тижнів тому я бачила величезну суперечку в твітері про те, що не можна використовувати це слово, тому що це образлива лексика щодо геїв. Інша точка зору полягала в тому, що військові використовують це слово, абсолютно не маючи на увазі орієнтацію. Так просто вийшло, що саме це слово стало ключовим щодо росіян. Тому відчепіться від нас, ви в тилу не знаєте, чим зайнятися. Що ти думаєш і що ти відчуваєш з цього приводу?

Знаєш, я вже втомився від цієї теми. Давайте так: це справді образливо. Я розумію, що після того, як ми виграємо цю війну з росіянами, попереду в ЛГБТ-спільноти велика війна, яку не виграєш за один день. Це постійна боротьба, ти у своїй країні маєш постійно відстоювати свої права. І постійно займатися освітою інших людей. Розказувати їм, чому слово «підар» чи «підарас» ― це не окей. Чому не окей по рації говорити, що летить «підарський» дрон. Тому що він не «підарський», а російський. ЛГБТ-тусовка краще знає, образливо це чи необразливо. Якщо ви не в курсі та сумніваєтесь, то підійдіть і спитайте у тих людей, яких це може ображати. Якщо вам здається, що «чорножопі» сказати не образливо, то підійдіть до тих людей, яких, на вашу думку, це може образити, і спитайте, чи їм окей, коли так говорять. Тим більше в радіоефірі, наприклад.

Мене особисто бісить те, що деяких представників ЛГБТ-спільноти це не ображає, вони теж поділяють думку, що ця назва не повʼязана з геями. Але я скажу так: це просто елемент інтерналізованої гомофобії. Гомофобами можуть бути не тільки гетеросексуальні люди, але й гомосексуальні. Тому що ми всі живемо в одному суспільстві та за одними принципами виховуємося. Якщо нам кажуть, що гомосексуальність ― це погано, то незалежно від орієнтації ти всмоктуєш це в себе і починаєш транслювати далі.

Якщо в дорослому віці ти усвідомив, що такий підхід не ок ― це круто. А якщо ні ― то рости далі й усвідомлюй. І я більше скажу, така лексика ― це пережиток нашого минулого, коли в Радянському Союзі всі або сиділи у вʼязниці, або мовчали. Коли ми вживаємо такі слова, це свідчить передусім про нас як про людей, які не до кінця побороли цей колоніальний комплекс.

Сашко, я тобі дуже дякую за те, що знайшов час і, замість того щоб відпочивати, поговорив із нами. Бережи себе. І я сподіваюся, що все буде добре і з тобою, і з твоїми побратимами, ми всі тримаємо за вас кулачки. Дуже тобі дякую.

Дякую дуже, все буде Україна!

Авторка: Юліана Скібіцька
Редакторка: Катерина Коберник

Джерело

Сподобалось? Знайди хвилинку, щоб підтримати нас на Patreon!
Поділись публікацією
Залишити коментарій