Олександр Жуган — відкритий гей, який до 24 лютого не міг уявити, що колись візьме до рук зброю. До повномасштабного вторгнення він працював актором в театрі та викладав акторську майстерність. Та коли на Київ впали перші російські ракети, він разом зі своїм партнером вирішив вступити до Тероборони. Заборона поговорила з Олександром про те, як це — бути відкритим геєм на війні, та чому гомофобія ще нескоро зникне з українського суспільства.
Про початок повномасштабної війни говорили задовго до 24 лютого: хтось вірив, хтось ні. Що з вами було тоді? Чи планували ви йти на фронт?
До 24 лютого я, як і багато людей, думав, що максимум вони [росіяни] побрязкають зброєю. Тому в цей етап великої війни я увійшов максимально непідготовленим.
А коли, власне, почалось повномасштабне вторгнення, я зрозумів, що у мене немає більше ніяких варіантів. Ми тоді з моїм партнером в перший день були в стані заціпеніння, нічого не могли робити, окрім як читати новини нон-стоп. Потім мій партнер пішов здавати кров у банк крові, там були величезні черги. Ми ходили дивитися бомбосховище в нашому будинку — посиділи там, померзли, познайомилися з сусідами. І якось сталося само собою, що ми думали про те, що треба, мабуть, іти.
Нас не призивали. В мене навіть не було жодного військового досвіду. Тому вирішили йти до Тероборони. Тоді туди брали всіх — і з досвідом, і без. Ми пішки пішли до Центру комплектації ТрО. Мені було страшно — навіть страшніше за ракетні обстріли, бо це така суто маскулінна спільнота, в яку потрібно максимально вписатися.
Того ж вечора нас записали в якусь частину, ми стали взводом, в роті, в частині — я нарешті зрозумів всю ієрархію. Автомати видали на третій день. Наша користь була, мабуть, мінусовою. Ми бачили, як працюють волонтери, як розгорнули свою волонтерську сітку, як нас одягають, взувають, годують, а ми просто були такими безкорисними шматками м’яса без автоматів.
Ніяких навчань не було?
Коли в тебе немає автомата, дуже складно тебе навчити чогось на пальцях. Нам показали: ось, це автомат, він розбирається так. Потім виявилося, що це насправді суперлегко, і взагалі та зброя, з якою ми зараз працюємо в мінометній батареї, дуже примітивна, в ній легко розібратися. Але тоді мені здавалося, що це щось незрозуміле, не хочу в цьому розбиратись, не буду.
Спершу ми були на півдні, потім була ротація на Київщину знову. Зараз ми на Харківщині, на кордоні з Росією. Це був свідомий вибір, тому що були хлопці, які залишилися в тому ж батальйоні. Вони на Київщині були весь цей час, і їм там було страшенно нудно. Вони там просто стоять в якомусь селі і нічого не відбувається.
Тобто ваші очікування від служби були здебільшого міфічними?
У мене були фантазії про те, якою має бути служба. Я заповнював документи, де треба було вказати, чи є в мене досвід, військова спеціальність. Ми розуміли, що якщо ти не маєш досвіду строкової служби, але все-таки хочеш прислужитись, то, мабуть, тебе хоч мінімально мають навчити. І мінімально навчили: збирати-розбирати, змащувати автомат і стріляти, якась мінімальна тактична підготовка — вона була, але вона була дуже несистематичною. Я точно відчував, що зараз не готовий їхати на гарячі напрямки. Але і просто стояти й охороняти невідомо що — теж такий собі варіант.
Фото: Олександр Жуган / Facebook
Я щодня думав: блін, Сашо, ну чому ти не подумав про волонтерство, чому тобі здавалося, що єдиний вихід — брати в руки зброю? Я розумів, що волонтерством міг би бути набагато кориснішим. Але у квітні, коли ми поїхали на Київщину, нас спитали, хто вміє готувати. Ми з партнером підняли руки: так місяць ми готували на 150 людей. І, якщо відверто, це був найскладніший досвід за ці десять місяців війни.
Бої на Півдні, постійні обстріли, ти постійно лазиш по окопах, навколо все смердить трупами — все це не так важко, як відкривати о пʼятій ранку їдальню, щоб почати готувати сніданок, а о десятій вечора ти закриваєш кухню після вечері і просто спиш, тому що сил у тебе не залишається ні на що. Але принаймні ти почуваєшся в цей момент корисним.
Як сталося, що ви потрапили на лінію фронту?
Десь на початку травня нас запитали, хто хоче поїхати на Південь. Для цього треба було перевестися в інший батальйон, було багато паперової тяганини. Спершу нас послали в Миколаїв: місяць просто рили окопи, але це було краще, ніж нічого. І потім, абсолютно несподівано для мене і мого партнера, нас вдвох запхали в мінометну батарею. А ми про міномети не знали абсолютно нічого. Здається, я ніколи навіть не промовляв слово «міномет».
Памʼятаю, як за нами приїхав командир взводу, ми сіли в машину та поїхали на Херсонщину в якесь напівзруйноване село. І от я їду і дивлюся на ютубі, як працює міномет. Мені здавалося, що нас просто спихнули як баласт на цього командира. Хоча ніяких нарікань на нашу роботу не було. Не можу сказати, що на Херсонщині було страшно. До всього швидко звикаєш. Прилітало, свистіло, прилітало дуже поруч, ранило людей поруч, але не нас. Принаймні ти розумієш: ну ось, війна, і ти тут важливий, чимось поміжний.
Ви з партнером служите пліч-о-пліч. Памʼятаєте, коли вперше серед співслужбовців сказали, що ви пара?
Нам щастило увесь цей час. Коли я кажу «щастило», я маю на увазі дуже відносну удачу: це як пощастило, що тобі відірвало одну руку, а не дві. Нам пощастило, що, наприклад, нас не били. Пощастило, що із розумінням ставились. Але потім ми дізналися від друзів, з якими були в роті в Миколаєві, чому нас перевели в мінометники. Виявляється, нас не хотіли в тій роті. Командир роти сказав, що це сором для армії. Хоча туди пішли люди, які мали проблеми з алкоголем або з дисципліною — але головне, щоб не геї.
Я думаю, що сам ніколи в житті не пішов би в ТрО, а навіть якби пішов, то побачив би цю величезну купу чоловіків і подумав: «Ой, та ні, я, мабуть, піду десь в медпункт волонтерити або ще щось робити». Я б, мабуть, не поїхав на Південь. Є багато речей, які ми робили, тому що ми робили їх разом. Був момент в перший день, коли ми стояли в черзі отримувати калаші. Тоді один хлопець спитав: «Ви постійно разом тусуєте, ви брати?» Я хотів йому пояснити, вже відкрив рот щось сказати, але він відвернувся. Це було питання, яке не вимагало відповіді, чи що?
Не було ніякого великого камін-ауту, ми не виходили на шикування перед усією ротою і не казали, що ми пара. Але ми починали дружити з людьми, вони знаходили нас на фейсбуці, а ми там доволі відкриті, не приховуємо наших стосунків. Люди самі все розуміли і зайвих питань особливо ніхто не ставив.
Кілька місяців тому на Забороні з двома відкритими ЛГБТ-військовими — геєм та лесбійкою. Вони розповідали, що під час несення служби не відчували дискримінації щодо своєї орієнтації. Як із цим у вас?
Мій партнер — небінарна людина, і вживає до себе займенники «вона», хоча фізіологічно це чоловік. Людям це дуже незвично. Ротний нашої першої роти сказав, що це неправильно і так не має бути. Але ж це не його зона впливу. Ротний не може вказувати людям, які займенники їм до себе застосовувати.
В іншому взводі, який був найбільш боєздатний, було багато хлопців з націоналістичної організації. До нас підійшов капелан, який почав розказувати, що ми содоміти. Він справді вірив у це: «Якщо Господь спалив Содом і Гоморру за гріх гомосексуальності, то хлопці бояться, що на них впадуть міни, тому що вони з вами в одному підрозділі». Сказав, що в інших бійців є «напруження в стосунках» з нами.
Всі знають, що ми нормально працюємо: вміємо наводитися, швидко і акуратно відпрацьовуємо. Ми ніколи не скаржились, що нам складно. Але все одно ти постійно маєш доводити, що ти така сама людина, яка може робити те ж саме, що ти не вимагаєш для себе ніяких особливих умов, пільг. Ми маємо тримати себе в тонусі, бо ми ж типу представляємо всю гей-тусовку, тобто не маємо права обісратися, треба постійно тримати марку.
Було і хороше ставлення: коли ми тільки приїхали в Миколаїв, до нас вийшов познайомитися замкомроти, сказав, що знає, що серед нас є геї. Я підняв руку, він засміявся, каже опускати руку. Сказав, що не потерпить гомофобії, і що йому важливо, які ми воїни. Бувало, коли про нас з партнером виходив матеріал у ЗМІ, командування цікавилося, чи ніхто нас не чіпає, не ображає.
Здається, українці стають толерантнішими, а ЛГБТ-спільнота переживає новий етап у досягненні рівності: широко обговорюється створення інституту цивільного партнерства, ратифікована Стамбульська конвенція. Як, за вашими відчуттями, спільнота переживає війну і що змінилося?
Насамперед змінилося сприйняття ЛГБТ-спільнотою самої себе. Восени минулого року на нас з партнером напали двоє гомофобів, і в мене не було й думки чинити їм опір. Врешті ми відбилися, але першою емоцією був страх, що ми фізично постраждаємо. Гомофоби після війни нікуди не дінуться — вони все одно будуть, як вони існують в усіх країнах світу. Але зараз я став більш сміливим і рішучим, думаю: «Спробуй на мене напасти зараз, ти так вихватиш, що більше не захочеш нападати ніколи». Можливо, фізично я можу бути слабшим і мені не завжди вдасться відбитися. Але я більше не почуваюся загнаним в куток, я не почуваюся жертвою, як раніше. Мені здається, багато людей із тих, хто вступив до лав ЗСУ або ТрО, теж можуть мати такі відчуття.
Ми стали сильнішими. Під час Революції Гідності ми не підіймали ЛГБТ-прапорів, хоча багато людей з ЛГБТ-спільноти були на Майдані. Тому що ми думали, що ніяких прапорів — ані політичних, ані громадських організацій, — там не має бути. А зараз бачимо обговорення, що на Майдані не було ЛГБТ, і взагалі ми проросійські, тому що дуже багато людей з ЛГБТ-тусовки говорили російською мовою, слухали якусь російську попсу. Зараз серед ЛГБТ-спільноти є патч єдинорога, який ми носимо з гордістю, щоби потім ніхто не сказав, що нас тут не було.
Тим самим створюється наратив про «правильних» і «неправильних» військових.
Я ношу цей патч не тому, що хочу пропагувати одностатеві звʼязки. Риторика націоналістичних організацій насправді схожа на риторику Росії в цьому плані: і там, і тут є «пропаганда гомосексуалізму», і що якщо ти побачиш патч з єдинорогом, тобі одразу почнуть подобатись чоловіки. Це, звісно, маячня, але чомусь в голові у декого воно поєднується, і ніяк ніде не дзенькає, що люди вірять у ті ж самі тези, що зараз пропихає російська пропаганда.
Зараз суспільство сильно ідеалізує військових. Але мине кілька років і ми почнемо говорити про зворотню сторону медалі — що не всі військові героїчні герої й войовничі вояки. Є люди, які тупо гальмують армію, сидять бухають. Так само і серед ЛГБТ-тусовки: не всіх людей хочеться обіймати, є абсолютно огидні персонажі, яких не хочеться обіймати. Є люди, які травмовані, контужені тощо, і вони зараз говорять щось, що в адекватному стані вони б ніколи не говорили й не робили.
ЛГБТ-тусовка зараз проходить через дуже болісний період змін, як і все українське суспільство. Але ми трансформуємося не тільки як громадяни країни, але й проходимо свій особистий процес змін, усвідомлення. Наприклад, я завжди вважав, що вживати слово «пі**р» чи «під***с» для позначення поганої людини — не окей, це гомофобна риторика. Не просто гомофобна, а російська гомофобна риторика, бо це слово корінням іде у в’язничну російську лексику і ми не можемо сказати, що воно не має ніякого стосунку до геїв — має! Зараз більше ЛГБТ-людей усвідомили, що це не окей — вживати такі слова.
Українські медіа неодноразово використовували тему ЛГБТ, щоб дискредитувати російську армію. Наприклад, відоме відео з російських окопів з двома геями, яке російська пропаганда назвала «актом молитви». Це працює як дискредитація — на нашу користь. Але водночас впливає на наративи серед українців, що ЛГБТ — це ганебно.
Так, і це жахливо. З тим відео це взагалі треш. Я намагався максимально дистанціюватися від цього, тому що в мене немає ніякого співчуття до росіян. Серед них є геї, ну окей, і що?
Люди виходять з тієї системи координат, де бути геєм чи бути лесбійкою — це погано саме по собі, і що начебто коли ти це клеймо гея на когось вішаєш — на політичного діяча, на солдата, на будь-кого, — це так одразу його клеймить, шеймить. Окрім того, що він росіянин, він ще й гей. От всі вони там такі пі****си! Це абсолютно гомофобна риторика, вона була до війни, вона продовжується під час війни, вона буде після війни.
Та водночас у суспільстві все ж відбуваються зміни: ЛГБТ-людей сприймають. Ці зміни відбуваються з тими людьми, які й до повномасштабного вторгнення були готові до цих змін. У мене немає ніяких ілюзій щодо того, що певна націоналістична організація, з якою мені пощастило бути й служити в одному підрозділі, після війни буде по інший бік барикад з гімном в кондомах чекати на нас — геїв. Вони не зміняться, цього не станеться ніколи.
Але мені подобається, що люди, які не замислювались глибоко про ці питання, дійсно починають розуміти, що ми гідні таких самих прав, як і всі. З іншого боку, є багато непробивних людей, які кажуть, наприклад, щось на кшталт «от би цих геїв всіх на війну». По-перше, війна — це не те місце, куди ви всіх тих, хто вам не подобається, можете відправити. Що це за тренд: вам хтось не подобається і ви їх одразу на фронт посилаєте? Це місце, де хочеться бачити людей, які хочуть воювати, які хочуть відпрацьовувати, зменшувати кількість русні у світі.
Фото: Олександр Жуган / Facebook
Ще багато хто вважає, що на передовій немає геїв. Якщо ви їх не бачите, просто придивіться уважніше. Можливо, вони ховаються, тому що суспільство досі вороже сприймає наявність геїв серед будь-якого прошарку суспільства? Нас не так вже й мало.
Як ви згадали, багато учасників ультраправих організацій захищають країну. Чи є ризик, що після перемоги статус ветерана війни допоможе їм в просуванні своєї політичної риторики?
Я думаю, що це буде найменша з проблем, з якими ми зіткнемося після перемоги. Погляньмо на статистику: яку підтримку в суспільстві отримували ультраправі рухи до повномасштабного вторгнення? 2% представлення в парламенті? Це був мізерний показник у порівнянні з іншими країнами Європи. Відповідно, у нас не так сильно підтримували ультраправі рухи до повномасштабного вторгнення. Я не думаю, що це кардинально зміниться після перемоги.
Зараз багато ЛГБТ-військових дають інтерв’ю, постійно щось роблять: хтось медик, хтось мінометник, хтось артилерист. Це говорить про те, що нас не можна ігнорувати, і чим більше ми видимі, тим менша буде агресія та неприйняття і з боку ультраправих також.
А яка найбільша проблема?
Популізм. Поки проактивні люди на фронті, в тилу постійно «не на часі» все на світі: права людини, прозорі й чесні суди, чесні державні закупівлі. Все не на часі. І я думаю, що це головні проблеми — що на хвилі хайпу, на хвилі героїзації, на хвилі того, що Зеленський прочитав прекрасну промову на Новий рік, і всі плакали та пісяли окропом, люди забудуть про провтики, злочинні накази, про те, як протягувалися закони, про те, як саджали людей за те, що вони комусь не догодили, про кумівство.
Думаю, так воно й буде: після того як ми переможемо московських вошей, нам треба буде ще перемагати своїх українських гнид.
ПОЛІНА ВЕРНИГОР
Журналістка
