Дізналася, що таке справжній голод. Як ЛГБТ-активістка рятувалася від окупації на Херсонщині
Кримчанка Олена Вінсент, яка вже багато років є активісткою українського ЛГБТ-руху, початок повномасштабної війни зустріла у херсонській лікарні з видом на Чорнобаївку.
Жінка пережила жахливі тижні, але змогла виїхати з окупації, вступити на дві спеціальності у магістратуру та вивезти з анексованого Криму до безпечної країни маму та чотирьох домашніх тварин.
Про майже каральну психіатрію, важкі рішення та доленосні події, які довелося пережити за останні вісім місяців, Олена розповіла “Українській правді.Життя”.
Ми не знали, чи не окупований Київ, чи є взагалі наша держава
Олена у 2014 році виїхала з Криму, де в неї залишалася мама. Якийсь час проживала у Львові, потім – у Краматорську. Жінка є активною громадською діячкою, займалася захистом прав ЛГБТ-спільноти, переселенців, тих, хто потерпає від окупації та бойових дій з боку росії.
Певний час жила вдома – у Криму та у Херсоні. А на початку 2022 року вирішила офіційно оформити статус інвалідності: жінка живе з системним розладом емоційного сфери. За практикою, яка залишився у системі охорони здоров’я ще з радянських часів, для цього треба обов’язково кілька тижнів перебувати на стаціонарному відділенні лікарні. Останнім часом Олена жила у Херсоні, щоб бути ближче до мами, тому й лікарню обрала у цьому місті.
– Мені вже підтвердили діагноз та просили почекати тиждень, щоб віддати усі документи. І за цей тиждень почалася окупація, – згадує жінка. – Нам ніхто нічого не сказав. Про повномасштабне вторгнення ми дізналися майже випадково – дівчатам, які розносять їжу, пошепки сказали кухарі. Вони – пошепки сказали нам. Потім вже лікар видав нам на 15 хвилин телефони, мовляв, у вас є шанс подзвонити рідним, щоб вони вас звідти забрали, бо почалася війна.
Вона подзвонила мамі, але та не могла виїхати з Криму, тож підтримати могла тільки телефоном. Ці розмови дуже важливі для Олени, яка усвідомлювала всю небезпеку бойових дій та особливо – потрапляння в окупацію для активної правозахисниці. Але навіть такої підтримки пацієнтам не дозволяли: телефони у цьому лікувальному закладі видавали за хорошу поведінку один раз на день.
– Разом зі мною знаходилися абсолютно адекватні люди. Майже усі підтверджували інвалідність через депресивні чи тривожні стани, не мали загострень, не були у загрозливих станах, знаходилися у довгій ремісії і потрапили туди тільки для чергової перекомісії. Тож абсолютно не потребували обмежень у спілкуванні з близькими та рідними людьми у складній ситуації, – пояснює Олена, розповідаючи про жахливі пережитки радянщини, які майже не змінилися у системі української психіатрії.
Виїхати звідти не було можливості, хоча Олена мала право самостійно покинути заклад. Лікарня – за містом, добратися до Херсона на той час вже було не реально: ні таксі, ні легкові автівки, ні маршрутки не їздили через російські блокпости. Тільки від мами телефоном Олена дізналася, де йдуть бойові дії.
– Варіантів було небагато – тільки чекати. У повній невідомості, з неможливістю оцінити ризики. Хоча за законом пацієнти мають бути поінформовані про важливі події, – каже Олена. – Навіть у перші дні, коли ще була електрика та транслювалися українські канали, нам їх не вмикали. Ми не знали нічого… Може, росія вже захопила Київ, може, вже й немає держави. Це було дуже страшно…
Дізналася, що таке справжній голод
Олена згадує перші тижні окупації, які вона провела у лікарні, як суцільний жах. Керівництво начебто говорило про можливість евакуації, але до хоч якихсь дій справа не дійшла: люди залишалися там навіть у травні, про що Олена дізналася від тих, хто не зміг вибратися звідти вчасно.
Вони опинилися, фактично, у безпорадних заручниках – окупантів, недолугого керівництва, системи, яка розглядає пацієнтів як засуджених на неволю.
– Було дуже холодно, їжі не вистачало. Годували нас раз на день, але тільки якщо було світло, – каже Олена. В неї досі починає тремтіти голос, коли згадує ті страшні випробування. – Пацієнти і раніше здебільшого їли те, що передавали родичі. А тут – повна ізоляція. З окупацією перестали працювати навіть магазини навколо, тож, навіть якщо ти мав якісь гроші та міг просити працівників купити щось, зробити це не було де.
Олена зізнається, що за той тиждень зрозуміла, що таке голодувати. Пічки у лікарні не працювали, бо майже не було електрики. Тож єдиною їжею на день могла бути ложка холодної консервованої каші, яку мазали на шматок хліба.
– Я плакала. Бо їсти хотіла. Ось такий стан: ні про що, окрім їжі, думати не можеш, – емоційно згадує жінка.
У той час під самою лікарнею російські військові облаштували свої позиції – таку собі лінію оборони, яка мала прикриття – медичний заклад. Дівчата бачили багато військової техніки, приїздила важка установка, яка пускала ракети прямо з-під вікна. А в один день вони зникли.
– Ще зранку ми їх бачили, а потім – щезли. Я тоді ще сказала: дівчата, нас будуть обстрілювати, вони спеціально відійшли, – каже Олена.
У ту ніч лікарню справді обстріляли, пробили дах та зруйнували харчоблок. Пацієнти були у сусідньому приміщенні. Через те, що у лікарні не було сховища, вони були змушені спати на підлозі у коридорі. Правда, був ще підвал для картоплі, куди можна було б сховатися. Але, схоже, керівництво вважало пацієнтів людьми другого сорту, бо до підвалу, де переховувалися самі, жодного разу людей так і не вивели.
– Нас змушували спати в одній палаті, бо вона далі від зовнішніх вікон. Там, де зазвичай перебували 10 осіб, спало нас 20 чи 30 – по дві-три людина на діжку. Холод персонал не хвилював, – зізнається жінка, – нам забороняли брати третю ковдру, хоча пів відділення було порожнім і ковдр було повно. Ми спали повністю одягнені, у куртках, я одягала на себе всі речі, що в мене були.
Врятував досвід автостопа
Як тільки Олена отримала на руки документи з лікарні, вирішила одразу їхати до Херсона за довідкою про встановлення інвалідності. Вона зізнається, що на той момент, змучена та налякана, була готова ті 15 кілометрів до міста йти пішки. Та й залишатися у лікарні було небезпечно: з вікон палат було видно Чорнобаївку, де постійно гриміли вибухи.
– Я сподівалася зупинити машину, щоб доїхати до Херсона. Тоді вже потроху почали їздити цивільні автівки – з білими простирадлами, що прив’язували до вікон. Через десять хвилин мене підібрали, – вже усміхаючись каже Олена. – Мені не звикати до автостопу – досвід величезний! Тільки за останні роки я абсолютно самостійно мандрувала по Німеччині, Швеції, Данії, Чехії, Нідерландах, Норвегії, Угорщині, Словаччині, Польщі, Білорусі, Литві, Латвії, Естонії, Фінляндії, Грузії, Казахстану, Узбекистану, Киргизстану та Таджикистану. Поїздки по двох останніх країнах навчили мене виживати та пересуватися навіть коли немає транспорту, зв’язку, всюди воєнні блокпости, небезпека тощо.
У Херсоні Олена знайшла знайому подруги по соціальних мережах, яка могла б прихистила на ніч. Але виявилося, що в неї немає можливості дати спальне місце, але є інтернет. Тоді жінка, згадуючи досвід своїх мандрів, швидко знайшла собі житло, де була кілька днів, поки чекала документи від комісії з інвалідності. Їх видали: лікарі поспішали їх зробити, щоб це були законні українські документи.
Але оформити пенсійні виплати вона вже не встигла. Тож з Херсона треба було їхати до Криму, де чекала мама, яка дуже переймалася її долею. Напівлегальні перевізники забирали пасажирів з мосту, до якого Олена добралася самотужки. Каже, досвід подорожей у диких містах з військовими конфліктами знов допоміг.
У “фільтраційній” знайшли ЛГБТ-чати
Щоб оформити пенсійні виплати, треба було виїхати на неокуповану територію. Олена вирішила їхати до Львова, де мала знайомих та місце, де жити. Перший раз автівка, якою через Велику Олександрівку добиралася жінка, проїхала 70 блокпостів, але росіяни не випустили на останньому.
Вони казали: не намагайтеся виїхати до 9 травня, все одно не випустять. Олена побоювалася, що у Херсоні будуть проводити якісь побєдобєсні шабаші, тому вирішила пересидіти цей час у своєму кримському селі.
– Це була дуже виснажлива поїздка, яка не наблизила мене до цілі. На всіх цих кількох десятках блокпостів нас перевіряли – речі, татуювання, телефони, – згадує Олена. – Коли я в’їжджала назад до Криму, на фільтраційному пості у моєму телефоні побачили чати ЛГБТ-спільноти. Запитали: ти що, дійсно, лесбійка? Так, кажу, уявляєте?! Розпитували мене довго, але я думаю, краще нехай длубають цю тему, ніж, вимагають зізнання, чому я не патріотка росії. Але мене все ж у якийсь список внесли.
Виїхати вдалося зі знайомим, який, як жартує Олена, теж “щасливчик”: у 2014 році тікав з Донецька до Костянтинівки, а потім переїхав до Херсона. Тепер мав з родиною бігти й звідти. Щоб виїхати якомога раніше, по Херсону Олена йшла, коли ще тривала комендантська година. Але все виявилося не так просто: до Кривого Року діставалися аж 21 годину, звідти родина поїхала у Костянтинівку за речами, а вона – до Львова. Там два місяці жила у ЛГБТ-шелтері. Але ті злощасні виплати вдалося оформити тільки після особистого втручання Руслана Беретелі – юриста потужної правозахисної організації.
У відділенні управління соціального захисту заявляли, мовляв, немає зведеного переліку людей з інвалідністю по всій країні, тому вперше отримати виплати можна тільки там, де проходила комісію.
– Я питаю: в окупованому Херсоні? Попри наявність всіх документів, які підтверджують мою інвалідність, вони вимагали повторної процедури вже тут – від госпіталізації до проходження комісії. Ще раз цей жах витримати я вже не могла, – каже Олена. – Виявилося, така ситуація ще з 2014 року, і вона ніяк не вирішувалася. І тільки наполегливість юриста, який раз за разом ходив зі мною по всіх інстанціях, дозволила за два місяці все ж отримати законні виплати. Через стан мого емоційного здоров’я в мене бувають такі періоди, коли не вдається повноцінно працювати – тоді ця грошова підтримка просто дозволить їх пережити…
Складності іншої тональності
Олена вже має дві вищі освіти. Але саме цього року вона вирішила спробувати додати до свої компетенцій ще дві спеціальності – піти вчитися за фахом “громадське здоров’я” та “управління постконфліктними територіями”. Бо складні часи вимагають нетривіальних рішень зокрема й отримання нових навичок та знань. А надію на перемогу можна конвертувати у бажання допомагати людям адаптуватися у постконфліктному суспільстві після закінчення війни на території України.
– На першу спеціальність в університеті КРОК у Києві, де можна навчатися дистанційно, пройшла одразу після оголошення результатів іспитів, – каже Олена. – А ось з другою було питання – її пропонував опановувати хоч і заочно, але офлайн, Донецькій національний університет імені Стуса, який евакуйований у Вінницю. Цей нюанс мене не влаштовував: хто знає, де я буду наступні рік-півтора? Але майже перед закінченням кампанії з’ясувалося, що там теж можна вчитися дистанційно. Щоб не обирати, я вирішила вчитися на обох. І ще жодного разу не пошкодувала. Я не знаю, як буду писати одразу два дипломи, але поки мені це все дуже подобається.
Олена наприкінці липня повернулася до Криму, де мама чекала на документи, щоб виїхати до Грузії на власній машині. Жінка зізнається: довелося йти на компроміс, бо машина на російських номерах (інакше їздити по Криму неможливо), тож закордонний паспорт мамі зробили теж російський. Їхали з трьома котами та собакою, а без машини було б складно та дуже дорого:
– Але в неї є всі українські документи. Ми жартуємо, що ці 3,5 тисячі рублів за “документ” – плата за виїзд. Показали його тільки російським прикордонникам, тепер вже можна сміливо викидати. У Грузії ми, звісно, як громадянки України. Повертатися в окупацію не плануємо, наш затишний будинок з садом та квітником поки залишається порожнім.
Подорож до Грузії виявилася теж нелегкою. Машина поламалася вночі у горах. Але на шляху родини трапилося багато хороших людей: вони допомогли дотягнути автівку до села, знайшли гестхаус для проживання з тваринами, відправити зламану деталь до Тбілісі, передали назад маршруткою, поставили на машину.
– Було складно, але це вже складнощі зовсім іншої тональності! У цей час в мене розпочалися перші навчальні сесії. І треба було починати працювати на двох нових роботах – мене взяли на стажування до Освітнього дому прав людини та менеджеркою з підвищення участі у “Вікімедіа Україна” – працюватиму, щоб було більше наших дописувачів та дописів українською у Вікіпедії, – розповідає Олена.
Житло у Батумі спочатку шукали по групах у соцмережах та на спеціальних сайтах. Але тепер Олена знає: кращі варіанти можна знайти тільки при живому спілкуванні на місці. Тварини, яких родина однозначно вирішила теж евакуювати, їхали добре: коти, згадує Олена, за всю дорогу навіть не нявкнули. А собака Ліра взагалі природжений мандрівник – як тільки бачить відкриті дверцята машини, одразу сідає, часто навіть за кермо.
– Довго списувалися з різними ріелторами, шукали житло з собакою та котами, бо у Грузії хатні тварини не дуже популярні, на жаль, Але коли приїхали та зняли тимчасово подобове житло, побачили на вулицях багато не місцевих з собачками, – каже Олена. – Значить, десь вони тут живуть, то й ми знайдемо! Одразу власникам казали, що у нас два кота. А третій наче вийшов таємний. Уявляєте, він досі себе вважає контрабандою – сидить весь день під шафою, а виходить тільки вночі. Ми його вже вмовляємо – власниця невеличкої трикімнатної квартири, де ми живемо, не проти наших пухнастиків. Але він ще не вірить – стресує, мабуть.
Олена каже, що у Грузії зараз багато українців. Можна побачити багато прапорів, на їхньому поверсі у будинку теж живуть українці.
– Пів року я точно у Грузії, потім можу повернутися, бо все ж дуже хочу жити в Україні. Але мама – ні, залишиться тут, поки не звільнять Крим. Бо вона не хоче зі мною їхати на неокуповану, бо боїться війни, – каже про свої плани активістка.
Єлизавета Гончарова, спеціально для УП. Життя
