«Я хочу, щоб люди жили без страху»: захисник Маріуполя Олександр Деменко — про полон, камінг-аут і права ЛГБТК+ ветеранів
Олександр Деменко пройшов оборону Маріуполя, «Азовсталь», російський полон і повернення додому. Після звільнення він планував займатися бізнесом і навіть почав виготовляти дизайнерські сумки. Але життя повело в інший бік: сьогодні ветеран очолює ГО «Військові ЛГБТ+» і займається захистом прав квірних військових та ветеранів.
Сам Олександр відкрито говорить, що він гей. Живе в Києві зі своїм партнером Артуром і переконаний: боротьба за рівність — це не про «поширення ідей», як часом намагаються представити ЛГБТК+ активізм, а про цілком конкретні права людей.
«Ніколи не думав займатися таким, воно утворилось органічно. Це не про поширення якихось ідей. Це саме про захист прав спільноти», — розповідає він.
Одним із головних результатів роботи «Військових ЛГБТ+» Деменко називає саму видимість квірних людей у Силах оборони. Українське суспільство дедалі частіше бачить не абстрактний образ ЛГБТК+ людини, сформований стереотипами, а конкретних військових, які воюють, отримують поранення, потрапляють у полон і захищають країну нарівні з іншими.
«Ми захищаємо Україну та права всіх її громадян. Кожного та кожну», — наголошує Олександр.
На його думку, саме військові та ветерани мають особливий моральний авторитет у суспільній дискусії про рівність. І цей голос може допомогти говорити про ЛГБТК+ людей не через страхи та міфи, а через реальний досвід.
Маріуполь, «Азовсталь» і полон
Олександр народився у Запоріжжі. У 2019 році пішов на строкову службу до Повітряних сил України, а після демобілізації невдовзі підписав контракт із Національною гвардією.
Повномасштабне вторгнення застало його поблизу Маріуполя. Після початку російського наступу підрозділ отримав наказ повернутися до міста й долучитися до його оборони.
Спочатку військові розміщувалися у школі №20, пізніше — на території металургійного комбінату імені Ілліча. Сам Олександр займався переважно логістикою і майже постійно був за кермом.
«Для мене в Маріуполі перестало існувати поняття Лівого чи Правого берега. Я займався логістикою, майже весь час був за кермом. Можна сказати, що побував у кожному районі міста», — згадує він.
Згодом залишки підрозділу прорвалися на «Азовсталь», де продовжували оборону до наказу про вихід у полон. 17 травня 2022 року Олександр разом з іншими захисниками Маріуполя вийшов до російських військових.
Першим місцем утримання стала Оленівська колонія. Голод, відсутність нормальної води, можливості помитися чи випрати одяг стали частиною щоденного існування.
Після переведення до Горлівської колонії №27 ситуація стала ще жорстокішою.
«На виїзді з Оленівки нас заводили у так званий “шлюз” і били трубами та палицями. Потім заганяли у “воронок”. Тоді я зрозумів, що на обмін так не везуть», — розповідає він.
У Горлівці були регулярні побиття, виснажливі фізичні вправи, покарання за незнання російських пісень та біографій радянських діячів. Проти Олександра, за його словами, також почали фабрикувати кримінальну справу.
Саме в полоні відбувся один із найважливіших для нього камінг-аутів. Він розповів одному з товаришів, що є геєм.
«Я зізнався, що я гей, і замість осуду отримав спокійне сприйняття».
Для Олександра це було особливо показово. У середовищі, де люди щодня переживали насильство, голод і приниження, сексуальна орієнтація товариша не стала проблемою.
Водночас він добре усвідомлював, що для російської системи ЛГБТК+ ідентичність могла створити додаткову небезпеку.
«Гомофобія та боротьба з будь-якими ліберальними й демократичними цінностями є частиною державної політики Росії», — говорить він.
Найгіршим місцем полону Деменко називає Таганрог, куди його перевезли наприкінці січня 2023 року.
«Сім днів нас просто били… Для мене Таганрог був разів у триста п’ятдесят страшнішим за Горлівку».
А вже 30 січня Олександра обміняли.
Він згадує перші хвилини після повернення майже фізично: український прапор на плечах, українська мова навколо і звичайне яблуко.
«Коли я знову ступив на українську землю, то відчув опору під ногами. Мене вкрили українським прапором, я знову міг говорити українською мовою і чув її навколо. Я вкусив українське яблуко… Це були неймовірні, дуже суперечливі емоції, які неможливо передати словами».
Після війни за виживання — боротьба за право жити
Повернувшись із полону, Олександр певний час намагався знайти себе у цивільному житті. Потім громадська діяльність поступово стала основною справою.
Сьогодні «Військові ЛГБТ+» займаються адвокацією в Україні, працюють із міжнародними партнерами та порушують питання, які для квірних військових мають не символічне, а дуже практичне значення.
Одне з головних — цивільні партнерства.
Для різностатевого подружжя багато юридичних гарантій виникають автоматично. Для одностатевої пари навіть багаторічні стосунки не роблять партнерів родиною в очах держави.
Особливо гостро ця нерівність відчувається під час війни: йдеться про спадкування, соціальні гарантії, право отримувати інформацію про стан близької людини, вирішувати питання у випадку поранення, полону чи загибелі.
Саме тому організація працює над просуванням цивільних партнерств і антидискримінаційних змін. Деменко також бере участь у робочих групах, пов’язаних із європейською та євроатлантичною інтеграцією України, і долучається до освітніх проєктів про інклюзію та ЛГБТК+ людей у війську.
При цьому власний досвід служби Олександр описує не як історію постійної гомофобії.
Частина побратимів знала, що він гей, і систематичного цькування через це, за його словами, він не переживав.
«Якщо ти хороший солдат і хороша людина, до тебе не буде жодних питань. Неважливо, хто кого любить і з ким спить».
Водночас він визнає: після камінг-ауту до військового можуть ставитися прискіпливіше. Тому сама можливість бути відкритим досі залежить від конкретного підрозділу, людей навколо та відчуття безпеки.
Деменко переконаний, що більшість військових сьогодні мають набагато нагальніші турботи, ніж сексуальна орієнтація побратима чи посестри. А після масової мобілізації до війська прийшло багато людей із цивільного середовища, де ставлення до ЛГБТК+ спільноти вже давно не таке, як десять чи двадцять років тому.
Та публічна гомофобія нікуди не зникла. На останньому КиївПрайді Олександр бачив людей у балаклавах, які прийшли захищати так звані «традиційні цінності», і дівчину, яка демонстративно витирала ноги об веселковий прапор.
«Багато розуму не треба, щоб потоптати прапор. Набагато більше треба, щоб відрізняти політичні рухи та їх вплив на суспільство і державу», — говорить він.
Для нього Прайд і ЛГБТК+ активізм — передусім про можливість жити без страху. Не приховувати партнера, не думати, чи не використає хтось камінг-аут проти тебе, і не доводити державі, що людина, з якою ти живеш роками, насправді є твоєю сім’єю.
Сам Олександр паралельно продовжує відновлення після полону. У нього діагностували посттравматичний стресовий розлад, він проходить психотерапію та медикаментозне лікування.
Свій теперішній стан ветеран описує терміном «посттравматичне зростання».
«Це те, чим я живу. Це те, ким я став».
Плани на майбутнє вже є. Олександр хоче розширювати діяльність «Військових ЛГБТ+», шукати нових партнерів і відкрити осередок організації у Запоріжжі. На кінній фермі, яка залишилася йому від батька, вже проводять реабілітацію ветеранів і ветеранок за допомогою іпотерапії — незалежно від сексуальної орієнтації чи гендерної ідентичності.
А головну мету своєї громадської роботи він формулює значно простіше.
«Я хотів би, щоб якомога більше людей робили камінг-аут і жили без страху. Це могло б запустити ланцюгову реакцію в українському суспільстві й допомогти ЛГБТК+ спільноті здобути базові юридичні права».
Після Маріуполя, «Азовсталі» та російського полону слова про свободу для Олександра навряд чи можуть бути абстракцією. Сьогодні його боротьба інша, але її сенс залишається близьким: право людини жити у своїй країні без страху — і бути в ній захищеною.
